Давньоукраїнський мислитель і релігійний діяч Київської Русі - Кирило Туровський
Дослідники вважають, що він народився у заможній родині у місті Туріва (нині – Гомельська область), де зміг отримати блискучу освіту (знав кілька іноземних мов, грецьку та візантійську літературу). Рано відчув потяг до духовної діяльності і ще в молодому віці прийшов до монастиря Святих Бориса і Гліба (що біля Турова), де й прийняв чернечий постриг.
Відзначився суворим дотриманням чернечих обітниць, у яких весь час удосконалювався. Так відомо, що він дійшов навіть до стовпництва, Стовпництво означає стояння весь час на стовпі, але у випадку зі святим Кирилом стовпництво розумілося як затвор у башті.
Освіченість та чернечі обітниці привернули до нього увагу, і його було обрано Туровським єпископом, до єпархії якого входили велика частина Полісся і північно-східна частина Волині. Сталося це близько 1169 року.
Особливо відомим Кирило Туровськиий став завдяки своїм проповідям та літературній діяльності. Проповіді Кирила мали вплив і за межами України та увійшли до різних збірників проповідницької літератури. Молитви суворо аскетичного характеру є у вжитку до наших днів.
Давньоруський мислитель вважав, що душа є розумною, але все чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов’язаний управляти почуттями. У розумі людський дух отримує своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у „тварі”, тобто у всьому створеному Богом. Він вважав, що має право викладати лише ту істину, яку осягнув сам. До того ж, за його словами, життєдіяльність людини виступає результатом взаємодії душі та тіла, кожне з яких перебуває в залежності від іншого. Їх розрив веде до смерті людини.
Розум у Кирила Туровського навчає смиренню, спонукає до пошуків спасіння через віру. Ідеал такого дійсно розумного життя він вбачав у монастирському житті. Ум, що діє під контролем розуму, врівноважений істинною вірою, звертається до турботи не про тіло, а про душу. Кирило Туровський, як і Климент Смолятич, алегоризує знання, що містяться у Біблії. Тому осягнення божої істини для Кирила – це передусім акт розуму. Відсутність розуму веде до єресі. О. Замалеєв та В. Зац трактують філософський принцип Кирилла Туровського як девіз „пізнавай віруючи”, або „віруй і пізнай”. Вони твердять, що цим принципом Кирило „зміцнював ідею виправдання віросповідних формул засобами логіки, раціонального мислення”.
В цьому відношенні позиція Туровського в головних рисах збігалася з позицією Климента Смолятича: і той і другий, раціоналізуючи теологію, ревно прагнули захистити розум, відстояти його прагнення до осягнення істини. Тим самим вони дали поштовх розвиткові на Русі раціоналістичної традиції.
Людина, за словами Кирила Туровського, володіє розумом, має власну волю і не повинна цілком надіятися на небесного покровителя. Бог причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від „духовних недуг”, „просвітлює” її, але людина при цьому не звільняється від розумового пошуку, сама повинна робити вибір між добром і злом, „свою мудрість показуючи всіх дивувати” [89. c. 30]. Ісус Христос не забирає свободи волі, а лише повертає правду, до якої кожен іде своїм шляхом. Кирило Туровський при цьому вказує, що розум потребує суворого контролю, керівництва, а для позбавлення гріха мусить врівноважуватися божественною істиною церкви, вірою.
Своєрідною одою розуму та мудрості є „Моління” Кирила Туровського. Мудрість у цьому творі прирівнюється до краси і є однією з опор серця. Розум прикрашає людину, наділяє її силою більшою за силу багатства. Розумною чи дурною людиною може бути будь-хто, але саме багатство ще не дає мудрості. Людина, наділена мудрістю, однозначно переважає людину, так чи інакше позбавлену розуму. У християнстві кирило туровський вбачав єдиний шлях до спасіння людини. Світ земний у нього подається як арена боротьби добра і зла, а світ божественний – як джерело добра і благодаті.
Освіченістю та аскетизмом Кирило привернув увагу народу та місцевого князя. За їхнім бажанням його було висвячено на єпископа Туровського, до єпархії якого входила велика частина Полісся й північно-східна части на Волині. Пастирська діяльність сприяла пом’якшенню його аскетизму та виявленню таланту визначного церковного оратора. Твори цього періоду насичені символікою, алегоріями, метафорами. Автор використовує наочні порівняння, мотиви народної творчості. Поступово відходить від афоно-печерської доктрини, що було зумовлено необхідністю вироблення моральних критеріїв оцінки життя й діяльності людини, далекої від чернечого фанатизму.
Основним філософським принципом К. Туровського став вислів «пізнавай, віруючи», який утверджував ідею раціонального мислення в пізнанні Бога. Перевага, однак, залишалася за вірою. Слідом за Климентом Смолятичем К. Туровський звертається до розуму, намагається подолати аскетичне неприйняття світських цінностей.
Літературна спадщина К. Туровського складається з оригінальних творів у жанрі ораторської культової прози. Він писав як прямий наступник школи візантійських проповідників. Однак давньоруський літератор умів талановито переосмислити запозичений сюжет чи образ і надати йому оригінального естетичного звучання. Недарма його «Слова» ставили в один ряд з творами Іоанна Златоуста, Григорія Богослова та інших знаменитих християнських вчителів.
Сучасники шанували К. Туровського передусім як видатного церковного проповідника, називали його другим Златоустом. Канонізований православною церквою. Ось один із перекладів алегоричного тлумачення Біблії, які створював наш давньоукраїнський мислитель:
Нині весна красується, оживляючи все суще на землі: бурхливі вітри, тихо віючи, множать плоди, і земля, насіння годуючи, народжує зелену траву. Весна ж прекрасна — це віра Христова, що через хрещення до життя будить людську природу, бурхливі ж вітри — гріховні помисли, що покаянням звертаються в чесноти і душеспасінні плоди множать; земля ж єства нашого, слово боже як насіння прийнявши і дотримуючи в собі страх перед ним, завжди дух спасіння народжує. Нині новонароджені ягнята і тельці, швидко тропи пробігаючи, скачуть і одразу, до матерів повернувши, радуються, та й пастухи, на сопілках граючі, з веселощами Христа славлять! Ягнятами іменую лагідних людей з язичників, а тельцями — жерців з невірних (тобто не християнських) країн, що, бачачи втілення Христа і (чуючи) апостольське вчення і чудеса, до святої церкви поспішно звернувшись, молоко вчення її ссуть, і вчителі пастви Христової, про всіх молячи, Христа Бога славлять, що зібрали в єдину череду вовків і ягнят.
