Процес 43 членів СВУ в Харкові
Державне звинувачення очолив заступник Наркомюсту і генеральний прокурор республіки М.Михайлик (між іншим, єврей з-під Бродів на Львівщині, колишній політкомісар Червоної Української Галицької Армії у 1920 р.). Головним громадським обвинувачем призначено Панаса Любченка, тодішнього секретаря ЦК, одного з будівничих сталінської репресивної машини на Україні. Головою суду за спеціальним рішенням вищого законодавчого органу республіки — Центрального Виконавчого Комітету — призначено Григорія Приходька. Відповідним чином підібрано склад суду, звинувачення, захисту.
Застосовуючи морально-психологічний тиск на звинувачених, могутньому репресивному апарату вдалося відпрацювати потрібний йому сценарій процесу, домогтися потрібних "свідчень" підсудних. Це дозволило зробити процес відкритим для громадськості, преси, навіть дипломатичних представників закордоння.
Отже, з одного боку постала могутня тоталітарна державна система, підступна антинародна лінія партії Лєніна-Сталіна, єзуїтський безжальний репресивний апарат ГПУ. З іншого, протилежного — 45 вчених, педагогів, студентів, релігійних діячів, звинувачених у "контрреволюційній діяльності". Очолював їх Сергій Єфремов, чесна і порядна людина, кредо життя якої висловлено у блискучій "Історії українського письменства": "Збудити великий народ, не останню частку людства, до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сіру етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей".
З ним перегукується заява одного з керівників СУМу Бориса Матушевського, який у останньому слові на суді заявив: "У своїй любові до рідного краю я наслідував заповіти мого батька, який вчив мене любити Україну, так, як любив її сам — любив, жертвуючи всім найдорожчим заради служіння вітчизні. Для мене батько мій був завжди взірцем, по ньому я рівняв своє життя!" Треба було мати багато мужності, щоб так висловитись про батька — відомого діяча УНР і соратника Симона Петлюри.
Хід процесу підтвердив, що всі підсудні — від вчених до молодих студентів-спілчан були українськими патріотами, національно свідомими громадянам. Всі вони висловлювали на процесі та на допитах більш або менш відверто, прихильне ставлення до українського національного відродження. Але діяльність їх, на відміну від сценарія ГПУ, була спонтанна і мала характер інтелектуальної, а не організаційної, опозиції.
Так, колишня діячка партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради, делегат Всесвітнього конґресу жінок, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (дочка Михайла Старицького і Софії — сестри Миколи Лисенка) заявила відверто, що за 250 років панування російського царату і Москви Україна не надбала потрібних культурних цінностей, відстала від європейських країн. Тому першим завданням вважала працю на культурній ниві, але щоб домогтися успіху, Україна повинна бути незалежною демократичною державою.
Змушений погодитись з фантастичними звинуваченнями, С.Єфремов водночас заявляв, що відстоював завжди ідею самостійної України, вважав, що прийде час, коли "Радянська влада складе свої повноваження". Він спростовував звинувачення СУМ як "бойової терористичної організації", усіляко намагався зупинити "викривання" Миколи Павлушкова, хотів зберегти юнака від самообмови, яка могла коштувати йому життя.
Свідками процесу були залучені відомі поети Микола Зеров і Максим Рильський. Але своїми свідченнями вони не допомогли суддям і прокурорам. Нещодавно органами СБ України була передана до Київського літературно-меморіального музею М.Рильського слідча справа поета за №272. В ній він пояснював, що був знайомим з директором Першої трудової школи ім. Т.Шевченка В.Дурдуківським, приходив на зустрічі з учнями старших класів, виступав на літературних вечорах, читав свої вірші. Поет усіляко захищав своїх друзів, у тому числі письменників М.Зерова, П.Филиповича, акторів М.Донця і М.Дейнара, яких ГПУ хотіло зарахувати до членів так званого СВУ.
Слід згадати про обвинувачів. Не обтяжуючи свої промови і висновки аргументами, вони часто вдавалися до брудної лайки. Особливо старався Панас Любченко, який закликав суддів: "Забезпечити диктатуру пролетаріату від укусів скажених собак!" (Через кілька років під загрозою стати черговою жертвою сталінських репресій на Україні, він застрелив дружину і покінчив із собою). "Представник громадськості" письменник Олексій Слісаренко вимагав: "Паралізувати оскаженілих глитайських аґентів!" (Через п’ять років засланий на Соловки він у 1937-му був розстріляний. Нині пишуть про нього в книгах як про жертву Сталінізму). Головний державний обвинувач М.Михайлик (теж закінчив під катком репресій) заявляв: "Проти цих людей є один захід соціальної оборони — розстріл". Правда, у підсумку, не наполягав на виключній мірі.
Вирок було оголошено 19 квітня 1930 р. Якщо порівняти його з жахливими "злочинами" підсудних, вважали його "м’яким". Найбільш суворі покарання — 10 років ізоляції і обмеження в правах до 5 років отримали С.Єфремов, М.Павлушков, В.Чехівський, А.Ніковський. На строк від п’яти до восьми років суворої ізоляції — Б.Матушевський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська, О.Гребенецький, П.Єфремов (брат академіка). Решта були засуджені умовно, або до виселення за межі України. Та жодного з них не оминули наступні хвилі масових репресій 30-х років. Слід додати, що до справи СВУ і СУМ була залучена величезна кількість арештованих (подейкують, до 5000) по всій Україні, яких часом взагалі без суду відправляли у заслання або в тюрми. Ця акція ГПУ стосувалась і нових сфабрикованих процесів — Українського національного центру (1931), Української Військової Організації (1933) та інших. [Сталінізм на Україні. 20-30-ті роки. — Київ, 1991].
Процес СВУ-СУМ широко висвітлювався в совєських та закордонних органах масової інформації. Совєтофільські часописи, які фактично утримувалися на кошти СССР, наприклад, "Фермерське життя" (Канада) друкували щодня повний стенографічний звіт із Харкова. Всі совєтські посольства і дипломатичні представництва отримали вказівки та інструкції щодо пропаганди матеріалів процесу. Одна з них — до совєтського консула у Львові — зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові [Фонд 309, оп.1, спр.2615, арк.1-3]. Серед іншого в ній зазначено про діяльність СУМ і її керівника Миколи Павлушкова.
Процес СВУ став останнім великим показовим процесом на Україні над прогресивною інтеліґенцією краю. На початку 30-х років республіка вже входила в смугу масового терору. Численні тюрми і концтабори, що густою сіткою павутиння вкрили величезні простори країни від Карелії і Соловків до Примор’я і Магадану, заповнювалися мільйонами жертв сталінізму. Рідко кому вдавалося повернутись. Трагічна доля спіткала всіх засуджених у Харкові тієї весни 1930-го.
Масовий терор залишив жахливі відбитки в історії нашого народу, але національна ідея виявилася набагато сильнішою. Українське життя поступово відроджується і вражає глибиною почуття, що це все рідне, наше. У Харкові існує багато українських молодіжних організацій, які проводять акції пов’язані з українськими історичними подіями. Уже не є соромом, або великою дивиною українська мова, але для повного її панування необхідно ще багато-багато зусиль.
Я вірю в те, що українська культура стане всесвітньо відомою та шанованою. Наші літературні образи і художні твори уже здобули визнання і багато прихильників за кордоном. Нам є ким пишатися. Наша українська нація має своїх геніїв і таланти.
Вічна пам’ять і низький уклін, усім нашим українським письменникам і громадським діячам, усім тим, кого було засуджено у Харкові тієї холодної весни 1930 року.
