Заборонений Шевченко
Як це не дивно, та в перші роки опісля жовтневого заколоту 9 березня - Шевченків день - був державним святом. Тривало це, щоправда, недовго. Можновладці невдовзі усвідомили, що небезпечно зайвий раз згадувати Поета. З цієї ж причини було заборонено пошановувати День перепоховання (22 травня -повернення тіла Страдника на Батьківщину). Усіх, хто приходив цього дня до Кобзаревих пам'ятників (покласти квіти чи почитати вірші), очікували «відверті бесіди» в каральних органах і доволі серйозні наслідки опісля.
Нині вже мало хто пам'ятає, що першим славнем (гімном) совєтської України був «Заповіт», хоча незабаром в оперативних рапортах вохрівські нишпорки вже зазначали: «Пели националистическую песню «Заповит». Канонізована й офіційна любов до Шевченка ні до чого «народну» владу не зобов'язувала.
Більшовики творили свій образ Шевченка і прагнули його словами говорити - від імені народу - про себе. Беззаконня й терор нахабно освячувалися його високим ім'ям. Неймовірно, але факт: у душогубство 1930-го, у геноцид 1933-го, у терор 1937-го вцілілі співали про щасливе життя - «в сім'ї вольній, новій». А в повоєнний час талани, корнійчуки, маланчуки й инші поетовим ім'ям боролися проти українського «буржуазного націоналізму».
У шкільних підручниках із тьмяних, утертих фраз було виліплено задекорований під Шевченка його антипод, священний і недоторканний. Будь-який відхил від узаконених канонів заборонявся пильними й відданими посіпаками. Ось лише деякі з ретельно вивірених штампів: Був матеріалістом і атеїстом (!)... Любив усіх трудящих і закликав їх до спільної боротьби проти панів, капіталістів, католицизму, українського буржуазного націоналізму (!)... Закликав за возз'єднання з російським народом (!!) і за двомовність (!!!)...
У свідомості дезорієнтованих учнів такий Шевченко, по суті, нічим не відрізнявся від працівника держбезпеки. Було незрозуміло лише, чому він великий поет? І чому ж тоді ці органи постійно мали клопіт із Шевченком та його шанувальниками?
Сатанинські обсяги більшовицької машкаради дозволяли ідеологам підпасовувати Шевченкову творчість під усі тогочасні партійні гасла й вони безсоромно й цинічно цитували поетове:
...од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Лише «ворог народу», «дисидент», «буржуазний націоналіст» міг би вважати, що ці рядки стосуються народів, яких позбавили свого слова, вишколюючи під сонцем сталінської конституції.
Безперечно «розум, честь і совість народу» не забороняла видання поетових віршів, його йменням називали все, що можна було назвати, регулярно відзначали круглі уродин та смерти. Але суворо дозували форму, час і місце як пошанування, так і вияву народної любови. Наочним прикладом може слугувати монумент Кобзареві в Харкові. Підійти, покласти квіти до підніжжя можна було лише 9 березня (але після перших, других, третіх... партійних і керівних осіб области, міста, району), пройшовши спеціально привезеними до цього дня містками. Иншим часом квіти можна було лише жбурнути, оскільки перестрибнути двометрову відстань (не стоптавши квітів улітку, не загрузнувши у грязюці навесні й восени, а у снігу взимку) було заскладно навіть тренованій людині.
У далекій Америці кінця 70-х Юрій Шевельов писав: «Радянські видання поезій Шевченка повні кричущих перекручень і замазувань. Не мігши замазати всю творчість і постать Шевченка суцільною чорною фарбою, видавці, редактори й цензори вкривають її густою мережею менших чорних, чи то пак білих плям...».
Ба, не дарма ж у народі жила легенда про неповний, ненадрукований, замовчуваний або ж зредагований «Кобзар». Легенда виявилася реальністю.
Окрім об'єктивних чинників - чимало творів, навіть за поетового життя, ходили в рукописних варіянтах, а отже ймовірні неточності могли спричинитися під час неодноразових переписувань шанувальниками. На одному випадкові зупинімося детальніше. Дослідник Шевченкової творчости, його праонучатий небіж Олександр Відоменко дійшов висновку, що поет-вірянин не писав «Я не знаю бога» та ще й з маленької літери в усесвітньо відомому «Заповіті», який, до речі, в автора взагалі був без назви. Потверджує цю думку й нарешті видана в Україні Огієнкова праця «Тарас Шевченко», де науковець сумнівався: «Бо як же така релігійна, така українська людина могла вимовити подібне блюзнірство! ...Отже, до «Заповіту» хтось уставив атеїстичне «Я не знаю бога», і воно зробило це місце нелогічним... А пізніше й сам Шевченко міг прийняти чужої вставки за свою»...
«Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки», - бідкався поет над долею своїх понівечених творів.
Що ж лякало й категорично не сприймалося як царатом, так і совєтськими компартійними бонзами? Передовсім рівнозначність і гострота висловлювань щодо колоніальної політики російського імперіялізму й учинків знакової постати у «возз'єднанні двох споконвічно братських народів» - Богдана Хмельницького, а точніше, трагічних вислідів цих учинків.
За совєтів Тараса Шевченка було офіційно проголошено революціонером-демократом, затятим безбожником, непримиренним борцем з усім, що «паном звалось». А щоби не виникало инших думок, запопадливі охоронці ретельно прополювали спадок генія, вишукуючи в ньому крамольнії рядки, прибираючи двозначности й додаючи власні тлумачення до того, що прибрати було неможливо. Майже щороку величезними накладами видавали й перевидавали канонізованого поета.
«За що ми любимо Богдана», «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Чигрине, Чигрине», «Якби-то ти, Богдане п'яний...», «Чернець» і дві поеми «Іржавець» та «Великий льох» саме ці твори з політичних чи инших міркувань вилучалися компартійними ідеологами.
Дочитуватись і витлумачувати «Кобзаря» цензори почали від 1926 року. Ось лише окремі «впорядковані» видання: «повне» академічне 1935-1937 рр. вилучено два із названих творів, 1947 - два, 1954-1955 - шість, 1956-1961 - два, 1974 - два, 1976-1980 - всі сім, 1983 - два, 1984 - три, а 1943 й 1950 — окрім зазначених ще один і шість відповідно.
Заключної частини вірша «Чернець» жадного разу не оприлюднювали за совєтів, бракує її, як це не дивно, і в сучасних виданнях «Кобзаря».
Лише 1914 р. упорядник В. Доманицький видав найповнішу збірку, яка нині є рарітетом, оскільки примірники вилучали й знищували владці. Читачу, пам'ятаймо Шевченкове:
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? за що закуті?.
.
Усі совєтські видання доповнено примітками, ремарками, коментарями, у яких «кабичєгонєвишлісти» розтлумачували читачеві хто є хто, і як саме слід розуміти ті чи инші поетові слова. Маємо фрагменти тієї локшини:
Тут Т Шевченко ідеалізує постать гетьмана і Дорошенка. Українські дворянсько-буржуазні історики (виявляється, і такі були! - М. 3.) зображували (як і Шевченко) Павла Полуботка захисником народних інтересів, що не мало нічого спільного з реальною особою. Мазепа - гетьман Лівобережної України (1687-1708), зрадник українського народу. В иншому виданні ще категоричніше: ... зрадив Росію й Україну.
...Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають...
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше..
Негативне ставлення до розкопування могил має тут у автора суб'єктивно-емоційний характер.
Тарас Шевченко високо поціновував діяльність Богдана Хмельницького, часто звертався до його образу як у поезії, так і малярстві, називав його славним, благородним, геніальним бунтівником.
А в Шевченка читаємо:
Якби-то ти, Богдане п 'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на Замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь! ..
.Амінь тобі, великий муже!
Втикий, славний та не дуже...
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь...
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
Ці гіркі слова застережно прокоментували - некоректні закиди автора на адресу Богдана Хмельницького були своєрідною критикою тогочасної системи.
Запопадливі партійні цензори вилучали незручні вірші, а якщо і друкували, то - з купюрами чи редагували, заступаючи зазвичай стрижневе слово, яке дратувало владних держиморд:
За що ж боролись ми з панами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Татарські ребра?..
Це, шановний читачу, уже не Шевченко, а редактор-текстолог І. Айзецшток. У автора було «з ляхами» стало «з панами», «московські ребра» стали татарськими. Мотивація дуже проста: у першому випадкові було посилено соціяльний складник, а в другому змінено національний акцент, щоби не розпалювати міжнаціональної ворожнечі між двома «ісконно братскімі народамі». Дивина, чомусь межи татарами й українцями можна її розпалювати, а межи українцями та росіянами «ніз-з-з-з-зя!!!»
...В умовах рабства, рекрутчини, невлаштованости особистого життя й безпритульности, повсякчасних цькувань і гонінь, без системної освіти Шевченко зміг стати фаховим малярем - академіком графіки, поетом, драматургом, письменником-просвітником. Пророчим словом він реформував рідну мову й розбуркав ним націю від тяжкого летаргічного сну. Його глибокі знання фольклору, етнографії, історії Слова Божого, а на їх грунті дивовижні філософські передбачування й досьогодні вражають нащадків.
Усього лише сорок сім років життя. Двадцять чотири - у рабстві, десять - під муштрою і шпіцрутенами, а залишок життя - під пильним наглядом. 47-34=13 - сумна аритметика...
Кому ще зведено понад шістсот монументів на всіх континентах, а твори перекладено на сто сорок мов світу. Шевченків феномен, велич постати, значущість його слова, безперечно, не в кількості монументів і накладах видань. Парадокс невблаганного часу демонструє зворотний процес - ми не віддаляємося від Шевченка, навпаки - стаємо ближче.
