Січовики-українці стали першими європейцями, які зі зброєю у руках виступили проти нацизму.
«Закарпаття мусить стати самостійною Українською державою»
...Це був складний час для Європи, яка жила у передчутті нової війни, а відтак очікувала на черговий переділ політичних впливів та кордонів. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору 1919 року, Закарпаття як колишня периферія Австро-Угорської імперії, відійшло до Чехо-Словаччини. Прага швидко почала втрачати контроль над своїми територіями. Відцентрові процеси набирали сили у Словаччині та особливо на Закарпатті, яке перебувало під сильним впливом ОУН. Зваживши на це, Крайова Екзекутива ОУН звернулася із відозвою до українців Закарпаття, у якій зазначалося: «Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною Українською державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної держави від Попраду до Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу».
У вересні 1938 року в Ужгороді створено організацію «Українська Національна Оборона». УНО мала на меті «об'єднання української молоді та молодих духом людей для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення». Мережа УНО дуже швидко поширилася краєм, а сама організація стала серйозною підпорою для тих політичних сил, які прагли від'єднати Закарпаття від Чехо-Словаччини й отримати більшість в уряді «Підкарпатської Русі». Так тоді називалася українська автономія.
Відділи «Карпатської Січі» з'являються у кожному населеному пункті
У жовтні 1938 року українським політикам таки вдалося очолити уряд. Новим прем'єр-міністром став Августин Волошин, який не приховував самостійницьких планів.
Тим часом політична ситуація у Європі стрімко загострювалася. Так званий «Віденський арбітраж на початку листопада 1938 року присудив передати частину Закарпаття під протекторат Угорщини, союзника нацистської Німеччини. Зокрема, під мадярський контроль відходили Ужгород, Мукачево та Берегово. У такій ситуації треба було діяти швидко і рішуче. А тому вже у грудні відбувся Перший З'їзд УНО, який проаналізував ситуацію та ухвалив рішення розв'язати «Українську Національну Оборону» та створити на її базі нову військову структуру «Організацію Національної Оборони «Карпатська Січ». На чолі Головної Команди «Карпатської Січі» став Дмитро Клемпуш. Одразу ж на Закарпаття масово почали прибувати члени ОУН із Галичини та еміграції. Начальником штабу «Січі» стає український націоналіст Михайло Колодзінський, а його ад'ютантом - член ОУН Зенон Косак. До Хусту приїжджають такі визначні члени ОУН як Олег Ольжич і Роман Шухевич, а також їх побратими - Микола Чирський, Михайло Михайлевич, Ярослав Оршан-Чемиринський, Євген Врецьона та багато інших.
Присутність на Закарпатті вишколених націоналістів одразу ж далася взнаки. Відділи «Січі» з'явилися майже в кожному населеному пункті. До лав січовиків вступала не лише сільська молодь, а й свідомі старші господарі, вчителі, гімназисти, студенти, колишні вояки Армії УНР.
Дуже швидко «Карпатська Січ» стала добре структурованою військовою формацією. Місцеві «Січі» об'єднувалися у районні команди, які підлягали округам. Таких було десять. Головний штаб розташовувався у Хусті. Крім того, майже в усіх містах засновувалися гарнізони для вишколу рекрутів.
«Карпатська Січ» заснувала свій тижневик «Наступ». Також було створено «Летючу Естраду», своєрідну переїзну художню групу, до складу якої входили лектори, поети, артисти, пропагандисти, які виїжджали у найвіддаленіші куточки краю, аби поширювати там самостійницькі настрої.
Вже на початку своєї діяльності перед «Карпатською Січчю» виникла найбільша проблема - брак зброї. Офіційна Прага, не маючи змоги зупинити процес розбудови «Січі», робила все, щоб вона не отримала вогнепальної зброї. А тому дуже часто зброю доводилося здобувати силою, роззброюючи регулярні частини чехословацької армії.
Маючи політичну підтримку з боку уряду Августина Волошина, «Карпатська Січ» стає авангардом національно-визвольної боротьби. Січовики беруть під охорону стратегічні об'єкти, виявляють і знешкоджують польських та мадярських диверсантів, які нелегально прибували на Закарпаття для дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації.
Ослаблена Прага, щоб зберегти рештки свого політичного впливу на українську автономію, вдається до відчайдушного кроку. На вулиці Хуста вводять танки, а на деякі гарнізони «Січі» нападають, щоб відібрати в українців зброю. У відповідь «Карпатська Січ» вивела на вулиці Хуста тисячі людей, які прибули до міста із найвіддаленіших районів, скандуючи самостійницькі гасла та висловлюючи підтримку уряду на чолі з А. Волошиним.
Наполегливість «Карпатської Січі» у відстоюванні ідеї самостійної України та величезна підтримка населення спонукали уряд оголосити вибори. Тріумфальну перемогу здобуває блок самостійницьких партій «Українське Національне Об'єднання».
Через тиждень після виборів, 19 лютого 1939 року, відбувся Другий З'їзд «Карпатської Січі», що ухвалив низку резолюцій з закликом до влади невідкладно здійснити українізацію краю та забезпечити зброєю січовиків. А вже 15 березня 1939 Сойм (парламент) проголосив утворення Карпатської України як незалежної держави. Невідкладно було схвалено нову Конституцію та сформовано основні інститути держави. Настав новий етап в історії «Карпатської Січі», яка відтепер стала регулярною армією молодої Карпато-Української Держави.
Трагедія на Верецькому перевалі
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула свої сили у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія наткнулась на перший серйозний спротив. Маючи кількакратну перевагу у людях та озброєнні, угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах, які відбувалися на квартирі Августина Волошина, брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста слова «капітуляція» немає.
Впродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт, але сили були нерівні, й українці програли в бою. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Після остаточної окупації окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але наткнулись на збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко, розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячеві, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом «Слава Україні!». Лаконічну, але точну характеристику подвигу «Карпатської Січі» дав Олег Ольжич: «А цілій українській нації героїчна епопея Закарпаття є каменем віри і твердим заповітом: боротися і перемагати!».
З висоти часу хотілося б зробити кілька висновків щодо місця і ролі «Карпатської України» у вітчизняній історії.
Передовсім треба наголосити, що «Карпатська Січ» відіграла вирішальну роль у становленні державності на Закарпатті. Ба більше, можна констатувати, що без опертя на мілітарну міць «Січі», осердя якої становили кращі кадри ОУН, Карпатська Україна навряд чи відбулася б як незалежна держава.
Сьогодні, коли у суспільстві ведеться дискусія стосовно державного визнання боротьби ОУН і УПА, слід домагатися такого ж визнання для «Карпатської Січі», - української армії, бійці якої вели героїчну боротьбу за суверенність Української держави.
