Правозахисник – „ворог держави”, або дисидентський рух (ч. 1)

На початку 60 років ХХ сторіччя, у Совєтському Союзі з'явилась невелика кількість людей, що відкрито критикували політику уряду. Як відомо, у ті часи інакодумців переслідували. Поступово нечисельна група „незгодних” збільшувалася і перетворилася на помітний суспільно-політичний рух. Цих людей називали «дисидентами». Інакодумці вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Однак, тоталітарна система не була спроможна цього надати, тому що це потягло б за собою злам усієї тоталітарної машини. Поява такого виклику режимові була дуже сміливим кроком.
Постає логічне питання, як це було можливо?
 
Дисиденство виводить своє коріння з періоду «десталінізації», з початку послаблення суспільства «паралічу страху», що було зроблено М. Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм щодо щирості режиму. Тому спроба Л. Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо у середовищі інтелігенції.

Дисидентський рух ішов у СССР трьома потоками, які часто зливалися. Завдяки полегшенню доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний або демократичний рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрєй Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу...