Правозахисник – „ворог держави”, або дисидентський рух (ч. 2)

Опозиційний рух, що існував в УССР (СССР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух „незгодних”, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості.

1965 р. в УССР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської "відлиги", суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну Незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного наступу. Наприкінці 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СССР. Однак, у січні 1961 р. Організацію було викрито, її членів (І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцького, О. Лібовича, Й. Боровницького, І. Кіпиша) засуджено на різні терміни ув’язнення, а її керівника, Левка Лук'яненка, - до розстрілу, пізніше заміненого на п'ятнадцятирічне ув'язнення.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризму був так званий „самвидав”. Серед перших "самвидавних" публікацій, які фактично започаткували український дисидентський рух, був "Відкритий лист ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в’язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У середині 1960-х років шляхом "самвидаву" розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби з критикою русифікаційної політики КПСС; "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" Вячеслава Чорновіла, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965 - 1966 рр., розкривалися механізми політичних репресій; "Репортаж із заповідника імені Берії" та "Серед снігів" Валентина Мороза, які розкривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляли на захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал "Український вісник", шість чисел якого вийшли протягом 1970 - 1972 рр. у Львові за редакцією В. Чорновіла. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів.Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощo. Восени 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали.Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СССР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 році, 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С. Параджанов, композитор П. Майборода, поетеса Л. Костенко, поети В. Стус та І. Драч, депутат Верховної Ради СССР, авіаконструктор О. Антонов, історик М. Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПСС з листом у зв’язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу).У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На початку. 80-х років, за даними Секретаріату Народної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та "квоти" для них у тюрмах залишилися стабільними. До того ж, судді до українців були значно "щедрішими", ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отримував 4 - 6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нових справ. На собі це відчули М. Плахотнюк, С. Параджанов,В. Чорновіл, М. Горбань, В. Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, - Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В. Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, висловив думку, що вона була зініційована Кремлем. "Творчість Василя Стуса, - зазначає він, - у 1985 році Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона могла бути присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно - ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 році був Гітлер: премія була присуджена в’язневі концтаборів К. Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розібрався з потенційним лауреатом Нобелівської премії Василем Стусом у традиційний спосіб: "Нет человека - нет проблемы"…" Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були так звані “психушки” - спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 60 - 70-х років виступив голова КГБ СССР Ю. Андропов. ЦК КПСС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень "з метою захисту совєтського державного і суспільного ладу".) Як справедливо зазначає Ю. Зайцев, коли у звичайного в'язня все ж була надія хай і за 10 - 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його поміщали у середовища вбивць та гвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання; параноїків, нерідко під наглядом "санітара", з карних злочинів. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П. Григоренко, А. Лупиніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін. Загальна кількість в’язнів психлікарень у СCСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, "психушками". Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. Їм підкидали антисовєтську літературу, зброю, наркотики, інспірували згвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 році помер 28-річний геніальний поет Василь Симоненко. Наприкінці листопада 1970 року після усних погроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київщині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 року сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи справжню українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисельне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисиденський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави – невмируща.

Сьогодні ситуація дещо схожа – незадоволене населення, байдужа влада... Подібні дисиденти можливо змогли б змінити стан речей, проте і це не факт, адже інакомислячих не приймали тоді…