Роль політичної діяльності Є. Петрушевича у здобутті незалежності ЗУНР
Як президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав.
Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопило майже всю Галичину, а румунське – Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С. Голубовичу – функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курмановичу – військових, С. Витвицькому – закордонних та ін. В цілому це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є. Петрушевича усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком. В результаті стосунки Є. Петрушевича з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію намагався використати совєтський уряд України. Його голова Х. Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови – порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли й він прийняв пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури й УГА перейшли Збруч (прит. Дністра) і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). У серпні об’єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час визволила Київ. Невдовзі вона билася на двох фронтах – проти більшовицького і денікінського війська. Впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних переговорів С. Петлюри з поляками за його спиною. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир’я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам Кам’янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня.
Опинившись в еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К. Левицький, В. Сінгалевич, С. Витвицький, Я. Селезінка, О. Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу (нині Латвія) і Женеву (Швейцарія). У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, С. Рудницького і О. Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме там відбулися його перші контакти з представниками совєтської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку 1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів совєтський дипломат Ю. Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміграції, що здебільшого мала антисовєтський характер.
Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку підступних акцій, які повинні були вплинути на світове співтовариство, зокрема, проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради амбасадорів у Парижі від 15 березня 1923 р., за яким західноукраїнські землі без жодних застережень відійшли до Польщі. Оголошені ж закони залишилися на папері.
Таким чином, Є. Петрушевич змушений був у травні того ж року розпустити уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі вернулися до краю й включилися у легальну діяльність відповідно програм партій і рухів. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист свого поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині.
Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики совєтської влади в Україні, особливо в період «українізації». Він відвідував прийоми в совєтському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. Однією з перших засудила совєтофільство галицького діяча Українська Військова Організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями діяльності УВО. Більше того, 1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з О. Думіним розколола організацію Є. Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську народно-революційну організацію, яка невдовзі розпалася.
Совєтофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 30-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУ–НКВД. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі, внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П. Скоропадського та українського апостольського вікарія в Німеччині отця П. Вергуна. Але й у похилому віці Є. Петрушевич співпрацював з Українським Національним Об’єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал. Помер 29 серпня 1940 р.
Похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам’ятник. Могилу, яка збереглася, нині доглядає посольство незалежної України.
Перепохований 1 листопада 2002р у Львові на Личаківському кладовищі.1 листопада 2008 року на Батьківщині Є.Петрушевича у м.Буську на Львівщині відкрито перший монумент Президенту ЗУНР.
