"Багатовекторна" політика гетьмана Івана Самойловича

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича, поставила ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович
прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради,
а обмірковував усі справи з Радою Старшин; створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке тривало 15 років, зформувалася гетьманська держава з монархічним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику.
Він притягнув під свою булаву правобережних полковників у 1674 році передав йому булаву Ханенко, в 1676 — Дорошенко.
Після того Самойлович став іменуватися «гетьманом обох сторін Дніпра».
 

Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензіі на Західню Україну, Волинь, Підляшшя,
Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину,
яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху. З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися його сини, свою дочку одружив він з боярином Ф. Шереметьєвим. Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від московського патріярха. Але й цей мудрий та обережний гетьман загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська політика проти Криму. На початку 1680-их років Австрія, Венеція,
Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим антикримську коаліцію. Було запрошено представника і від України, але Самойлович відмовився від участі в «Священній Лізі», побоюючись, що знищення татарського ханства може зашкодити в подальшому ході подій незалежності України, яка буде оточена московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти зближення Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі. Всупереч бажанням далекоглядного гетьмана,  1686 року було підписано вічний мир Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ відійшли під владу Москви.

 1687 почалася війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва — на
Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед української старшини, в лавах якої було багато колишніх «дорошенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно намагався переконати московський уряд, що похід великої армії влітку через спалені сонцем степи буде пов'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 року. Московське військо йшло під орудою В. Голіцина, фаворита правительки цариці Софії, а українське військо провадив сам гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Карачокрак, Голіцин несподівано наказав військам повернути назад. Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою Неплюєва та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя. Причини відступу Голіцина залишилися незрозумілими. Офіційну версію — брак паші для коней — сучасники спростували, бо паші було вдосталь. Причини були значно глибші. Можливо, знаючи про нехіть старшини, Гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу — Голіцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього використано останній донос старшини на гетьмана.

 «Останній» — бо до його було багато, але московський уряд «не давав їм руху». Ввесь час правління Самойловича старшини скаржилися на його самовладність, на те, що уникав скликати Ради, роздавав уряди своїм родичам, брав хабарі. Дорікали старшини гетьманові й за те, що він був не козак, а «попович». А головною причиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку він хотів передати владу старшому синові, Семенові, а після його смерті — молодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді).

В доносі, поданому Голіцинові, обвинувачували гетьмана в зраді Москви, у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена старшина, серед неї — Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, Забіла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з родиною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур, страчено в Севську.  Величезні гетьманські скарби поділено на дві частини: половину взято до Москви, а половину передано до військового скарбу.

На першу вістку про арешт Самойловича козаки відповіли руїною: в Прилуцькому та Гадяцькому полках побили
старшину, і пограбували все що було доступним. 

25 липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Було ухвалено нові статті — Коломацькі, в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж  було обрано на гетьмана писаря Івана Мазепу.