Ще один "загублений талант" в нашій багатовіковій мистецькій спадщині
З біографічних сторінок відомо, що Петро Ніщинський рано осиротів. Його мати переїхала до Києва, щоб влаштуватися на роботу і віддала свого сина до Києво-Софіївського духовного училища. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після декількох років своїм прекрасним голосом, почав співати в училищному, а потім і у великому семінарському хорі.
На розумного хлопчика з прекрасним голосом звернув увагу ієромона Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 році він отримав призначення Синоду бути настоятелем польської церкви в Афінах, то взяв з собою вісімнадцятирічного Петра. Так Петро Ніщинський опинився у Греції, а потім за посольськими обов’язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету проте не менше, аніж богослов’ям, захоплювався поезією та музикою, вчився грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилося написанням магістерської праці та незворотнім рішенням обрати не духовну, а педагогічну кар’єру, незважаючи на умовляння Антоніна, який на той час уже став архімандритом.
У1857 році молодий вчений повернувся у Петербург та отримав місце викладача грецької мови у духовній семінарії . Саме тут, як не дивно, зростає інтерес Петра Ніщинського до української культури; спілкування з відомими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М. Костомарова, видатного українського історика. Проте перебування в Петербурзі виявилось надскладним матеріально; на скромну платню вчителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще будучи в Афінах, він одружився), тож мусив повернутись до Афін. Проте, і там йому судилось затриматись ненадовго. У 1860 родина опинилася в Одесі.
Одеський десятирічний період виявився і плідним, і водночас неймовірно складним для композитора. З одного боку він не міг знайти постійної роботи впродовж п’яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила у постійних злиднях, з іншого ж боку, незважаючи на скрутні обставини, він надзвичайно активно працював як вчений-філолог (за спеціальністю грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і як музикант. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, що на початку70-х років виступав в Одесі у Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького
"Невільник” (за Шевченком "Сліпий”) написав спочатку свій славнозвісний твір "Закувала та сива зозуля”. Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Петро Ніщинський почав свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Одну з перших і кращих своїх творів – обробку пісні про Байду, Ніщинський присвятив М.Лисенку, а надалі деякі друковані твори підписував псевдонімом „Петро Байда”.
Великі надії покладав на переїзд до Києва як викладач грецької та латинської мови, тим більше що такі можливості виникали раз у раз. Проте нехіть і упередженість чиновників до педогогів-українців за походженням, призвела до того, що Петро Ніщинський остаточно відмовився від отримання державної служби не лише в Києві, а й в Одесі. У відчаї, він був змушений залишити Одесу і переїхати до маленького провінційного містечка Анальєв неподалік Єлизаветграду, де йому вдалося отримати місце викладача державної жіночої гімназії з відносно непоганою платнею. У цій провінції приваблювала також перспектива співпраці з театром корифеїв, що розташувався в Єлизаветграді (адже неподалік розміщувався хутір „Надія”, де була їх рідна оселя). В Анальєві були написані кращі твори композитора – солоспіви "Порада”, "Нудьга”, тут же вперше були поставленні "Вечорниці” та вставна дія до драми "Назар Стодоля” Т. Шевченка.
В Анальєві пройшло сім років життя Петра Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу почало занепадати українське культурне життя, припинив своє існування Єлизаветградський театр, і єдиною розрадою залишилася творчість та перекладницька діяльність. Ніщинський перший переклав "Одісею” та ”Іліаду” (Гомера), "Царя Едіта” (Сократа) на українську мову та "Слово о полку Ігоревім” на грецьку.
У 1882 році повернувся до Одеси, де отримав посаду викладача Другої Одеської гімназії. Це повернення співпало з певним послабленням в переслідуванні української мови, то ж Петрові Ніщинському вдалося опублікувати свою "Антігону”. Переклад дуже радо сприйняли українці, особливо в Галичині. У 1884 році відвідав Західну Україну і був дуже здивований тим, що на одній із зустрічей, йому подякували за цей геніальний переклад. Тут же він почув мелодію народної пісні, яку пізніше записав і зробив обробку твору ”Панщина”.
Талановитий педагог, перекладач, композитор і громадський діяч часто ставав "сіллю в оці" недалеким і ворожим до всього українського царським чиновникам – керівникам освіти. Так сталося черговий раз після перекладу усієї "Одісеї”(понад 12тис. строф). Його перевели на гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та ще хворий, він важко пережив це приниження і лише через два роки зміг повернутись до Одеси і дожити там до своєї смерті.
На жаль, Петро Ніщинський, у зв'язку зі складними життєвими обставинами не розкрив повністю свою багатогранну душу і не зміг записати усі свої думки на папері для нас, нащадків.
Петро Нищинський - це великий український вчений, людина виняткової ерудиції, перекладач з грецької мови, богослов, археолог, журналіст, педагог, письменник і композитор. Протягом усього свого життя він захищав українську культуру і свім своїм єством тяжів до рідного слова і пісні. Щастям для нього були не гроші, а духовні цінності, як власні, так і свого народу. То ж нехай сучасні українці задумаються над тим, що ж насправді приносить людині радість і до чого треба прагнути, щоб бути щасливим, бо лише рідне може бути найзрозумілішим і приносити найбільшу розраду, навіть у найскладніші періоди нашого життя.
