Наша українська героїка

Андрій Іллєнко | Вівторок, 16 березня 2010, 20:51

Пацифістська Центральна Рада зробила все, щоб роззброїти Україну і саботувати процеси створення армії. Винниченко та інші ліберали і ліваки вбачали в більшовиках швидше союзників, аніж ворогів, а українську державу вони навіть не мали наміру будувати. Їхня шкідницька діяльність стала прологом до геноциду української нації у XX столітті.

Зимового ранку 29 січня 1918 на залізничній станції Крути виригнуті темними глибинами Євразії більшовицькі орди розпочинають наступ на позиції українських вояків.

Бридкі, замурзані фігури з азійськими рисами обличчя, матюки, спиртовий перегар, обдовбані кокаїном комісари, які у божевільній істериці женуть всю цю оскаженілу наволоч на Київ. Брудні хвилі червоного наступу раз по раз наштовхуються на нечисленний загін молодих українців. Деяким з них ще нема і шістнадцяти, але могутній поклик крові, що привів їх цього ранку в Крути, компенсує нестачу військового досвіду. Вони діють інстинктивно, але розум їх чистий і свіжий. Постріл за пострілом - ще одна купка виродків стікає своєю брудною кров'ю у чистий український сніг.

Сьогодні на подвигові української молоді намагаються спекулювати нащадки зрадника Винниченка з-поміж сьогоднішньої комуно-ліберальної лжееліти. Крім фальшивих плачів, ці діячі полюбляють називати Героїв Крут дітьми, які нібито не знали, на що вони йдуть.

Назвали б ці боягузливі чинуші-хабарники дитиною, приміром, командира студентської сотні Омельченка, який холоднокровно повів своїх бійців у відчайдушну багнетну атаку проти в кілька разів численнішого ворога, аби, прикриваючи тил, врятувати побратимів.

Або хай назвуть дитиною Аверкія Гончаренка, який починав свою особисту епопею боротьби за Україну командиром у бою під Кругами, а закінчував у вогняних бурях під Бродами у серпні 1944-го. Нехай ці любителі поспівати "Ще не вмерла..." у камери, картинно притиснувши до грудей свої пухкенькі чиновницькі ручки, нетямущою дитиною наважилися б назвати учня сьомого класу Григорія Пипського, який почав співати національний гімн коли його розстрілювали. Учень сьомого класу Григорій Пипський не падав в ноги ворогам і ні про що їх не просив. Він прийняв смерть як український воїн, ні на мить не засумнівавшись в абсолютній правильності своїх дій. І цей один його вчинок важить для нашої нації незрівнянно більше, ніж існування всіх тодішніх і нинішніх політиканів-паразитів разом узятих. Тоді, коли українці дають бій більшовикам під Крутами, в деморалізованому злочинною пацифістською політикою Центральної Ради Києві вулицю за вулицею, квартал за кварталом захоплюють ті, кого більшовицький переворот зробив авангардом своєї експансії. Демократичні зрадники і боягузи з Центральної Ради розбігалися, лишаючи Київ на розтерзання озвірілим нелюдам, які відчули, що прийшла їх година. Синхронний з наступом армії Муравйова січневий заколот здійснюють не студенти-очкарики з томиками Маркса за пазухами. Заколот виносить на поверхню найогидніших виродків, горлорізів, мародерів, збоченців і дегенератів, які могли знайтись тільки на просторах зогнилої імперії. Гамарнік, Горвіц, Іванов, Бош, Крейсберг - ця низка прізвищ керівників заколоту звучить як удар ножем в печінку, в цих прізвищах вже відчувається віддих Голодомору, енкаведистських катівень та сморід табірної баланди.

В січневі дні 1918 року на засніжених київських вулицях українські Січові стрільці під командуванням майбутнього провідника нації Євгена Коновальця не щадили виродків. Січові стрільці були останньою надією українців, тому не зважали на базікання політичних блазнів. Душевний спокій, впевненість в тому, що робиш святу справу захисту своєї нації, своєї честі, своїх матерів, дружин і дітей. І тому ніякої пощади до озвірілих від запаху крові скотів, які вилізли зі своїх нір тільки для того, щоб убивати, грабувати, нищити і загиджувати все навкруги.

Це була блискуча українська перемога. В таких перемогах народжується і кріпне нація. Удар, завданий по українофобах в ті дні, був настільки сильним, що їх нащадки і досі згадують січневий заколот із тремтінням. Не з писульок Центральної Ради починається історія українських перемог у XX столітті, а з багнетних атак під Крутами та вуличних боїв у зимовому Києві 1918 року.

Через 11 років після тих подій була створена Організація Українських Націоналістів. Був заснований орден, який продовжив справу крутян і тих, хто придушував січневий заколот. Без лібералів і пацифістів, без зрадників і холуїв, без ідеологічної розмазні. Тільки чистота абсолютної ідеї, віддані бійці націоналістичної революції та вождь Євген Коновалець, єдиною помилкою якого у ті січневі дні було те, що разом з більшовицькою заразою він не очистив Київ і всю Україну від зарази винниченківської.