Утворення Центральної Ради

Жанна Титаренко | Середа, 17 березня 2010, 11:24

Український рух вимагав створення певного осередку, щоб об'єднати всі українські сили. Для досягнення цієї мети ТУП (Товариство Українських Поступовців) 17 березня 1917 року заснувало Центральну Раду, яка постала в Києві разом із парламентом Великої України на чолі з Михайлом Грушевським.

Тимчасовий Уряд змінив увесь адміністративний апарат; усі посади стали виборними. Це віддало місцеву владу в руки нових революційних організацій. Замість губернаторів з'явилися губернські комісари; ці пости займали голови губернаторських земських управ. У Києві таким комісаром став М. Суковкін. Земські з'їзди обрали Виконавчі Губерніальні Комітети. До Київського Комітету було обрано – М. Грушевського, Д. Дорошенка, X. Барановського, Д. Антоновича, П. Линниченка, А. Красовського, О. Степаненка і ін., тобто значне число українців. Негайно почався міцний український рух, мітинги, зібрання з промовами, в яких вимагали українські школи та українську пресу.

17 березня 1917 року було засновано Центральну Раду України. Крім членів ТУП-у до Центральної Ради вступили представники різних українських політичних груп та організацій: військовиків, робітників, кооперативів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, від різних гуртків, громад тощо. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, на його заступником – В. Науменка. На товаришів голови обрали: Д. Антоновича та Д. Дорошенка. Центральна Рада негайно розпочала свою діяльність. Вона надіслала привітальні телеграми Голові Тимчасового Уряду князю Галицькому у Львів та міністрові юстиції О. Керенському.

Конгрес був тріумфом ідеї української державності і Михайла Грушевського. У дні цих визначних подій зібралося 900 депутатів із мандатами та члени різних українських установ Києва, – всього близько 1 500 осіб. У резолюції Конгресу була поставлена вимога автономії України у федеративній демократичній республіці Росії. Конгрес санкціонував Центральну Раду, як Крайову Раду, і вимагав негайно звільнити засланих галичан. Проведено перевибори Президії Центральної Ради: величезною більшістю голосів – головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками – С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіяльним принципом, а крім того представників від партій та "національних меншин" – мешканців України. Передбачалося, що вся Україна буде вкрита сіттю українських комітетів – сільських, повітових, губерніяльних.

Центральна Рада обрала Виконавчий Комітет під назвою – Комітет Центральної Ради; згодом він змінив цю назву на Мала Рада. Головою її був М. Грушевський, заступниками голови – С. Єфремов і В. Винниченко.

Так було сформовано центральний уряд України. На периферіях становище виявилося різним. Як загальне явище, була нестача свідомої української інтелігенції. На провінції не вистачало людей, які могли б виконувати директиви центру. Дуже перешкоджали справі члени російських соціалістичних партій.

Поруч з українськими Радами виступали "Советы рабочих и солдатских депутатов", які ставали найбільш впливовими організаціями. Так було в Катеринославі, хоч там працювало досить багато українських діячів. "Совет" звів у Катеринославі нанівець владу представника Тимчасового Уряду, губерніального комісара. Становище українських установ в тому місті покращало, коли почався рух серед війська. Найміцнішим було становище українських організацій у Полтаві, але й там верх взяли соціалісти, які об'єдналися з російськими соціалістами.

По всіх губерніях України ( а їх було визнано лише 5) засновували "Просвіти", українські школи, клуби, видавали українські газети, влаштовували з'їзди, які ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії для України і скликання Установчих Зборів. Полтавський з'їзд перший поставив вимогу скасувати приватну власність на землю, фабрики, залізниці.

Окреме місце в управлінні Україною зайняли Галичина та Буковина. Влітку 1915 року Брусілов повернув під російську владу майже всю Буковину й значну частину Східної Галичини (Станиславів, Коломия, Львів, Тернопіль). З цих земель було створене Галицько-Буковинське Генерал-Губернаторство, на чолі якого став Ф. Трєпов. Нова управа не мала характеру управи 1914-1915 років, не було національного та релігійного утиску, але урядовими мовами залишалися російська та польська і ставлення до української людности було неприхильним. З перших часів революції поляки вжили заходів, щоб опанувати Галичину, про що проф. Грабський подав проект Тимчасовому Уряду. У березні 1917 року, на прохання Центральної Ради та уповноваженого Земського Союзу, Тимчасовий Уряд затвердив Д. Дорошенка крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора.

Д. Дорошенко призначив українців губернаторами, комісарами повітів. Було відновлено сільське та міське самоврядування, кооперативи, українські школи, добродійні організації тощо.

З весни 1917 року було звільнено багато галицьких полонених і чимало з них, по дорозі до Галичини, залишилося у Києві, вони працювали в українських установах, брали участь у громадському житті та у формуванні українського війська. При українізованому полку ім. гетьмана Дорошенка був Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців. З самого початку заснування Центральної Ради до неї надходили заяви холмщиків-виселенців про їхнє бажання прилучити Холмщину до України.