Громадський подвижник і творець української державності
В час державотворення зростає науковий і суспільний інтерес до постатей вчених, імена яких були заборонені в часи совєтського тоталітарного режиму. Один із основоположників української етнології Федір Вовк (1847-1918) висунув і науково обгрунтував ідеї єдності і неподільності українського народу, які зберегли своє значення до сьогоднішнього дня і мають служити майбутньому України. Наукові концепції Ф.Вовка, які довели фізичну, мовну, побутову і духовну спорідненість всього, на той час роз’єднаного, українського народу від Карпат до Слобожанщини і від Полісся до Кубані, довели, що український народ є окремим, самостійним, давнім народом, обгрунтували право української нації на історичність і рівноправне існування серед інших народів світу. Ці наукові концепції актуальні і в наш час і протистоять сьогоднішнім спробам штучно роз’єднати український народ, тому заслуговують на детальне вивчення. Настав час повернення до нашої історії і традиції, перерваної і занехаяної, повернення до тих осіб, які несли цю традицію. Серед них одне із перших місць займає Федір Вовк.
Федір Кіндратович Вовк був доктором природничих наук Сорбoнни (1905р.), доктором Каннського (1897р.) та Петроградського (1917р.) університетів, Лауреатом премій Годара (Prix Godard 1901р.), К.Бера (1906р.), кавалером бронзових медалей П.Брока і Паризької виставки 1900р. та великої золотої медалі ім. П.Семенова-Тян-Шанського (1916р.). Окрім цього, Ф.Вовк був відзначений найвищою нагородою Франції – Орденом Почесного Легіону (1916). Вчений очолював Антропологічне товариство при Петербурзькому університеті (1911-1918рр.), був головою (1905-1909) і заступником голови (1898-1905) етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові та заступником директора історично-філософічної секції НТШ (1904-1909), членом “Товариства народних переказів”, анатомічного “Товариства розтинів”, Історичного, Антропологічного та Доісторичного товариств у Франції, Географічного та Археологічного товариств в Росії, заступником голови Товариства землеробства, членом Українського наукового товариства у Києві, Наукового товариства у Празі, польського етнографічного товариства та інших наукових осередків. В Петербурзі Федір Вовк був діяльним членом “Комісії з вивчення племінного складу Росії”, багатьох археологічних та архівних комісій. Вчений очолював (офіційно вважався заступником голови) “Общество им. Т.Г.Шевченко для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С-Петербурга”. З молодих років був одним із керівників київської Громади, а з переїздом до Петербурга став членом місцевого осередку Громади та організатором Українського політичного клубу.
Спадщина Федора Вовка (з врахуванням публіцистичних статей) нараховує 628 праць, виданих переважно іноземними мовами в різних країнах світу, які давно стали бібліографічними раритетами. Одержавши прижиттєве міжнародне визнання, Федір Вовк на Україні до нашого часу залишається маловідомим вченим, що сталося внаслідок замовчування та таврування його імені. Праці Ф.Вовка не публікувались, а його погляди подавались в перекрученому трактуванні і піддавались нищівній критиці.
В кінці 1905р. Ф.Вовк переносить місце своєї діяльності до Петербургу. Тут він створює українознавчий центр і вибудовує наукову школу своїх однодумців і послідовників, яка утвердилась на ціле XX століття.
Найголовнішою науковою проблемою вченого серед багатьох інших, була проблема визначення місця українців серед народів світу (в етнографічному, антропологічному, та культурному аспектах). Впровадження науково-обгрунтованих програм, введення систематизації, типологізації та класифікації в етнографії, археології, антропології, постановка питання збереження культурної спадщини і впровадження всього цього на практиці в життя (організація музеїв, комплектування фондів та колекцій), дослідження етнічного складу населення України і Росії, експедиції та розкопки, створення наукової школи послідовників - такі проблеми та питання були винесені вченим на порядок дня в період зародження та становлення цих наук. Деякі з цих проблем вченому вдалось розв'язати або визначити шляхи їх вирішення.
Епоха Вовка - період великого національно-культурного піднесення, час відродження ідеї української державності, її розвитку і втілення в реальність в 1917-1920 роках. Українська національна ідея, приспана з часу спроби І. Мазепи відновити самостійність, наприкінці 40-х років XIXст. була піднята членами Кирило-Мефодіївського братства в їх програмних документах. Вперше висунута в синтезі християнства й романтичного націоналізму, національна ідея згодом була розвинута Громадою 60-70-х років, активним членом якої був Федір Вовк.
Світогляд Ф.Вовка формувався під впливом видатних діячів того часу В.Антоновича, М.Костомарова та П.Чубинського, а також теоретичних напрямків політичної і соціологічної науки другої половини XIXст., серед яких: теорії соціального конфлікту, європейський раціоналізм та німецька політична історіографія Л.Ранке і Ф.Ратцеля. Ідеї О.Канта та Г.Спенсера, еволюційний напрямок в науці, ідеї демократії і гуманності остаточно сформували погляди Федора Вовка. На початку XX ст. під впливом галицького середовища відбувається еволюція його поглядів в напрямку орієнтації на українські державницькі основи. Наукові концепції робіт Ф.Вовка про органічну єдність всього українського народу, його окремішність, етнографічні та антропологічні відмінності в порівнянні з іншими народами, матеріальну і духовну культуру, яка має тільки їй притаманні особливості, як окремого давнього слов'янського народу - давали таке тверде наукове підґрунтя національній ідеї та ідеї державності української нації, як ніхто ще до нього, ні після нього не зміг дати. Наукові концепції Ф.Вовка, які хоч і диктувались прагненням довести і обгрунтувати право української нації на історичність і рівноправне існування ніколи не відходили від критеріїв науковості. Вони актуальні і в наш час, коли Україна переживає складний період свого утвердження як суверенної держави. Надалі актуальним залишається інший аспект проблеми: становлення і розвиток таких наук на Україні як етнографія, антропологія, музеєзнавство, тощо, та визначення ролі і місця вченого в цих процесах. Це далеко не вичерпаний аспект теоретичного з'ясування і прогнозування вченого в різних галузях наук, що важливо для подальшого їх розвитку.
Варто підкреслити, що за останні декілька років відбулись великі зміни в справі освоєння наукового доробку Ф.Вовка, що виявляється в публікації праць вченого та його епістолярної спадщини, виданні критичної літератури і першого узагальнюючого дослідження. В процесі дослідження "вовкіани" можна виділити три періоди. Перший, що охоплював час з 1918р. до початку 30-х років, другий - від 1933 до кінця 80-х років і третій - сучасний період розробки проблеми, що нараховує декілька останніх років. Перший період характерний інтенсивністю досліджень, розгортанням широкого поля діяльності в галузях етнографії, та інших наук на основі теоретичних засад Ф.Вовка. Другий - це період цілеспрямованого замовчування та ігнорування імені вченого, перекручування наукових позицій Ф.Вовка, переслідувань його учнів і послідовників. Третій -сучасний етап досліджень спадщини Ф.Вовка характеризується як період публікації основних його праць та критичних розвідок, підготовки до видання його епістолярія.
Ще за життя Ф.Вовка його ім'я було широко відоме як одного з редакторів французького наукового журналу “L’Anthropologie”, в якому він за підписами “Th. Volkov”, “V-v”, “T.V.” та ін. постійно публікував свої дослідження та багаточисленні огляди і рецензії, його ім'я фігурувало на титульному листі журналу. Праці Ф.Вовка публікувались в різних країнах Європи, рецензії на його фундаментальні дослідження друкувались навіть в Японії та Америці.
В 70-ті роки XIXст. Ф.Вовк був відомим діячем Громади, активним членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та одним із редакторів газети "Киевский телеграф". Його дослідження публікувалися в "Трудах..." ІІІ Археологічного з'їзду (1874р.), "Записках..." ПЗВ РГТ тощо. Вперше матеріал про Ф.Вовка помістив в журналі "Киевская старина" відомий український етнограф М.Сумцов під назвою"Современная малорусская этнография. Ф.К.Волков, Ф.Кондратович" (1895). В 1901р. в "Санкт-Петербургских ведомостях" було надруковано невелике повідомлення про нагороду Ф.Вовка за антропологічні дослідження в Парижі медаллю П.Брока і річною премією Годара (Godard). Ім'я Ф.К.Вовка було добре відоме в Галичині і особливо у Львові. Широкого резонансу набула праця Л.Нідерле "Людство в доісторичні часи" в перекладі Ф.Вовка (Ф.К.Волкова) та ряд статей з приводу дискусії відносно датування палеолітичних пам'яток, відкритих В.В.Хвойкою. Ф.Вовк вперше звів пам'ятки "домікенської культури" і дав їх визначення. В 1906 році у виданні "Украинский вестник" (№7) появилася його грунтовна стаття "Украинцы в антропологическом отношении". Вісник видавався українською групою Державної думи в Петербурзі. Ф.Вовк входив також до редакції цього видання. В Петербурзі його ім’я як відомого вченого було внесено до енциклопедичного словника Ф.Брокгауза та І.Єфрона а також до Наукового словника Отто в Празі. Багаточисленні некрологи (на смерть Ф.Вовка) В.Гнатюка, Д.Золотарьова, З.Кузелі, С.Єфремова дуже стисло характерзували досягнення вченого. Лише статті М.Грушевського та П.Стебницького, частково М.Рудинського та А.Носова відзначалася аналітичним характером. Напрямки наукових досліджень Ф.Вовка визначили його учні О.Алешо, Л.Чикаленко, А.Носов та інші в збірнику пам’яті вчителя, який так і не з’явився на світ. Важливо підкреслити, що наукова етнологічна думка розвивалась за методикою Ф.Вовка на Україні в Петербурзі та інших центрах, де працювали його багаточисленні учні школи нової формації: П.Єфименко, С.Руденко, О.Міллер, Б.Крижановський, Л.Чикаленко, М.Рудинський, В.Сахаров, Д.Золотарьов, С.Теплоухов, а в Галичині В.Гнатюк, З.Кузеля, І.Раковський, О.Роздольський та інші.
Майже тридцятиріччя вчені боялись навіть згадувати ім’я Федора Вовка. Російський дослідник Я.А.Шер нещодавно писав про репресії, яких зазнала школа Ф.Вовка “коли абсолютно безвинно гинули або страждали Г.О.Бонч-Осмоловський, Т.І.Боровка, М.П.Грязнов, Б.С.Жуков, О.О.Міллер, С.І.Руденко, С.О.Теплоухов”.
Для другого періоду історіографії “вовкіани” характерне цілеспрямоване замовчування імені Федора Вовка. Лише в роки так званої “хрущовської відлиги” це ім’я знову виринуло в науковому обігу, але не надовго. В 1956-1963р. Українська антропологічна експедиція, під керівництвом В.Д.Дяченка провела наукові дослідження в різних регіонах України, підсумком якої була праця “Антропологічний склад українського народу” (1965). Тут автор виступив основним опонентом Ф.Вовка, заперечуючи відносну однорідність українського народу. Однак, проведені пізніше антропологом С.Сегедою, підрахунки показали, що В.Дяченко по суті підтвердив тезу свого попередника. Невелика, але насичена біографічними фактами стаття Г.Стельмаха та М.Приходька давала загальне уявлення про Ф.Вовка як вченого та громадського діяча. Друга публікація Н.Лінки та С.Кузнєцової розкривала архівне багатство його фонду. Не допомогла в реабілітації вченого стаття В.С.Дмитриченка та М.П.Рудька. Деякі питання щодо соціалістичних поглядів Ф.Вовка вирішені ними занадто прямолінійно. Виступ Ф.Вовка проти будь-якого централізму, в якому вчений вбачав деспотизм, ставиться у вину вченому, бо ж (як вважають автори) не знав він демократичного централізму. В 1969р. професор І.Г.Шовкопляс, який продовжив розкопки Мізинської палеолітичної стоянки в післявоєнний період, намагався відновити ім’я Ф.Вовка в науці. Автор розділу історико-етнографічного дослідження “Гуцульщина” П.І.Арсенич мав сміливість хоча б назвати ім’я вченого.
Розуміючи цінність наукового і культурного пласту, дослідники почали використовувати архів Федора Вовка по франкознавству, шевченкознавству, і в багатьох інших виданнях. Систематизація і аналіз документів особистих фондів паралельно проводиться з виявленням архівних документів. Так вперше з 1926р. на сторінках всесоюзного журналу з'явилася велика публікація про Ф.Вовка (якщо не враховувати енциклопедичних, де обов’язково було присутнє буржуазно-націоналістичне таврування). На Україні побороти старі стереотипи щодо постаті вченого, вдалося на наукових конференціях у Миколаєві, Полтаві і Львові в 1989 році. Майже одночасно було опубліковано ще дві статті та працю Ф.Вовка “Антропологічні особливості українського народу”, яку кваліфіковано прокоментував С.П.Сегеда. Таким чином вперше з 1928 року на Україні та і взагалі в СССР була опублікована праця Ф.Вовка. Для сучасного етапу досліджень життя і наукової спадщини Ф.Вовка характерний проблематичний підхід в напрямках: розвідок та студій в різних галузях наук. Дуже важливою справою є публікація праць Ф.Вовка, його епістолярію та щоденникових записів, активізувалась праця з освоєння і видання доробку Ф.Вовка в зв’язку з 153-річчям з дня його народження.
