Знущання з дітей в українських притулках та інтернатах

На півдні України ситуація просто катастрофічна. Діти дістаються туди з великих міст, бо там легше вижити: тепліше, багато курортів, влітку можна підробити або й украсти. У цьому регіоні поширена дитяча проституція: є багато прикладів, коли батьки продають своїх дітей за пляшку горілки чи за 10 гривень, а дітям по 6–7 років!

Дуже важливою за таких умов є співпраця правоохоронних органів не лише з засобами масової інформації, а й з туристичними агенціями, інтернет-провайдерами та компаніями, що надають послуги телефонного зв’язку, із фінансовими та банківськими установами, бо платежі, скажімо, за Інтернет-продукцію здійснюються переважно платіжними картками.
 

2000 року прийнято закон про психіатричну допомогу, згідно з яким питання госпіталізації дитини до психіатричного стаціонару можна вирішити лише за згодою обох батьків у разі повної сім’ї. Часто виникає колізія, коли батько з якимись садистичними проявами у поведінці не дає згоди на госпіталізацію дитини і її лікування стає практично неможливим. Тому профілактична робота дуже ускладнюється. То ж, це питання чекає на своє законодавче врегулювання. Інша проблема пов’язана з матерями, які самостійно виховують дітей, часто навіть не знаючи, де той батько, і не можуть через низку причин вчасно надати необхідне лікування власній дитині. 

Хочу закцентувати увагу на психологічному насильстві, яке нині є найменш дослідженим. Примус до вчинків, що суперечать моральним принципам, висміювання, приниження гідності, дратування, кривдження, залякування. Важливо зазначити, що жорстоке поводження з дітьми може бути опосередкованим, мати вербальний характер: постійні лайки, крики, вживання нецензурних слів. Щодо проблеми сексуальної експлуатації та розбещення дітей дані державних установ і недержавних організації значно різняться. 

Уряд завжди виправдовує свою бездіяльність браком коштів, або помилками своїх попередників, замість того щоб зібрати безпритульних дітей у спеціальні будинки і хоч трохи подбати про їх фізичний і психологічний стан. Якщо ж держава цього не робить, то в суспільстві формується чималий прошарок злодіїв і інвалідів, бо інша доля мало кому з цих дітей трапляється. 

У дитячих будинках теж не все так гарно, як це звикли показувати по телебаченню. Перебуваючи в дитячому інтернаті №1 міста Полтави, кілька років тому, мені довелося побачити не лише голодних, обділених батьківським піклуванням дітей, а й жорстоке знущання над ними. Купатися можна було лише один раз на тиждень. Вода подавалася рівно 15 хвилин, потім всі крани перекривалися і відчинялися двері в холодний підвальний коридор. Діти не мали годинників і тому багато з них не встигали змити з себе мило чи шампунь. Інші, боячись того що вода ось-ось закінчиться, взагалі майже не купалися. Правильно було б вважати такі речі не просто економією коштів, а злочином, що чинився над цими дітьми.

Не менш жорстоким по відношенню до дітей було забезпечення їх потреб питною водою. В їдальні видавали 2/3 стакана узвару з горілих сухофруктів або розбавленого водою молока. Чистої води не було. Діти, які дуже хотіли пити йшли до туалету і пили там воду з під кранів, бо в іншому місці така можливість була відсутня, на кухню ніколи нікого не пускали. 

Туалет для дівчаток і хлопчиків був один, без дверей, з вузесенькими перетинками і все. Знущалися досхочу над тими, хто соромився, їх били і примушували показувати своє тіло.
Вихователям, як правило, було байдуже і питання дисципліни врегульовували лише після серйозних бійок.

В одній кімнаті жило по десять дітей. Улюбленим знущанням було побиття мокрим полотенцем зав’язаним у вузол по обличчю вночі того хто заснув раніше за всіх. Засинання без згоди більшості тих, що живе в кімнаті, майже завжди каралося. Заняття в шкільному корпусі розпочиналися о 8.30, але вихователі примушували прокидатися о 6.30 і йти робити розминку, прибирати в кімнаті, шикуватися на лінійку перед початком занять тощо. Навіть якщо дитина згоджувалася на штрафні санкції ( мити спортзал, або їдальню) і прохала дозволити їй поспати ще хоч половину години, її силою стягували з ліжка на підлогу.

Підготовка домашніх завдань проходила в одній кімнаті. Діти голосно кричали, часто билися і щось зрозуміти з прочитаного було важко, в задачах допускалися прорахунки, у творах теж червоніли винесені за поля вчителем червоні позначки орфографічних, пунктуаційних та інших помилок. Зате вчителька історії дуже часто задавала великий об’єм роботи з контурними мапами. Вихователі чітко вимагали виконувати всі письмові завдання. Якщо хтось не міг показати записану в зошиті вправу чи задачу або розфарбовану контурну карту, таку дитину раніше, ніж о 22.00 не відпускали з класної кімнати. Та незважаючи на це, діти показували безглузді записи і їх рівень знань залишався вкрай низьким. 

Корпуса приміщень були сполучені коридором і з навчального в спальний корпус ходили як правило ним. Виходити на вулицю можна було лише з дозволу вихователя, або в його присутності. За недотримання цих правил карали трудовими і силовими методами. В першій половині дня, коли всі діти йшли в навчальний корпус, спальний замикався і ходити туди заборонялося. В таких умовах травмується психіка і втрачалися людські якості та віра у справедливість. Діти звикають до всього поганого, зовсім не маючи уявлень про те, що є світлим і до чого варто прагнути. То яким же чином будуть поводити себе ці діти, коли стануть дорослими?...

http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1718
http://www.radiosvoboda.org/content/article/1927393.html
http://diplomz.co.ua/other/42064/