Інтимна сила українського руху

Понад півстоліття Микола Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріальних вигод. Утримувати сім’ю він міг лише за рахунок викладацької діяльності. Багато часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат і лише ночами він міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.

Микола Лисенко не лише великий український композитор, основоположник української класичної музики, засновник національно-музичної творчої школи, а й піаніст, педагог, хоровий диригент і громадський діяч - і все це в одній людині. Його значення для української музичної культури неоціненне. Своєю творчістю він вперше спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на основі глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості. У Миколи Лисенка в серці жила музика, сповнена дівочої зажури, козацьких веселощів, степового вітру й голосу бандури.

Ще в пору дитинства після мандрівок маленького Миколки на край села, де луки пахли ромашкою і ніжною конюшиною, вигравали коники-скрипалі, різні мотиви звучали в голові хлопчика. Він сідав за рояль і з-під його пальців виринала примхлива за ритмічним малюнком та ніжна, як подих весни, мелодія.

Основи музичної грамоти Миколі викладала мама, Ольга Єреміївна Лисенко, яка була досить непоганою піаністкою. А далі перед юнаком пролягли шляхи до Києва, Харкова, Лейпцизької консерваторії, консерваторії у Петербурзі (клас Римського-Корсакова). І де б не навчався, де б не виступав з концертами - скрізь звертався до народнопісенних традицій, у них черпав силу, прагнення виходити на сцену й дарувати людям своє натхнення.

Як піаніст Микола Лисенко написав чимало творів для фортепіано, широко використавши народну мелодику, ритм й образи народної пісні. Перед ним же, як перед українським композитором, постало завдання створити музичний репертуар для вітчизняного театру.
Геній митця не дрімав ні хвилини і Микола Лисенко створив справжні опери “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”.

Повністю віддаючи сили справі всього свого життя, композитор завжди знаходив час для своїх дітей, і з виховною метою писав для них музичні твори. На вулиці Рейтарській, у будинку Лисенків, часто звучав сміх, лунали веселі мотиви, відбувалися казкові дійства. Ролі виконували діти Миколи Лисенка й діти його знайомих та друзів. Їм дуже полюбилися опери «Коза-Дереза», «Зима і Весна», «Пан Коцький».

Перед Миколою Лисенком, як перед першим видатним українським композитором, стояло велике завдання: закласти міцну основу професійної української музики, створити національну музичну школу й відвоювати місце українській музиці у світовій культурі. Для здійснення цього завдання він віддав усі свої сили. Недарма прожив життя, недарма творив для свого народу. Пройшов час, і нащадки заспівали його пісні і зрозуміли біль і радощі, якими жив митець.

У 1911 році, коли композитор, через рабські умови, відмовився відмічати 50 річчя смерті Тараса Шевченка у Києві, на нього ополчилися не тільки Трепов із Новицьким, а й сам Столипін, тобто вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і членів старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало. Діти кинулися до Старицьких і Косачів, але вже нічого не можна було змінити. За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, свого учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України. За спогадами Олександра Антоновича Кошиця, Миколу Лисенка відспівували у Володимирському соборі, лише хор, який ішов попереду траурної процесії, складався з 1200 чоловік. Коли вони співали, то було чути в центрі Києва. Труну до Байкового кладовища пронесли на руках.

Ім’я Миколи Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівському вищому музичному інституту, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.