Багато хто не пережив совєтську війну проти нацистів, а для інших вона тривала ще довго після 1945 року

Я, Хименко Ірина Миколаївна, народилась 15.10.1926 року на хуторі Лісові, що в 3 км від села Берлин (тепер Хмільове) Бродівського району Львівської області. Закінчила 7 класів.

Я в 1942 р. вступила в ряди ОУН-УПА і до 7.12.1944 працювала зв'язковою. До моїх завдань входило налагодження зв'язків, розвідка, передача "грипсів" (шифрованих повідомлень). Доставляла пошту в сусідні села Конюшків, Язловчик та на хутір Мідно.

Якось я мала віднести важливу звістку в нашу церкву, це в 3-х кілометрах від дому. Весняна пора. Приходжу до церкви, а там повнісінько коней поприв'язуваних і військові курять. Звичайно, я зніяковіла, повернула до виходу. Тут підходить до мене один військовий, говорить пароль, я свій у відповідь - і вільна!

Переходити через міст мені було заборонено (там мене могли впізнати). Треба було йти навпрошки через розлив річки до другого села. Коли я вже знайшла потрібний дім, до мене вийшов старенький дідуньо і питає мене: "Ти, дочко, кудою йшла?" "Навпростець",- кажу.

"О Боже! Там усе вчора замінували! Ти, дитино, ще в Бога щаслива!" Дідусь вивів мене з Конюшкова і я ще досі жива, маючи в Бозі надію дожити до дійсно незалежної України.

З січня 1944 р. почались арешти станичної організації, заарештували й мене. Спочатку я перебувала у Бродівській КПЗ, опісля мене перевезли на слідство до Львова. Я проходила, як неповнолітня, по справі з Юлією Вовк. Етапу ми дожидали у в'язниці "на Лонського". У вересні 1945 р. етап нарешті зібрали.

На одній з вузлових станцій ми стояли довго. Солдати, які їхали на фронт і з фронту, якось довідались про нас, дівчат-"бандерівок", "ворогів народу". Хтось відкрив їм наш вагон.

Ми сиділи на соснових кругляках, хворі лежали на своїх речах. Нас підняли і давай обзивати брудною московською лайкою, а кожну десяту дівчину бити. Було дуже страшно!

Привезли етап на Воркуту, у зовсім інший світ. З формуляра довідались, що я не засуджена і неповнолітня, залишили мене біля "дневальної". Пам'ятаю, що вона з Донбасу, Бабкіна Шура. З розмови з нею я дізналась, що скоро Паска.

Між чужими людьми я була зовсім одинока і безпорадна, тож одного сонячного ранку піднялась на рейки, не думаючи, що буде далі. Раптом чиїсь сильні руки спихають мене з насипу! Чую крик старшого путівника, палицею він б'є мене по спині, матюкається, а я пам'ятаю себе такою байдужою до всього, що могло статися.  

Знову дорога, - як нам говорили, до Карських Воріт. Простора тундра і тайга зелена, мокра й холодна. Живемо в палатках, виснажлива робота на "вертушках", куди підвозять пісок, щебінь, цеглу, шпали, цемент, якусь арматуру, цвяхи в ящиках. Праця вдень і вночі у дві зміни, сильні прожектори - тільки працюй! Їжу підвозять, як і солдатам, що нас охороняють. Будуємо залізницю у Халмер'ю.

Коли мені виповнилось 18, мене привезли на суд до Львова.

Не пригадую прізвища слідчого, до якого мене привели, але пам'ятаю своє здивування з приводу того, що так багато чоловіків прийшли на мене подивитися: "бандерівку" привезли з Воркути! Ніч, посадили в "чорний ворон", зовсім формально зачитали присуд.

18.06.1947 вироком військового трибуналу мене засудили на 10 р. таборів і 5 р. ушкодження прав. Спішно долучили до етапу - уже в Інту Кожвинського району Комі АРСР.

З самого початку я працювала у бригаді, яку виводили на очистку снігу: було завдання перекидати сніг з одного місця на друге, і так до кінця робочого дня. Це знущання тяжко було переносити, бо промерзали до кісток на морозі від пекучого вітру зі снігом, хоч і рухались.

У бригаді латишів, естонців, литовців не було до кого й заговорити, але я прижилась у їх товаристві. З часом організували майстерню для ослаблених ("дистрофіків", як нас називали). Я туди була зарахована після медичного огляду.

За зону не виходила, працювала в майстерні. Старшою в нас була Герта Дзедатайс. Пані Герта звернула на мене увагу, бо я швидко опанувала техніку вишивання на швейній машинці. Це була художня вишивка на оксамиті, шифоні - вечірні блузи, сукні. За майже 2 роки я стала майстром 6-го розряду.
Моя мама Ірина Хименко з орденом Княгині Ольги, 2008 рік

Звільнилась 18.05.1954, на мій день ангела, під підписку про невиїзд із обов'язком відмічатися щотижня. З 21.11.1954 - одружена. 

У 1992 році реабілітована. За конфісковане майно 10.02.1999 Бродівський архів виплатив мені 487.70 грн.