Різдвяне послання архиєпископа Ігоря (Ісіченка)
Поможи нам, Боже,
Це все перебути,
Нашу неньку-Україну
З кайданів розкути.
Благали – і вірили, попри всю безвідрадність підневільного життя, що Божа ласка, так виразно явлена приходом у світ Відкупителя, зможе перемогти безбожну диктатуру, зможе повернути за різдвяний стіл усю родину, зможе обернути тугу втрат на радощі перемоги. Адже ж і Сам Господь наш Ісус Христос прийшов у тілі до нащадків Адама і Єви не тому, що людство досягло духовної зрілости й стало готовим зустрітися з Богом. Ні, якраз навпаки! Бог зі Своєї безмежної любови посилає до нас Свого Єдинородного Сина, бо знає, що самотужки ми не здолаємо влади гріха, не зможемо повернутися з країни сліз і відчаю до втраченого Едему.
Сум і приниження переживав у часи Господнього приходу в світ народ Авраама, Ісаака та Якова. Брутальна влада, творячи свій «римський мир», нав’язувала юдеям комплекс меншовартости, на кожному кроці демонструвала свою силу, багатство, культурні переваги. У Єрусалимі царював чужинець, ідумеянин Ірод, що ставився до підвладних із цинічною зверхністю, жорстоко придушуючи будь-які вияви непокори. Національні еліти – храмове священство, книжники, садукеї – легко зраджували свій народ, женучись за прихильністю влади, за матеріяльним зиском. Для борців же з римським домінуванням, зилотів, партійні чвари виглядали часом важливішими за солідарний опір гнобителям.
Та ось серед цієї безвідрадно темної ночі раптом спалахує над Вифлеємом зірка, знаменуючи прихід очікуваного Месії. Ангельський же хор сповіщає простим пастушкам: «Слава на висотах Богу, і на землі мир, людям благовоління» (Лк. 2:14). Мир, радість, надія, яких так бракувало в земній реальності, приходять із Неба, повертаючи людині втрачену через гріх внутрішню єдність, гармонію духу й тіла. Приходять із Немовлятком, покладеним у вифлеємські ясла. І жодні підступи жорстокого царя вже не зможуть зупинити людство на шляху визволення.
Непроминущість натхненної сили Різдва Христового виявляється у покликові вічности, спрямованому до людства через воплоченого Божого Сина, – покликові, у вимірах якого всі іроди, всі синедріони світу виглядають нікчемними й безсилими. Темна ніч душі буває нам необхідна, аби ми зауважили попереду провідну зорю, непомітну при сліпучому сонячному світлі. Довколишній присмерк набуває свого сенсу, коли відкриває нам вифлеємську зірку над вертепом, кличе перемогти сумніви, страх, непевність і вирушити до Христа, обминаючи Іродові палаци, не дослухаючись до обмов синедріону.
Можливо, переживаючи нині розгубленість під час нашого з вами «сумного святого вечора», ми завтра подякуємо Богові за раптом почуті серед пітьми слова ангельського сповіщення. Вони покликали нас у дорогу духовного визволення, поза якою шлях до справжньої свободи завжди лишатиметься закритим: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2:10-11). Амінь.
Христос народжується! Славімо Його!
