Про почуте й побачена на нічних вулицях Харкова

Тут ніколи не видно зірок, бо численні ліхтарі засліплюють їх сяйво. Гавкіт безпритульних собак і крики п’яниць стали звичним явищем і вже нікого не дивують. Якийсь депресивний морок часто змушує замислюватись над усім цим і згадувати всі ті жахіття, які доводилось бачити раніше.

«Я ж завжди любила нічне небо, зорі, шурхіт листя у таємничій темряві. Що зі мною трапилося?.. Треба позбутися цього депресивного стану», – подумалось мені, після чого я жваво вдяглась і вийшла на вулицю.

Дійшовши до абсолютно безлюдних вуличок, де не їздять машини і немає крамниць, я відчула, що мій страх до темряви підсилюється. Врешті решт я зупинилася і вирішила повертатись назад. Такий вчинок підсвідомо виправдовувався тим, що моє нервове напруження можуть відчути безпритульні собаки і нічим гарним це не закінчиться.

Йдучи у зворотному напрямі, мені весь час здавалося, що я від когось тікаю. Діставшись до цілодобового супермаркету, зігрівшись і заспокоївшись я вирішила продовжити знайомство з нічним містом.

Якщо лячно ходити зовсім безлюдними вулицями, то для початку можна обрати щось простіше, наприклад, широкий проспект чи бульвар. Саме так було і зроблено. Але десь за півгодини, неподалік однієї кав’ярні розпочалася сварка, а потім бійка. Заховавшись між будинками, я намагалася зібратися з думками і зателефонувати в міліцію. На жаль, цього не вдалося. З під’їзду вийшов юнак спортивної статури, грюкнув дверима, розбив об смітник дві пляшки і попрямував до крамниці.

Знайомство з нічними вулицями мабуть треба завершувати і йти додому. До проспекту залишалось кілька кроків, але мене за руку схопив цей самий юнак, що виходив із під’їзду.

-Що тут трапилося? – запитав він.

-Не знаю…

-Як не знаю? Ти ж тут була! Я тебе бачив, як виходив з під’їзду.

-Тут була якась бійка, але чому, я не знаю. Відпусти.

-А чого тоді така налякана?

-Злякалась криків, бійки, а потім тебе…

-Боїшся? А чого тоді ходиш так пізно?

-Шукаю цілодобову аптеку.

-Це не близько. Центральними вулицями йти довго, а дворами – хвилин за 10 будеш уже там.

- Ні-ні! Дворами я не піду.

-Добре, я згоден, погуляємо довше. Я тебе знаю, ти мешкаєш тут давно і шукаєш зараз не аптеку, а щось інше.

-Ні, мені потрібна аптека, Ви мене з кимось плутаєте.

-Не бреши, ти рік тому працювала в супермаркеті, що неподалік цих будинків. Пам’ятаєш, я тобі дав гривню на каву?

-Так, сказала я і згадався той день коли це було.

А було це тоді, коли після сесії довелося відпрацьовувати усі пропущені робочі години. Зміна починалась о 7 ранку і закінчувалась об 11 вечора. Залишалось десь півтори години, але сил уже не було. У голові стало тепло і всі товари почали пливти навколо якоїсь однієї вісі. Взявши рулон кульків я стала на коліна (сісти не було куди) і почала робити вигляд, що хочу їх покласти в спеціально відведене місце під раковиною. Я дуже боялася, щоб цього не побачив охоронець, який весь час сидить за монітором комп’ютера і в будь-який час може подивитись, що фіксують відеокамери. Боялась за те, що мене звільнять за станом здоров’я і платні не буде.

Стоячи на колінах, я розуміла, що треба якомога швидше встати, але не могла. За кілька хвилин до моєї вітрини прямував покупець. «А щоб тебе розірвало», – подумала я і змусила себе встати. Була сильна слабкість, здавалося що ось-ось упаду на ці світло-сірі кахлі, якими покрита підлога і завтра залишусь без роботи.

-А цей тортик скільки потягне? – запитав покупець.

-Я зважу так, щоб було менше, тільки дайте мені одну гривню. Мені погано, я хочу їсти. Будь-ласка, дайте одну гривню і я цей супермаркет обважу гривень на 5.

Юнак витягнув гривню і обережно запхнув її під ваги. Охоронець нічого не помітив і покупець лишився задоволеним.

Підійшовши до вітрини, я помітила, що найдешевша кава коштує на 10 копійок дорожче. Так нічого і не купила. Якось достояла робочу зміну, прийшла додому, але їсти вже не хотілося. Наступного дня зміна починалась о 7 ранку…

-Ну що згадала мене? Я тебе гарно запам’ятав. Заходжу в супермаркет, пройшов трішки вперед, дивлюсь, продавщиця на колінах стоїть.

-Так, це була я.

-А зараз чим займаєшся?

-Доглядаю одну пришелепкувату бабцю, сплачують вчасно, робота посильна. А ти десь працюєш?

Десь – так. А що?

-Ви про мене знаєте майже все, а я – нічого.

-Та що, з в’язниці вийшов, на роботу ще не влаштувався. Що будеш питати за що посадили?

-Ні-ні, не буду. А якщо тобі не важко, розкажи як там.

-Тобі це цікаво?

-Так-так, я хочу знати як там.

-Ну якщо ходиш нічними вулицями то знай. Нічого гарного там не має. Міліціянти б’ють постійно, та й співкамерники не завжди чемні трапляються.

-А завіщо вони б’ють? Мабуть коли хтось поскаржиться?

-Не лише тоді. Б’ють, коли самі захочуть.  Б’ють так сильно, що жити не хочеться. І так щодня. А коли ти поріжеш собі вени, там дають чим, ну звісно ж не так, щоб справді померти, а так, щоб гарно кров пішла. Тоді відправляють у тюремний шпиталь. Там можна трішки відпочити. Коли рани загоюються, то знов починають бити. І так, доки не скінчиться термін.

Ми підійшли до аптеки. На ганок падало блідо-рожеве світло. Юнак закотив рукава і показав зарубцьовані шрамами руки.

-О, Боже… Заховай, на вулиці холодно.

-Та не переймайся. Я б оце купив зараз чогось в аптеці, та й усе.

-Ні не роби цього!

-А що мені робить? Що? Я вже ніколи не зможу знайти собі ні дівчину, ні роботу… Ось нап’юся, дам комусь у пику і знову сяду. Міліціянти знову мене будуть підвішувать на міцній мотузці і відпускати за хвилину до смерті. Заганяти голки під нігті, садити в карцер… От якби я міг напитися вчасно, не виходячи на вулицю, то я б нікого не чіпав і не сидів би. Але в мене немає грошей, тому мушу виходити. Я не знаю як жити по іншому та й ніколи не жив правильно.

-Спробуй кинути пити.

-Я ж казав, якщо я зараз не нап’юся, то дам комусь у пику, іди від мене, доки я себе хоч трішки контролюю.

-Добре, прощай.