Найдавніші пам’ятки стародавніх індійців містять українську епіку і слова
Подібність української мови з санскритом простежується у граматичній будові речень, тотожності численних префіксів, суфіксів, відмінкових закінчень і, навіть, кличній формі. Детально ці питання вивчав відомий український мовознавець і етнограф Степан Наливайко. У його працях приведені, наприклад, ось такі терміни спорідненості: тата – тато; мата, матар – мати, матір; нана – неня; дада – дід; прадада – прадід. Тобто схожою є не лише вимова, а й збережено усі три українські синоніми для слова «мати» і префікс «пра».
Водночас мова санскриту має багато спільного із сучасною мовою хінді. І перелік таких регулярних співпадінь теж є чим продовжити: саваям – сам; свій – свій; таваї – твій; маї – мій; тат сама – той самий; аді –один; дві – два; трі – три; чатура – чотири, (а також двітій – другий; трітій – третій); наса – ніс; нава – новий; юва – юний; набга – небо; набгаса – небеса; юшіка – юшка; чашака – чашка.
Спорідненість української мови з санскритом також вивчала відома письменниця, релігіє знавець і філософ Олена Балаватська. Вона неодноразово відвідувала Індію і теж знаходила багато спільного між цими мовами.
Так, у «Махабгараті» боги, царі і могутні воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища (Баглай, Гупало, Кришень, Манджула, Шандра, Шіваненко, Шудря тощо). Крім того є низка українських назв, які згадуються в найдавніших індійських писемних пам’ятках (Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Райгородок, Трипілля, Чигирин, Умань, Ямпіль).
Дивує також те, що ці назви згадуються лише в «Рігведі» та «Махабгараті», а в сучасній Індії їх немає. В Україні ці назви побутують. Пояснити це можна тим, що подібні назви зі свого попереднього місця проживання (з території сучасної України) до Індії принесли арії.
А про тісні зв’язки між індійською й українською культурою писав також Микола Реріх: «якщо пошукати та прислухатися неупереджено, то чимало значущого постає з мороку і пітьми. Потрібно невідкладно досліджувати ці зв’язки. Адже не про етнографію, не про філологію думаємо, а про щось найглибше, найбагатозначніше…»
Сторінки «Рігведи» теж зовсім не випадково мають чимало спільного з українською епікою. Зокрема, «Лісова пісня» Лесі Українки перегукується з ведичними гімнами, бо сам образ Мавки сягає часів «Рігведи». Адже для давніх індійців, як і для слов’ян, важливу роль у віруваннях мав культ дерев, річок, гір тощо. Рослини в «Рігведі» шануються нарівні з водами, скелями, небом і землею.
А ось момент дотику «Лісової пісні» і «Рігведи»:
Лукаш: А я й не знав, що в них така розмова. Я думав дерево німе…
Мавка: Німого в лісі в нас нема нічого…
У «Рігведі» площиною дотику до української епіки можна вважати один із найпоетичніших гімнів «Рігведи» звернений до лісової феї. Вона також уявляється в подобі дівчини, що ховається в гущавині лісу і нечутно ступає його стежками. Араньяні-Лісовичка є матір’ю лісових звірів і рослин. Вона допомагає подорожуючим тощо.
«Лісова пісня» також має іще одну площину дотику з «Рігведою». Адже образ Лукаша і Мавки асоціюється з образом юного Крішни з сопілкою, на поклик якої збігаються молоді пастухи. Невипадково, що в українські літературні образи органічно вплітається образ молодого пастуха із сопілкою, що пасе овець чи корів.
З цього всього бачимо, що культура і мова, яка виникала в давнину на території сучасної України поширилася далеко на Схід і стала початком для утворення нової – індійської. Але не ввесь український етнос зазнав суттєвих змін, багато чого залишилось і донині. І це не лише назви міст і прізвища, а й імена язичницьких Богів, які мають своїх аналогів у релігії буддизму, і яким сьогодні продовжує поклонятись невеличка частинка українців.
Українська культура і мова є цінним скарбом і має багато послідовників. Тож нехай її досконало вивчають і бережуть не лише мешканці індії, а й самі українці.
За матеріалами: С. Наливайко – Таємниці розкриває санскрит, К.,2002; РВЗ – Реєстр Війська Запорізького 1649 року, К., 1995; В. Шаян – Віра предків наших. Том перший. Гамільтон, 1987.
