Степан Сапеляк про історію, політику, літературу та правозахист

На вході до Спілки Письменників мене вітає приязний чолов'яга – один із шанованих колеґ пана Степана, героя цієї новини:
- Ви на зустріч із нашим паном правозахисником?
- Перепрошую, я на зустріч із паном Сапеляком, великим письменником.
- Не хвилюйтеся, це одна із його іпостасей – просто сьогодні він розповідатиме про правозахист теж.
Тут підходить сам пан Степан, приязно вітається зі мною. Я-то його знаю давно, а от він мене – очевидно бачить уперше. Ми проходимо до просторої зали, збирається ще майже два десятки людей – переважно студенти гуманітарних спеціальностей ХНУ. Письменник швидко створює приязну атмосферу, слухаючи його, студенти почуваються вільно і розкуто, але водночас відчувається величезна повага до нього – майже всі щось записують, не видають ані стороннього звуку та захоплено слухають розповіді про власне героїчне життя та про героїчні сторінки нашої історії.
Степан Сапеляк народився 1951 р. на Тернопіллі, батько його був лемком. З дитинства був оточений пам'ятю про УПА, виховувався на цьому та дуже швидко почав розуміти, що то є СРСР. Вчився у Львові на філолоґа, але навчання не закінчив – на 5-му курсі отримав 10 років Далекого Сходу за «Пропаґанду супроти радянської влади з метою її повалення». Причиною було декілька націоналістичних рядків у книзі, виданій у Бельґії.
Пан Степан, що би молодь пам'ятала про страшний радянський терор, розповідав про те, які «дуті» процеси проти української творчої еліти відбувалися у Харкові у тридцяті роки минулого століття. Це передусім справа «Спілки визволення України» 1930 р., у результаті якої було різним чином репресовано 28 діячів, більшість яких зараз вважаються класиками української літератури, хоча встигли написати мало.
Також він повідав нам дуже цікаві події часів краху російської імперії – про те, як було важко домовлятися українським соціалістам та монархістам, скільки української крові випила тоталітарна російсько-імперська, а потім радянська машина. Надзвичайно влучним та цікавим виявилася згадка про факт, що коли 1993 р. бодай на декілька місяців Кравчук заборонив комуністичну партію, ніхто із комуністів навіть не став проти цього боротися – настільки їхня ж система зробила їх здеґрадованими, позбавила будь-якої ідейності та жертовності.
Актуальними та мудрими були судження метра про літературу і правозахист: «Більшість сучасної української літератури – це, на жаль, бруд і похабщина. Це можна почути і на вулиці, але взагалі для цього існують психіатричні книги», «Правозахист починається з милосердя. Наші правозахисники дбають про права зеків, про те, що би у них у камері був телевізор та задовольнялися якісь базові їхні потреби, але ніхто не турбується про права і нормальне становище постраждалих від криміналу. А це – не справжнє милосердя.»
Степан Сапеляк запрошував нас усіх до будинку Спілки письменників ще раз, у всьому матеріалі, який він викладав та ставленні до молоді відчувається незгасимий патріотизм і велика турбота про внутрішній світ молоді, про її майбутнє.