Якими законами можна було врятуватись від розстрілу в період 1930 – 1933 років?
А було все так. На початку тридцятих років сім’я помирала з голоду. Усю худобу забрали до колгоспу. За працю батьки Анни отримували по скибці хліба або по кілька жмень кукурудзяної крупи. Скиба хліба щодня тоншала. Дитина ходила голодною. Не витримавши все це вона пішла на поле і нарвала повне відро колосків. Попалась.
Анні ще не було 10 років, тому за цей «злочин» мали відповідати батьки.
Матір попередили, що за таке масштабне розкрадання державного майна їх обох чекає розстріл. Місцеві члени комуністичної партії порадили використати один закон, зміст якого був таким: якщо неповнолітня дитина є інвалідом, батьки мають право на амністію. Лише такі обставини могли хоч якось пом’якшити покарання.
Батьки, не довго думаючи, вхопили свою дитину і потягли до сільської лікарні. Віддали останні гроші на хабар, аби лікар згодився відрізати аж до коліна праву ногу Анни.
Лікар згодився. Операція була негайно зроблена, а батькам видана потрібна для суду медична довідка.
У лікарні щось давали поїсти. Анна вижила. Батьків не розстріляли, не вивезли на Колиму, всі залишились вдома. Та життя від цього ні в кого з них не стало легшим. Мати бачила, як страждає її донька і відчувала за це свою провину. Почала тяжко хворіти і дуже швидко померла. Через півроку повісився батько. Анна залишилась інвалідом і сиротою.
Аби хоч щось заробляти собі на хліб, Анна навчилася вишивати. Життя було дуже важким, але доля їй послала ще одне випробування. Один з місцевих мешканців вдерся до хати і зґвалтував Анну. Потім попрохав, щоб нікуди не скаржилась, і пообіцяв, що, як народить дитинку, то буде допомагати їй.
Народився син, але такий собі тато кудись зник і жодної обіцянки не виконав. Довелося самій ще й дитину ростити. Хлопчик підростав, і вже з 6 років на нього чекала щоденна тяжка праця. Треба було трісок натягати від теслярів, щоб було чим топити, і ходити віршики розказувати, щоб люди пиріжок дали або копієчку грошей.
Хлопчик сумлінно навчався. Робив усе що міг для матері. Та щасливою від того всього вона вже бути не могла. Постійні докори, плач, злидні – ось у таких умовах довелось виживати маленькому школярику.
Після школи подався до інституту, склав екзамени і став студентом. Жити допомагали мрії про краще життя, проте, що він нарешті, зможе заробити грошей і допомогти своїй матері, що до нього почнуть краще ставитись люди, з’являться приятелі і дівчина.
Живучи впроголодь на одну стипендію, переживаючи за кожен екзамен юнак втрачав багато здоров’я, але від своєї мети не відступав. Відчувши якусь впевненість у своєму майбутньому, він вирішив написати біографію своєї матері. Рукопис був доповнений і згадками про його дитинство. Подавшись до різних редакцій студент отримував лише відмови.
Через невеликий проміжок часу його викликали до відділку працівники Комітету Державної Безпеки (КГБ). Студента переконували в тому, що біографія його матері є поодиноким випадком, і тому писати про це ніде не треба, і розповідати такого нікому не варто.
Допит разом з поясненнями тривав дуже довго. Студенту накидали на шию петлю з власного шарфа і підвішували до спеціально зробленої для таких справ, поперечини. Коли хлопець непритомнів, його відпускали і приводили до тями. Потім знову підвішували. Врешті-решт, на перший раз вирішили відпустити. Шия була синюшно-червоного кольору.
Студент мовчав. Хоча потім все ж таки наважився розповісти про це своїй дівчині, яка стала його дружиною, і дітям.
Зараз цей чоловік мешкає в одному з невеличких українських сіл. Нинішня влада не є демократичною, тому ім’я і прізвище цієї людини покищо не розголошується.
