У який спосіб доводиться виживати соціально незахищеним мешканцям Харкова

Жінка тихим голосом запитала, чи є в пакеті лушпиння з картоплі або качани з яблук. Мені стало моторошно.

-А що трапилось?, –  запитала я, - Ви ж ніби нормальна людина.

-Нічого не  трапилося, просто платня мала, а здоров’я для іншої роботи не маю. Пенсії не отримую, бо ще нема 55 років. Працюю вахтеркою. Платять 400 гривень за місяць. Цих грошей не вистачає.

- А як же Ви живете на такі гроші?

-Купую одяг у секонд-хенді. Беру найдешевші в’язані речі. Потім розпускаю  їх, а з тих ниток вив’язую собі кофти, шкарпетки, спідниці і все що треба. Можна один величезний світер за 2 гривні купити і вив’язати з нього кілька гамаш та шарф.

- А Ви мешкаєте в Харкові?

Так, маю однокімнатну квартиру. Ремонт там давно не роблено. Частенько навідується син. Він вживає наркотики, тому квартирантів узяти не можу. Він порозганяє всіх одразу, або ще поб’є когось із них, та міліція потім і мені печінки повідбиває.

-Мабуть є заборгованість за комунальні платежі?

-Ні, те я сплачую. Слава Богу є субсидія. Хоча сплачувати теж доводиться багато. Комунальні послуги та проїзд у громадському транспорті коштують дорого. На їжу залишається трішки більше ста гривень на місяць.

-Жінко, а що Ви тоді їсте?

Купую собі олії та кукурудзяної крупи. А щоранку виходжу до оцих баків, розкриваю пакети, набираю собі лушпиння з картоплі. Ліниві ці городяни, не миту чистять, а мені потім зайві клопоти. Попробуй потім його відмий. Так пісок на зубах і хрумтітиме, від цього нікуди не дінешся. Не вимиєш усього.

А то ще бува хтось викине качани з яблук чи шкурки з мандаринів. От з оцього всього виходить дуже смачний узвар. Взимку, коли на вулиці тримається морозна погода, можна вилизувати упаковки з під йогуртів та кефірів. Бува хтось кісточку курячу викине, то її в суп можу вкинути для приварку.

Ти, дитино, як чиститимеш картоплю, то мий її перед цим і складай в окремий пакет. Мені вже буде легше і смачніше. І не вкидай свої недоїдки в оцей великий бак, а став їх окремо, біля нього.

У мене мимохіть потекли сльози. Від розгубленості було важко зібратися з думками і запропонувати щось корисне для цієї жінки.

-Не плач дитино. Доживеш до моїх років, і тобі таке буде.

-Та що Ви таке кажете! Ні!

-Поживем побачим!

Жінка швидко кудись пішла. Зібравшись з думками я зайшла до свого помешкання. Мати якраз чистила картоплю і зрізане лушпиння клала до окремого пакету. Помітивши мій подив, вона сказала:

-Це до нас на роботу заходить одна пенсіонерка. У неї не вистачає грошей на харчі, то я їй приношу всілякі обрізки й недоїдки. І ти в окремі пакети все складай, а я потім віднесу їй.

-Мамо, і це Ви давно так носите?

-Так, уже місяців зо три. Вона дуже за це вдячна.