Спогади вояка Дивізії «Галичина» та живого свідку Голодомору
Клюба Михайло Юрійович 1924 року народження, вояк Дивізії «Галичина».
«В роки Другої світової війни ми стояли по селах і обороняли мирне населення. Довелося воювати проти комуністів і проти фашистів. Потім пішов у чеську партизанку. Усіх причетних до Дивізії «Галичина» комуністи розстрілювали або виморювали працею і голодом у концентраційних таборах. Мирне населення теж винищували: конфісковували майно, а господарів у Сибір вивозили.
Як тільки комуністи зайшли в село, одразу спалили всі книжки. І вони не дивилися про що ті книжки: чи то букварі, чи задачники з математики, чи замітки бджолярів, чи Біблії. Потім почали арештовувати всіх націоналістів. Ми були змушені йти в підпілля і захищати своє життя та життя членів своєї родини.»
Бойко Марія, 1926 року народження, свідок голодомору, що відбувався на теренах Полтавської області.
«Я так просила їсти. Мама плакала. А ще в нас була малесенька сестричка. Мати ставала біля її колисочки і плакала. А бабуся казала: «Не годуй її. У тебе сил не вистачить». Люди мерли з голоду.
Кожні 3-4 дні до нас додому приходили якісь люди і питали чи в нас ніхто не помер. А одного дня мама була в хаті, а я на дворику сиділа. Якісь два хлопці відкрили хвіртку і потягли мене до великого воза. Я почала кричати. Мати з хати вискочила і кинулася до того воза. Вона так плакала, так просила, щоб мене залишили. А той хлопець сказав: «Я не буду сюди ще раз через 4 дні їхати. 8 кілометрів це не так і близько. Сідайте зразу»
Мати ледве вмовила щоб мене залишили. Зайшли в хату. А я ж то не розуміла, чому до нас треба ще раз їхати, чому мене хотіли забрати. Це вже потім мені розповіли, що то спеціальні загони тими возами померлих людей вивозили.
З усього села залишилося в живих 4 чи 5 людей. З нашої сім’ї вижили лише я з мамою. А потім через декілька днів до села приїхали такі великі машини, з них виходили люди з невеликими клунками. Вони оглядали пусті хати. Того ж дня відчинили магазин і навезли туди всіляких товарів.
Я лежала у дворі під старою великою грушею. Ручки були такими м’якенькими. Я підвелася щоб подивитися через паркан що то за машини і що то за люди ходять. Походила трішки, а потім відчула біль. Почало так пекти. Думала, що мене за руку вкусила якась велика комаха. Глянула, а там лопнула шкіра і потекла водичка. Я так злякалася. Мама положила мене назад під грушею і наказала лежати, а сама кудись пішла.
Увечері вона принесла цілу буханку білого хліба. Я так просила їсти, а вона дала трішки, а решту забрала. Наступного дня дала трішки більше. І так ми вижили. Мати ходила в магазин і продавщиця їй давала то жменю пшеничної каші, то стакан сметани.
Через кілька місяців ми переїхали до якихось маминих знайомих, що мешкали у Львівській області. Не знаю як це мамі вдалося. Вона цього мені не сказала, і вже й не скаже, бо померла.
Пам’ятаю, що в одних сусідів була пара коней, в інших – багато курей, гусей, пасіка. І ніхто не вірив, що на Сході України голод.
Але гарно ми жили не довго. Комуністи прийшли й туди. Люди тікали у Польщу та інші країни Європи. Дехто тікав у гори. У селі з’являлися хати пустки і я так боялася, що знову буде голод. Ми жили бідно, нас ніхто не чіпав. Але потім почалася війна. Одні воювали проти німців, інші – проти комуністів, інші – проти тих і інших. Моя мама була вагітна. Її дуже непокоїло те, що скажуть люди, за те, що вона не одружена. Одного вечора вона так плакала і молила Господа, щоб прийшов тато цієї майбутньої дитини. Мені теж було сумно. І тут хтось постукав у двері. Мама відчинила вікно і допомогла мені вилізти у задню частину садка. Мама наказала відійти трохи далі і не заходити в хату доки вона не покличе.
Було темно. Я сіла під якимсь деревом і чекала. Стало холодно, я підвелася на ноги і почула крик і плач мами. Я теж притислась до того дерева і плакала. Потім усе стихло. Але мама не кликала. Я хотіла піти в хату, але було темно і лячно. Так і сиділа аж до ранку. Коли трішки розвиднилось, я підійшла до вікна і побачила, що мама лежить на долівці, а біля неї багато крові.
Я вже не пам’ятаю, що я тоді кричала і кого кликала. Із сусіднього дворика вийшла одна жінка і завела мене до своєї хати. Вона дала мені щось поїсти, попити і я заснула. Наступного дня мені відвезли до дитячого будинку. Відвезли аж у Харків. Це був такий жах. Я не знаю як те все можна було витримати…
Не хочу далі розказувати. Ви думаєте це легко згадувати. Хіба Вам цього для Вашої преси замало?.. Про це вже вдосталь усього написано і розказано. То як умиратиму, священику сповідаюсь, а що там Ви напишете і де я ж не знаю. І як я це перевірю?»