Спогади вояка Дивізії «Галичина» та живого свідку Голодомору

Жанна Титаренко  |  Вівторок, 2 серпня 2011, 20:48
У людей, які пережили Голодомор і Другу Світову Війну під час розповідей про ті події течуть сльози. І далеко не кожен з них має сили розповісти про ті знущання, яких зазнали їх родини і вони особисто. Але врешті-решт, на теренах Львівської області знайшлися люди, які зголосилися розповісти про своє життя практично не знайомій людині, тому нижче, Ви можете прочитати їх спогади.
Спогади вояка Дивізії «Галичина» та живого свідку Голодомору

 

Клюба Михайло Юрійович 1924 року народження, вояк Дивізії «Галичина».

«В роки Другої світової війни ми стояли по селах і обороняли мирне населення. Довелося воювати проти комуністів і проти фашистів. Потім пішов у чеську партизанку. Усіх причетних до Дивізії «Галичина» комуністи розстрілювали або виморювали працею і голодом у концентраційних таборах. Мирне населення теж винищували: конфісковували майно, а господарів у Сибір вивозили.

Як тільки комуністи зайшли в село, одразу спалили всі книжки. І вони не дивилися про що ті книжки: чи то букварі, чи задачники з математики, чи замітки бджолярів, чи Біблії. Потім почали арештовувати всіх націоналістів. Ми були змушені йти в підпілля і захищати своє життя та життя членів своєї родини.»

Бойко Марія, 1926 року народження, свідок голодомору, що відбувався на теренах Полтавської області.

«Я так просила їсти. Мама плакала. А ще в нас була малесенька сестричка. Мати ставала біля її колисочки і плакала. А бабуся казала: «Не годуй її. У тебе сил не вистачить». Люди мерли з голоду.

Кожні 3-4 дні до нас додому приходили якісь люди і питали чи в нас ніхто не помер. А одного дня мама була в хаті, а я на дворику сиділа. Якісь два хлопці відкрили хвіртку і потягли мене до великого воза. Я почала кричати. Мати з хати вискочила і кинулася до того воза. Вона так плакала, так просила, щоб мене залишили. А той хлопець сказав: «Я не буду сюди ще раз через 4 дні їхати. 8 кілометрів це не так і близько. Сідайте зразу»

Мати ледве вмовила щоб мене залишили. Зайшли в хату. А я ж то не розуміла, чому до нас треба ще раз їхати, чому мене хотіли забрати. Це вже потім мені розповіли, що то спеціальні загони тими возами померлих людей вивозили.

З усього села залишилося в живих 4 чи 5 людей. З нашої сім’ї вижили лише я з мамою. А потім через декілька днів до села приїхали такі великі машини, з них виходили люди з невеликими клунками. Вони оглядали пусті хати. Того ж дня відчинили магазин і навезли туди всіляких товарів.

Я лежала у дворі під старою великою грушею. Ручки були такими м’якенькими. Я підвелася щоб подивитися через паркан що то за машини і що то за люди ходять. Походила трішки, а потім відчула біль. Почало так пекти. Думала, що мене за руку вкусила якась велика комаха. Глянула, а там лопнула шкіра і потекла водичка. Я так злякалася. Мама положила мене назад під грушею і наказала лежати, а сама кудись пішла.

Увечері вона принесла цілу буханку білого хліба. Я так просила їсти, а вона дала трішки, а решту забрала. Наступного дня дала трішки більше. І так ми вижили. Мати ходила в магазин і продавщиця їй давала то жменю пшеничної каші, то стакан сметани.

Через кілька місяців ми переїхали до якихось маминих знайомих, що мешкали у Львівській області. Не знаю як це мамі вдалося. Вона цього мені не сказала, і вже й не скаже, бо померла.

Пам’ятаю, що в одних сусідів була пара коней, в інших – багато курей, гусей, пасіка. І ніхто не вірив, що на Сході України голод.

Але гарно ми жили не довго. Комуністи прийшли й туди. Люди тікали у Польщу та інші країни Європи. Дехто тікав у гори. У селі з’являлися хати пустки і я так боялася, що знову буде голод. Ми жили бідно, нас ніхто не чіпав. Але потім почалася війна. Одні воювали проти німців, інші – проти комуністів, інші – проти тих і інших. Моя мама була вагітна. Її дуже непокоїло те, що скажуть люди, за те, що вона не одружена. Одного вечора вона так плакала і молила Господа, щоб прийшов тато цієї майбутньої дитини. Мені теж було сумно. І тут хтось постукав у двері. Мама відчинила вікно і допомогла мені вилізти у задню частину садка. Мама наказала відійти трохи далі і не заходити в хату доки вона не покличе.

Було темно. Я сіла під якимсь деревом і чекала. Стало холодно, я підвелася на ноги і почула крик і плач мами. Я теж притислась до того дерева і плакала. Потім усе стихло. Але мама не кликала. Я хотіла піти в хату, але було темно і лячно. Так і сиділа аж до ранку. Коли трішки розвиднилось, я підійшла до вікна і побачила, що мама лежить на долівці, а біля неї багато крові.

Я вже не пам’ятаю, що я тоді кричала і кого кликала. Із сусіднього дворика вийшла одна жінка і завела мене до своєї хати. Вона дала мені щось поїсти, попити і я заснула. Наступного дня мені відвезли до дитячого будинку. Відвезли аж у Харків. Це був такий жах. Я не знаю як те все можна було витримати…

Не хочу далі розказувати. Ви думаєте це легко згадувати. Хіба Вам цього для Вашої преси замало?.. Про це вже вдосталь усього написано і розказано. То як умиратиму, священику сповідаюсь, а що там Ви напишете і де я ж не знаю. І як я це перевірю?»

comments powered by HyperComments