Відбиток дитинства: спогади періоду 1960-2000-х років
Одну дівчинку назвали Вірою. Вона всім серцем любила природу, батькову пасіку і високі пагорби лісу, по яких взимку дітлахи каталися на санчатах і лижах. Після закінчення школи Віра вступила на біохімічний факультет Сумського педінституту. Отримавши фах вчителя вродлива дівчина з довгим чорнявим волоссям була направлена на роботу до однієї з сільських шкіл, що на Полтавщині.
Віра не любила гамірних вулиць, шуму міського транспорту, великого скупчення людей. Її це швидко втомлювало. Приїхавши до села вона часто згадувала батьківську хату, двір, і на новому місці почувала себе майже як вдома.
Одного вечора вона пішла в парк. Серед велетенських дерев і пахучих трав Вірі було дуже добре. В цей час мрійливу дівчину помітив худорлявий юнак. Він знав, що його соціальний статус може обернутися черговою невдачею нового знайомства, але все ж таки вирішив спробувати і не приховувати свого минулого. Сашко знав, що в селі всі і все одне одному розкажуть, тому краще зробити це самому.
Підходячи все ближче і ближче він побачив, що дівчина відходить далі. «О, Боже, вона вже мабуть знає, про те що я бідний», - подумав Сашко і зупинився. Поміркувавши декілька хвилин йому здалося, що дівчина відходить якось дуже повільно і дає можливість наздогнати її. «Вона хоче щоб я її наздогнав, підійшов до неї і познайомився», - остаточно вирішив Сашко.
У першу зустріч було все добре. Почувши, що Сашко ріс без батька, а його мати була інвалідом Віра приголубила хлопця і кинула йому на плечі гарячу сльозу людського жалю. Юнак відчув впевненість і віру в можливість наступної зустрічі.
Не довго думаючи вони побралися. У них народилася донечка. Але через пів року немовля померло від стафілококу. Правильний діагноз поставили занадто пізно. На пошук ліків часу вже не було.
Віра ледь не щодня згадувала дитячий плач, сміх, іграшки. Вона боялася що не витримає цього і збожеволіє. Вирішенням цієї проблеми стало народження другої дитини. Молода мати підозрювала, що другу дитину в совєтській лікарні теж можуть заразити якимсь інфекційним захворюванням, але намертво мовчала про це, аби її чоловік не влаштував скандал з медичним персоналом напередодні її пологів.
Цього разу крім стафілококу на її дитину чекало ще одне випробування: під час пологів, незадоволена своїм власним життям і роботою санітарка витягла немовля з утроби матері так, що дівчинка отримала зміщення хребців. Батько заздалегідь почав пошук ліків, тому друга дитина від стафілококу була врятована. Це був 1982 рік.
Минав час. Тоня була хворобливою і нервовою дівчинкою. Лікарі стверджували, що дитина має вроджені вади: опущені нирки, шлунок, печень і всі інші внутрішні органи.
Віра хотіла мати здорову дитину. Вона обстежилася і виявилося, що стафілококу в її організмі немає. Те ж саме показали результати аналізів її чоловіка. Але третя дитина через кілька тижнів після народження знову потрапила до лікарні. Ліки від стафілококу врятували її життя, але дівчинка теж часто хворіла. То біль в животі, то кашель змушували її матір шукати лікарські трави і цілими тижнями сидіти біля своєї дитиночки.
Софійка дуже любила ходити до школи, кататися на лижах. Сім’я жила бідно. Її дешеві чобітки за пів години ставали мокрими. Дівчинка застудилася і захворіла. Лікарські трави допомагали дуже повільно. Батьки злякалися, що ця хвороба може стати хронічною і звернулися до сільського фельдшера. Відтягнувши тиждень часу він все таки дав направлення до районної лікарні. У великій палаті було дуже холодно. Їсти давали мало. Батьки ходили на роботу і не мали можливостей щодня відвідувати свою доньку. Стан Софійки погіршився і її перевели до обласного пульмонологічного відділення. В лікарні теж було холодно. Їсти давали вдосталь, але на смак ті харчі були такими, що, навіть, здорова людина їсти їх не хотіла.
Софійці доводилося щось їсти, бо батьки приїздили лише один раз на тиждень. Але через декілька тижнів їсти вже не хотілося. Кілограма привезеного батьком печива вистачало більше ніж на тиждень. Час від часу дівчинка їла лікарняну манну кашу. Аби такого їдла вистачило на всіх, її розводили смердючою водогінною водою.
Кількість пігулок, які видавали медсестри збільшилась до 18 штук на день. Крім цього робили ін’єкції та капельниці. Але хвороба загострювалася. Сильний кашель і біль у грудях нагадував про себе значно частіше. Софійка майже не вставала з ліжка. Крім хвороби їй доводилося терпіти медсестер, які дуже рідко могли з першого разу потрапити голкою у вену. На обох руках уже не лишалося живого місця без синців і підпухлих частин шкіри, які утворювалися біля проколених наскрізь вен. Капельниця тривала близько двох годин.
Під час капельниць дівчинці майже щоразу нестерпно хотілося до туалету. Вона кликала медсестру. Їй пропонували зняти капельницю, а потім ще раз колоти руку. 8-річна Софійка на таке не погоджувалася. Медсестра зачиняла двері палати і йшла геть. Дівчинка плакала. Одного разу Софійка відчула що не витримає і прокрутила коліщатко капельниці далі, аби речовина до її вени поступала швидше. Діти, які лікувалися в одній палаті з Софійкою через 5 хвилин іншій медсестрі повідомили, що капельницю треба знімати і дівчинку відпустили вчасно.
Наступного разу, медсестра прилаштувала коліщатко капельниці так, що лежачи в ліжку Софійка не могла до нього дотягнутися вільною рукою, і наказала їй не чіпати коліщатко. Дівчинка боялася капельниць і боялася того, що їй не дадуть сходити до туалету. Вона зранку нічого не пила і не їла. Але все одно, це кардинально нічого не змінило. Софійка покликала медсестру і попрохала, щоб їй зняли капельницю і відпустили до туалету, а потім вкололи ще раз руку і продовжили. Але медсестра підійшла, подивилась на руки і сказала: «Ти бачиш, що руки в тебе всі сині? Як я сюди ще раз буду колоти. Це я й з 5-го разу в такі вени не попаду. А лікар уже додому пішов. Так що лежи і терпи до кінця!»
«Я вже не можу», - заплакала Софійка і почала обережно витягувати голку зі своєї вени. Медсестра накричала на дівчинку, і сказала, що за такі речі її випишуть з лікарні не чекаючи приїзду батьків. І довідку для школи їй теж не дадуть, тому вона не зможе пояснити, чому пропускала заняття і її виженуть зі школи. Медсестра поправила голку і сказала: «У лікарні немає судна. Що я тобі дам? От бери свою чашку і роби що хочеш!»
Вільною рукою Софійка дістала свою чашку, зняла одяг. Інші діти вибігли на коридор. Дівчинка справила свої потреби. Але наповнену чашку вона не могла поставити ні на тумбочку ні на підлогу. Вона боялася, що несучи все те «добро» до тумбочки вона його розіллє на своє розпатлане волосся і обличчя. Після цього, в одній руці Софійки стояла капельниця, а в іншій – вона тримала чашку. Нарешті, до палати зайшла медсестра. Вона висмикнула голку. Лише після цього Софійка поставила чашку.
Дівчинка викинула ту чашку і сказала матері, що випадково розбила її. Наступного дня Софійку оглянув молодий лікар. Він сказав, що Софійці давали ліки, які розширюють бронхи. Але всередині бронхів було дуже багато мокроти і слизу, тому вся та гидотна осіла ще глибше і її стан погіршився. Лікар сказав, що дитина потребує термінової операції, бо в іншому випадку вона захворіє астмою і стане інвалідом. Під наркозом Софійці промили бронхи, відкачали частину слизу і вона почала одужувати. Це був 1998 рік.
Хронічний бронхіт у неї так і залишився. Пані Софія й донині недовіряє лікарям і намагається якомога рідше звертатися за їх допомогою.
Натомість старша сестричка Тоня продовжувала хворіти. З кожним роком їй ставало гірше. У 20-річному віці Тоні сказали, що більше 500 метрів за день їй ходити не можна, і більше двох кілограмів краще не піднімати. Її нирки були опущені. Відхилення від норми становило близько 8 сантиметрів. Вона дотримувалась строгої харчової дієти.
Лікарі відмовлялися робити операцію або прохали за такі послуги 4-5 тисяч доларів. Тоня кожні два-три місяці потрапляла до лікарні з загостренням ниркового запалення. Врешті-решт їй дали інвалідність третьої групи.
Усі зароблені гроші батьки витрачали на ліки і не встигали назбирати й кількох тисяч гривень на операцію. А на це треба було значно більше. Часто доводилося позичати гроші в сусідів, знайомих, колег по роботі.
Не минуло й одного місяця після попередньої виписки, як Тоня знову опинилась у лікарняному ліжку. Ниркову біль вгамовували всілякими знеболюючими. Корінь хвороби лікувати ніхто не збирався. Розлючені лікарі весь час просили грошей, а батьки прохали прооперувати Тоню або направити на операцію до спеціалізованої київської лікарні. Не отримавши грошей лікарі почали направляти Тоню до психіатричної лікарні. «Там Вас будуть лікувати безкоштовно! Тоні вже нічого не допоможе. Нехай вживає заспокійливі й знеболюючі» - говорили лікарі призначаючи всілякі снодійні і заспокійливі пігулки.
Надіятися було вже ні на кого. Батько зібрав усі медичні довідки і пішов по всіх політичних партіях. Це був 2007 рік. «Дайте хоч по сто гривень. Може моїй дитині на ліки хоч на два-три місяці вистачить. Я Вам чеки з аптек усі принесу. Відзвітую за кожну копієчку. Проголосуємо за Вашу партію на виборах. Можете про це надрукувати в газеті, розказати на радіо і телебаченні. Я, навіть, згоден сказати, що Ви дали більше ніж це буде насправді», - просив батько у політичних лідерів напередодні виборів.
Одна партія трішки змилувалась і пообіцяли дати грошей. Батьки домоглися направлення у спеціалізовану лікарню, що розташована у Києві. Мати подала хірургу рентгенівські знімки, ксерокопію історії хвороби і дві золоті обручки. «Допоможіть, будь-ласка. Я знаю, що це мало. Я готова, навіть, віддати одну свою нирку. Може Ви її зможете комусь продати. Тільки зробіть операцію моїй дитині».
Хірург попрохав матір заспокоїтися і сказав що операція і ліки в сумі будуть коштувати всього-на-всього три тисячі гривень. Партія дотримала свою обіцянку і частково профінансувала медичні послуги. Тоні стало легше. Через пів року було зроблено операцію на другій нирці. Після цього її життя змінилося. Вона влаштувалася на роботу. Але операції були зроблені занадто пізно. Доки лікували хронічне запалення нирок, постійне вживання антибіотиків та інших препаратів завдали шкоди печінці, серцю та іншим органам. Постійний біль і неповноцінне життя відобразилося на характері і психіці Тоні. Коли її ровесниці знайомилися з хлопцями й народжували дітей, вона лежала під капельницями, чекала пенсійних виплат за інвалідністю і грошової допомоги від політичних партій.
Після 40 років Віра народила ще одну донечку. Через декілька тижнів після виписки з пологового будинку вона також захворіла на стафілокок. Потім фельдшер зробив два рази одне й те саме щеплення. Лідочка дуже захворіла. Зараз їй легше. Але дитина чутлива до різних недуг і час від часу потребує медичної допомоги.
Одного дня Софійка запитала у свого батька: «Скажи, чому гарних лікарів дуже мало? Чому лікарями стають якісь нелюди, які не бажають добра людям? Чому вони лікують так щоб було ще гірше? Може до них більше не треба звертатися? А фельдшер нехай більше не підходить до Лідії. На нього взагалі треба було б до суду подати…»
-Знаєш, доню, усіх так лікують. Мені було ще гірше. Ти знаєш, що я ріс без батька. Дитинство було дуже важким. Доводилося з 6 років працювати і просити в добрих людей на шматок хліба чи пиріжок. В інституті навчатись було важко. Я дуже боявся, що не зможу скласти екзамен з історії КПСС чи марксизму. Ночами сидів і заучував цілі абзаци текстів, аби потім на екзамені якомога точніше передати думки Маркса й Енгельса. Я зірвав свою нервову систему і почав засинати у транспорті, засинати після прочитання кількох сторінок газети.
Навчаючись в інституті я знайшов час і написав про своє важке дитинство. Хотів опублікувати це в якійсь місцевій газеті. Але за цю справу ніхто не брався. Врешті-решт мене викликали в КГБ і познущалися. Пообіцяли що арештують, якщо й далі буду розповідати про своє дитинство і ставити під сумнів велику ідею комунізму. КГБісти казали, що мій випадок не є типовим, тому про це треба якомога швидше забути і не зосереджувати свої зусилля на біготні по газетних редакціях.
Я заховав усі рукописи. Отримав диплом. Поїхав працювати агрономом. І в перший же рік мені вдалося налаштувати сівалку так, що буряки ніхто не проривав. Гербіциди теж подіяли належним чином і поле не потребувало ручної прополки. Люди, які працювали в ланці були здивовані, голова колгоспу теж. Я радів із того що отримав освіту й одружився.
Але це щастя тривало не довго. На черговій мед комісії мені зробили якусь ін’єкцію, я знепритомнів. Потім мене направили на обстеження. Сказали що я хворий на нарколепсію (тобто можу у будь-який час на декілька хвилин заснути). Лікарі стверджували, що це треба лікувати, бо це може призвести до епілепсії. Мене поставили на облік і змусили пройти стаціонарний курс лікування у психлікарні.
Після тих ін’єкцій і пігулок я довгий час не міг ні на чому зосередиться. А засинати став іще частіше. Нічого те лікування не допомогло. А з часом я дізнався, що моя хвороба невиліковна, і вона не спричинює епілепсію. Від чого мене лікували незрозуміло. Мабуть ті лікарі виконували чергове державне замовлення.
Колгоспи розпалися і я залишився без роботи. Кудись влаштуватися було дуже важко. Реєстраційний номер у психіатричній лікарні часто ставав на заваді. Я не міг роботодавцям принести потрібної довідки.
Україна вже була незалежною і я вирішив, що зможу знятися з такого дурного обліку. Але для цього мені довелося ще раз проходити стаціонарне лікування у психлікарні. А з твоєї матері вимагали купу всіляких довідок. Усе було замало. Навіть, із сільської ради попрохали принести довідку, про те, що я не псих. Сільська рада взагалі то не видає таких довідок, але наша рідненька мама якось домовилася і цю довідку дали. Мене врешті-решт зняли з обліку. Це був 2008 рік. Яке то було щастя… Я одразу влаштувався на роботу.
Лікарів краще не чіпати. А то поставлять на облік у психлікарню і що тоді робити. Спробуй тоді доведи, що ти не такий. Лідії ми скажемо, щоб до фельдшера без дозволу мами не підходила, а в суд на нього подавати не треба, а то невідомо чим це може скінчитися.
