Зі збірки вояка Дивізії «Галичина» Остапа Загачівського «Її регіт не лякав…»

НЕ ДОТРИМАВ СЛОВА

В Дивізію вступили удвох. На ім'я вони були Филимон і Микола. Рівнож мали і прізвища, аякже: Крупій і Рипій, та під цими прізвищами були вписані у дивізійний реєстр. Для вояків сотні, до якої їх приді­лено, були всіляко: Филимон і Микола, Крупій і Ри­пій, або просто львівські батяри. Всіляко, як випало.

Для себе були Фільком і Мільком. Були нерозлуч­ні. Ніколи ніхто Філька без Мілька, ні Мілька без Філька, не бачив. Бо була це дружба, щира дружба. Вже не залізна, ні бетонова, але хіба крицева. Зродже­на десь в заболочених, темних провулках Клепарова, шумляча знесінськими вітрами, золочена сонцем, виблакитнена споминами з «лазікування», з «кавалів», з «кантів», якими виповнене було їхнє життя від на­родження у їхньому рідному Львові. Однорічне спіль­не перебування в Дивізії і тепер тих кілька днів при­фронтової небезпеки тут, під Бродами, ще більше сце-ментувало їхню дружбу. А небезпека ця, якої ще не були свідомі, зближувалася неймовірно швидко, з дня на день, з години на годину.

Філько Крупій був старший. Мав двадцять кілька років. Служив у польській армії ще перед 1939 роком. Дивне мав лице, бо долішня частина — погідна, свобідна і скора до усмішки — заїло сварилась з очима, які були зимні, гострі, проймаючі, хвилинами немов у хижака. Був старий, кажучи по-львівськи — «кіндрус», знав де раки зимують і з не одної печі хліб їв. А чи взагалі їв, бо мав міну вічно голодуючого, з чого був знаний в цілій сотні. А вдома, у Львові, то хто б там питався чи цікавий був тим, що батяр їсть і коли. Жив   небесною манною. Властиво,  що кому було до того, з чого жив. Жив і кінець.

Мілько Рипій — то ще був цілком зелений щеняк: мав сімнадцять років, однак ростом і будовою тіла скидався на борця важкої ваги. Під цим оглядом був контрастом Філька, та це не стояло на перешкоді тому, що він вдивлявся у Філька, немов у святий об­раз, своїми ясними голубими очима, на котрі щохви­лини спадала неслухняно конопляна чуприна. У всьо­му наслідував його, слухав, немов рідного батька. Бо й справді батьків у нього не було; вони згинули під час налету на Львів у перших днях вересня 1939 року. Заопікувалась ним мати Філька, що була двірницею в домі, де жили Рипії.

До набірної дивізійної комісії у Львові зголоси­лись чи не одні з перших, як тільки появились по місті розклеєні афіші. Був це один із весняних днів бурхли­вого на події 1943 року. Філько, йдучи з Мільком Жовківською вулицею в бік моста, пристанули перед свіжо наклеєною афішею. Довго «силябізував» Філько напи­сане «Звернення», а потім, не повертаючи голови в бік Мілька, процідив крізь зуби:

— Но, як штайґуєм?..

— Як ти, то і я, — похапцем відповів той, а по хвилині якось ніяково (адже він не хоче вчити Філь­ка!) додав: — Ми ж русини...

— Йо,  йо,  давай, дралюєм і  стуль дзюб, не вчимене...

Пішли. Мали щастя, бо в набірній комісії Філько зустрів колишнього командира з польської армії, ка­пітана Євгена Піскоровського, який саме очолював одну із районових набірних комісій. Тому Філько пря­мо звернувся до нього завченим ще з польської армії зворотом:

— Пане капітане, стршелєц Філімон Крупій мельдує сен послущне. ..

— О, Крупій! — не даючи докінчити, не то здиво­вано, не то радісно промовив Євген Піскоровський, а потім,   бачачи насторожене   лице   Крупія,  якби хотів розвіяти у нього якісь сумніви, додав: — Добре, я все полагоджу і знову будемо разом.

Завдяки капітанові Піскоровському недовгі були ті «теремедії» із записом. Не питались про метрики, свідоцтва моральности і тим подібні «шайни».

На відхідному Піскоровський викликав на бік Крупія:

— Бачите, Крупій, — почав капітан, — служили ми у ворожій армії. Як там було — це наша справа. Постараюсь, щоб ви були на майбутнє в моїм відділі. Про свою минувшину забудьте, так, як я забув, стрі­нувши вас тут. Але затямте одне, що тепер ви всту­паєте до частини, якої ціллю є служба українському народові. Хочете йти з нами бити Москву — будь лас­ка. Я ще, як зможу, допоможу вам, але жодних «кавалів», жодних «кантів» не робити мені в частині до котрої вас приділять. Вступаєте на службу нашій справі і сорому не робіть. Бо пощади не буде. Вики­нуть на збитий лоб, ще й можуть пустити кулю в за­док. Зрозуміло?

Кілька місяців потім сталось так, як пообіцяв ка­пітан, теперішній командир батерії польових гармат, оберштурмфірер Євген Піскоровський. Філько і Міль­ко стали вояками його батерії.

Майже річна тверда рекрутська заправа перето­пила у військовому кітлі той молодий збір людей різ­них пре «сій і характерів у суцільний моноліт.

Не лише єднав їх однаковий однострій і строга дисципліна. Однаковими були їхні душі. Що було слабше, нездарне, м'яке духом чи тілом — це відійшло чи до цивілю, чи до інших частин. Залишився вояк, заправлений, на все готовий, на все відпірний.

Міг гордитися своєю батерією пан сотник Піско­ровський, як до нього зверталися хлопці, а в добірності хлопців міг переконатися саме тепер, тут, під Бродами.

По двох тижнях нормального прифронтового бут­тя почався вже від давна сподіваний большевицький наступ. Частини Дивізії зайняли бойові становища, опущені ненадійним відступом частин Вермахту. Надійшли гарячі дні для батерії сотника Піскоровського. Щораз займалося нові бойові становища, щораз при­бували нові втрати в людях і матеріялі.

Ворожі наступи йшли один за другим, налети ворожих літаків за налетами. Дрижала земля під розри­вами стрілен, гуділа від вибухів летунських бомб. Тре­петом проймали людей смертоносні черги бортової зброї ворожих чорних «яків», гриміли гусеницями «Т-34», гуділи своїми п'ятнадцятицентиметрівками КВ-П». Шаленний воєнний контреданс щодень, ба, часом щогодини, змінював залю танцю.

Обидва львівські батяри, Філько і Мілько, не по­соромили батерії. Як вояки, репрезентувалися прек­расно. Чи це було на вишколі, чи на бойовій лінії. В бій ішли, немов у танець. Хоча кожний з них інакше. Мілько Рипій запалювався боєм і пхав голову, де тре­ба і де не треба. Був при гарматі ладівничим. Важкі гарматні стрільна, звані популярно «куферки», вкидав у ненаситне жерло гармати, немов би це були неваго­мі цяцьки. А на вид наступаючих ворожих лав огор­тало його бойове божевілля, і він готов би сам кину­тися на ворожу силу.

Філько Крупій бився з не меншою відвагою і зав­зяттям, але з більшою розвагою. Не наставляв безпотрібно лоба, знав, про що йдеться і про яку ставку йде гра. Поки вистрілив, добре комбінував, щоб стрільно попало в ціль. А під час бою глядів на ворожі лави тим своїм страшним поглядом очей... Аж страшно було на нього дивитися. Як би так десь появився ворог, то здох би від самого його погляду.

А коли трапилось, що треба комусь помочі, чи то раненого винести з-під обстрілу, то вже відомим було, що Філько і Мілько побіжать перші. Знані були з цьо­го. Жертовні і дружні були обидва. А щедрі! І не пи­тати. Хіба ніхто в батерії так не частував, як вони, а до випивки були меткі, хоч Мількові було сімнад­цять, але, як сказано, він в усьому наслідував свого «кумпля».

В батерії не було крадіжок, нічого ніколи і нікому не пропало. Хоча командир батерії сотник Піскоровський нічого про «таємницю» Філька нікому не гово­рив і навіть не давав притоки до якихось підозрінь, однак більш спостережливі підстаршини і стрільці ба­терії догадувались про причину витатуйованого «пер­чика» на лівій щоці у Філька. Хоч не роблено жодного «контракту», але непорушна мовчанка в батерії стала, як мур. Ніхто ні словечком не натякав про минувшину Філька, але і Філько мав свою честь і ніколи жодних «кантів» і комбінацій в батерії не робив і не пробував робити. Поза батерією? Гм. Бувало всіляко.

Якось із такого його «канту» зробилась ціла «геца».

Було це саме в перших днях прибуття батерії під Броди. Батерія заквартирувала в одному селі. Згодом в сусідстві батерії розквартирувався більший відділ німецької польової жандармерії. Скоро хлопці довіда­лися, що це той відділ жандармерії, що то мали «драку» з нашими дивізійниками, які стали в обороні се­лян, котрим жандарми реквізували худобу, саме тут, в підбрідських селах.

Хлопці з батерії гомоніли між собою. Бичувалось, що «втнуть» якусь витівку. Стрічаючи Філька, звер­тались до нього:

— Ну, Крупій, втни щось дідам, щоб затямили, як нашого дядька обкрадати. Це ж ненажерливі «брот-бойтлі», — та заливались сміхом.

Філько мовчав, тільки у відповідь на його устах з'являвся загадковий усміх. Щось «комбінував».

Другого дня ранком в цілій батерії про ніщо не го­ворено, лиш про те, що хтось «надимав бротбойтлів». До кітла польової кухні хтось насипав соли і ранком «бротбойлі»пили солону каву, а один із них, що то тримав стійку вночі при кухні, ходить з підбитими очима. До того всього Філько від ранку ходить в доб­рому настрої, а з його уст було чути горілку. Та на цьому не скінчилось. Перед обідом командир батерії Піскоровський зарядив збірку. Перед виструнченими лавами гарматчиків виголосив промову, починаючи її зворотом, котрого вживав лише в хвилині поденервування, а саме: Мої панове... Так і тепер почав він свою промову:

— Мої панове. Те, що сталось цієї ночі у наших сусідів, це не мусить нас обходити, однак, не дозволю, щоб на українського вояка, підкреслюю, на україн­ського вояка впало підозріння, що він злодій. На жаль, так воно і сталось. Напасник, який зробив цей жарт, згубив свою шапку тоді, коли боровся із жандармом. Шапка вказує на те, що напасником був хтось із на­шої батерії. Інших частин нашої Дивізії тут у тому селі нема. Апелюю до спричинника цієї авантюри, щоб якнайскоріше позбувся тої горілки, яку забрав з жан­дармської кухні. За хвилю переведу по квартирах трус. Зрозуміло? Розійтись!

Хлопці розходилися на квартири. Гомоніли. Дехто кляв з пересердя, дехто сміявся із вдалого трюку. Довго під носом бурмотів Філько, а його радісна усміш­ка десь щезла, веселий настрій зник.

— Алесь му засиґнував в сліпкі, — тихцем проше­потів Мілько до Філька, коли вже опинились на квар­тирі.

— Відвалися! — тільки всього промимрив той, та
щось досить велике виніс із хати.

***

Батерія окопувалась. Сотник Шскоровський ще звечора разом із курінним піхотного куреня Дивізії гавптштурмфірером Маєром добре оглянув усю місце­вість, продумав систему йогню, навіть позначив, де саме треба викопати становища для гармат і окопи для піхоти.

Ситуація була важка. Саме довідалися, що Диві­зія попала в оточення. Батерія Піскоровського і за­лишки піхотного куреня є ар'єргардом пробиваючих крізь ворожий перстень частин Дивізії.

На невисокому пагорбі копано становища, біля них, обабіч, копали окопи піхотинці. Гармати — це грізна сила на шляху ворога.  Не легко пройти крізь їхній вогонь, не легко зламати силу гарматчиків.

Стугоніла вночі земля під ударами сотень гострих лопат. Далеко полетіли куски чорнозему. Вояки по­спішали, намагаючись якомога глибше закопатися в землю. Сотник Піскоровський обходив уздовж копа­них становищ, даючи, де потрібно, свої завваги. Знав, що доведеться стріляти з гармат прямим наведен­ням, адже ж гармати будуть в першій лінії нарівні з піхотою. А коли прийде наступ ворожих танків, му­сять заступити протитанкові гармати.

В однім із становищ запопадливо працював Філь­ко. Працював із захопленням. Адже ранком прийдеться стріляти в цілі, які можна буде бачити зором. Спо­стережного пункта немає. Видержати завтрішній день до смерку, а потім гармати «до люфту» і «драла». Так принаймні сказав сотник. Файний хлоп, той сотник, не чіпав його за «шнапс», і на згадку про це Філько чмих­нув неголосним сміхом.

— Чого іржеш! — зпересердя заговорив десятник Ґнип, що поруч Філька  щось робив  при  гарматі,  — краще кінчай та поможи хлопцям знести «куферки», бо ранком не буде для цього часу.

Саме надійшли хлопці з обслуги гармати, вгина­ючись під вагою важких стрілен. Складали в призна­чену на це яму. Обтирали зрошені потом чола. Пере­кидалися жартівливими заввагами.

— Давай,   Фільку,   притягнем нашу порцію   «куферків», а потім замаєм нашу хавіру, — почувся го­лос Мілька.

Хлопці батерії працювали гуртом. Сміялися, жар­тували, один одного підганяли. Найбільш з усіх зали­вався сміхом Філько, розказуючи анекдоти, переплі­таючи їх мастистими словами. Але у веселощах цих було щось напружене, не зовсім природне і, думаючи про майбутній бій, Піскоровський добре розумів їх.

Ще не розвиднювалось, як батерія була готова прийняти ворога. ДовгоцівковІ присадкуваті гармати стоять майже зариті в землю і від того здаються меншими. Біля них розташовані піхотинські кулемети. Хлопці добре зарилися в землю, значить, зможуть ви­тримати яку завгодно, навіть танкову атаку.

За роботою ніхто не помітив, як минула ніч і по­чався світанок. Бліде, ледве помітне світло мінилось на сході. Вже можна було побачити обличчя сусіда. Тільки далечінь на півночі все ще залишалась тем­ною, таємничою. Туди й поглядав сотник Піскоровський. Звідси сподівався ворожої атаки.

Зашаруділи позаду кущі, і командир піхотної час­тини Маєр з'явився біля Піскоровського. Він поволі зсунувся в окоп, мить посидів, відпочиваючи, а потім сказав:

— Окопались добре, я всіх перевірив. От чи втри­маємось до призначеного часу. Як там з тими, що ма­ють прориватися. Нічого нового?

— Ні, нічого, — байдуже відповів Шскоровський.

— Маємо наказ триматися за всяку ціну. Жодної під­моги не можемо сподіватися. Нема.

— Так! — роздумливо протягнув курінний Маєр.

— Значить, ми на пропащій позиції...

Замовкли, потонувши   кожний   зокрема   в   своїх думках.

Сонця ще не було, але темрява поволі уступала дневі. Курінний Маєр подався до своїх хлопців, а Шс­коровський взявся за свій далековид. Якийсь час спо­стерігав передпілля, а потім ще раз вийшов у супро­воді вістуна Гаркавого на обхід становищ.

В гарматному становищі десятника Ґнипа ті годи­ни очікування минали швидко. Здавалось, що разом із настанням світанку мусить початися запеклий бій, аж воно нічого подібного. Тільки підкреслена тиша над зеленою долиною, та спів жайворонка високо в сяй­ному небі. Філько і Мілько напружено вдивлялися в далечінь, і тільки десятник Ґнип дивився вгору, шу­каючи очима маленьку співучу птицю.

Жайворонок купався у свіжому ранковому повіт­рі. Охоплений промінням сонця, він то спадав до землі, то знову зривався вгору, і спів його то затихав, то знову заливався дзвіночком.

Раптом Ґнипові здавалось, що спів жайворонка дужчає. Зі щебетання він перейшов у свистіння і де­далі міцнішав. Ґнип моментально усвідомив собі зна­чення свисту і втягнув голову в плечі.

Свист посилився, перейшов у завивання і, нареш­ті, обірвався вибухом. Далеко попереду становищ в небо злетіли кавалки землі і знявся густий чорний дим.

— Почалось, — прошепотів Мілько.

— Куферок, — просто сказав Філько.

Це перше стрільно розірвалось дуже далеко і не злякало нікого, а тільки збудило зацікавлення і три­вогу. Всі розуміли, що за цією першою «ластівкою» підуть десятки, може навіть сотні таких важких, ви­ючих нудно стрілен. Хлопці поховалися в окопи, за­крились землею, зачаїлись у чеканні.

Минуло кілька хвилин після розриву першого стрільна. Раптом повітря завило, загуло, пронизане десятками, коли не сотками стрілен. Методично, квадрат за квадратом, обробляв ворог стрільнами важкої артилерії передпілля. Він ще не встрілявся, пробував лише силою вогню знівечити моральний стан оборон­ців. Проте Піскоровський і Маєр добре знали, що ду­же скоро, може наступної хвилини, ворог перенесе во­гонь глибше. Вони були спокійні за своїх стрільців, знаючи, що стрільці свідомі свого завдання. Але. . . однак це лише люди, молоді радісні з життя хлопча­ки!.. Вони добре знали, якого напруження нервів ви­магає це видержання бездільно навали артилерійсько­го вогню, як важко буває не схопитися з землі, не вискочити з окопу й не побігти, коли з неба просто тебе летить металевий вогнений шквал. Піскоровський знав: доки хлопці сидять в окопах, жодному з них не загрожує небезпека. Але варто тільки вийти їм, як кожен відламок знайде свою жертву. Піскоровський знав і те, що за вогненим валом йтиме ворожа піхота.

Саме її мусить зустріти суцільним вогнем батерія і пі­хотинці.

Вогнений буревій наближався до окопів. За кілька хвилин ворог перенесе вогонь ближче. Наближається хвилина рішучого випробування нервів. Піскоровський відчув, як піт виступив йому на скронях. Він знав, що в такій хвилині треба бути з хлопцями. Він вискочив з окопу і, пригнувшись, подався вздовж становищ.

— Ну, як, будем триматися, Крупій?! — пробігаючи біля гарматного становища десятника Ґнипа,  ки­нув запит Піскоровський.

— Так  е, пане капітане, — відрубав  за   старою звичкою Філько.

— Добре хлопці, витримаєм до  призначеного  ча­су, а потім зірвати гармати і відступати. Усі знають, який знак до відступу. Ясно?

— Як слонко, пане сотник, — у відповідь Піскоровському несеться жартівлива  відповідь Мілька.

— Замкни клапач, —скартав його Філько.
Появу сотника   на   становищах   усі   запримітили. Обличчя проясніли. Десь ділась втома, нервозність, тривога. Є хтось, хто думає про них.

Лінія вогню щільно присувалась до окопів. Від­ламки співали над головами, просікали у кущах довгі тонкі лінії. Широку долину заволокло їдким пірокси­ліновим димом, і в цій суцільній синюватій імлі по­явились перші лави наступаючого ворога. І тепер вог-кений вал посувався на окопи. Рев, гудіння і свист сповнили повітря. Пошматована стрільнами земля ви­бухала водограями вогню.

— Так, — голосно, захекуючись від бігу та вко­чуючись назад до командного окопу, сказав Піскоров­ський, — прелюдія закінчилась. Зараз починаємо кон­церт. А тепер, — звертаючись до командира сотенного почту, хорунжого Свідерського, — дайте умовлений знак розпочати вогонь.

З нечутним шипіттям в цьому бойовому гудінні злетіла вгору зелена ракета, і майже в цій самій хви­лині в цей безпереривний гул вдерлись верескливі відпали гармат, зацокотіли кулемети, заклацали рушниці.

Вже більше як три години триває бій. Лютує вог­няний буревій розривів гарматніх стрілен навколо оборонців. Ворог увів у бій танки. Гармати батерії, не спиняючись ні на мить, б'ють по танках, по гусеницях, по важких броневих корпусах. Гармат було вже тільки дві. Третя перекинута ударом стрільна, лежить догори колесами, четверта була на становищі, але гар­матники лежали біля гармати забиті розривами воро­жих важких стрілен.

Поранений сотник Піскоровський командує вогнем. Він біля однієї діючої гармати. Біля другої вогнем кекує Філько, що перебрав команду над гарматою по десятнику Ґнипові, що лежить вбитий в заглибленні окопу. Він з розвагою командує залишками обслуги, радіє, що не лише його гармата громить ворога, але, що це?.. Ось вже третя гармата, там, де був «його ка­пітан», замовкла. Стрільно танка вдарило її, похилило на бік. Вибули з ладу всі механізми гармати, годі вже думати про стрільбу з неї. Впав біля неї смертельно поранений сотник Піскоровський.

— Мільку!  Капітана забито, — кричить несвоїм голосом Філько і,  вискочивши з окопу, біжить в бік розбитого становища. Та в цю ж хвилину під його но­гами розступається земля і він паде немов колода на землю.

Ворожа навала піхоти і танків, не витримавши скаженого вогню, злякавшися несподіваного опору, за­вертає назад, немов морська хвиля, що б'ється об ске­лю і котиться назад в море.

Але, відходячи, танки б'ють з гармат і тоді зати­хає й остання гармата, бо вже нема стрілен.

Над долиною зависла тиша. Тільки стогнуть важ­ко поранені та хриплять вмираючі. Закривавлений, спітнілий Мілько аж тепер отямився, що в окопі нема Філька. Він повів розгубленим зором по окопі. На галь­мі гармати сиділи два його друзі з обслуги, не менш втомлені за нього.

— Де Крупій? — насторожено запитав Мілько.

Обидва запитані повернули в його бік голови, ні­чого не відповівши. З їхнього погляду Мілько зрозу­мів усе. Прожогом вискочив на окоп на по кількох кроках припав де лежачого пораненого Філька. З обір­ваними до колін ногами лежав він, глухо постогную­чи. Обличчя його було бліде, наче паперове, і зелен­куваті плями то з'являлися, то зникали на щоках. По­бачивши це лице, Мілько заплакав. Хлопці допомогли йому втягнути Крупія до окопу. Просто перелетів че­рез руки. При цьому показалось, що він мав ще вир­вану діру в боці. Кривавив дуже.

Мілько прикляк біля нього і підтримував голову пораненому. Похлипуючи, щось шепотів йому на вухо.

Поранений відчинив очі. Дивно якось в цій хви­лині вони йому злагіднилися. На устах мав свій зви­чайний погідний усміх.

Гаснучим, перериваним голосом говорив стиха:

— Поквітувалися, пся кров.. . плачу.. . за горівку.. . за недотримання. . . слова. .. Мільку. .. будь ліп­ший. . . май чисті руки. . . здорови стареньку. . .