Повний передрук збірки вояка Дивізії «Галичина» Остапа Загачівського «Її регіт не лякав…»

СЛОВО ПРО КНИЖКУ І ПРО АВТОРА

Ні книжка, що її оце Читачі мають в руках, ні її автор — не нові для тих, що люблять рідне друковане слово та цікав­ляться його творцями. Наша, книжка тільки доповнює полицю тих, які були вже раніше писані на наплечнику, у стрілецькому рові чи в запільній кадрі українським вояком та які постійно мали, мають і будуть мати свого читача, її автор поставив на полицю вже три раніші свої публікації — »Спогади фронтовика«, повість »Львівська братія« та своєрідну енциклопедію І Дивізії УНА з одного етапу »Белярія-Ріміні-Англія« — отже й не треба книголюбам і прихильникам української літератури презентувати його як новака та висловлювати трафаретні при такій нагоді побажання, щоб він, мовляв, ще І ще працював, бо напевно дасть дещо в нашу культуру.

А проте є щось у цій книжці, що варт підкреслити, як і варт ще і ще раз приглянутись до її автора.

Коли кажемо про полицю книжок з-під вояцького пера чи на вояцьку тематику, то і це і те почалося новим розділом у нашій літературі впарі з першими боями та фронтовими переживаннями Українського Січового Стрілецтва від 1914 року починаючи. »Стрілецькпх творів« вийшло відносно небагато, мабуть, тому, що була війна з її браком часу, браком паперу та іншими браками. Стрілецькі теми ще й досі розсипані по тогочасних періодиках, і не наша вина, що за важкою бороть­бою за саме існування ми не встигли зробити навіть точної бібліографії того відтинку. В ту вояцьку тематику вкладали свій дар і письмениики-цивілі, як, напр., Андрій Чайковський своїми »Военними оповіданнями« чи Богдан Лепкий частково у своїй збірці »Під ялинку«. Потім прийшла хуртовинна й геройська доба Визвольної Війни 1918—21 рр., — ще з більшим браком часу, паперу, спокою і того всього, що бодай у приблизній формі допомагають літературній творчості. Книжкв з-під пера-вояка УГА чи козака. Дієвої Армії УНР та з тематикою з того апокаліптичного часу почади появлятись щойно після того, як вояки (ці й ті) сяк-так осілись і як з їх спогадів, переживань та розбитих мрій почала виринати в літературній формі вся світ­лість і вся трагедія програної в одному змагу, але нескінченої боротьби українського народу за найвищі свої ідеали. Ця доба літературної творчости була буйна обабіч Збруча, але її черго­вий раз насильно припинила хуртовина другої світової війни, з усім її жахом та шквалом. Народ зголосив черговий раз своє право до свобідного й самостійного життя, І боротьба пішла двома шляхами — Українською Повстанською Армією та Укра­їнською Дивізією, — і на цей раз теж битва вийшла не в нашу користь. Але війна йде далі, вона підняла тільки іншу зброю, І й тій площині маємо знову цілий відтинок літературної твор­чости з-під пера вояка, вояка УПА і вояка Дивізії. Ні цьому, ні тому не було коли писати в рейдах, атаках чи оточеннях. Ті вояки почали писати щойно згодом, коли можна було вихо­пити вільні моменти з непосильної нераз праці за хліб і дах, та коди перо і папір, зокрема друкарський, не підлягали вже воєнним обмеженням.

Перша Дивізія Української Національної Армії закріпила вже себе в регістрі книжок цілим рядом видань з Історично-огля­довою та літературною тематикою на свою тему. Е. Загачевському припала честь і в цю і в ту дати свій поважний вклад; його »Белярія-Ріміні-Англія« є покищо одинокою поважною спробою підсумувати життя вояцтва Дивізії в усіх його аспек­тах після того, як воно опинилося за дротами табору для по­лонених та звідси пішло згодом у світ, а дві інші його книжки — »Спогади фронтовика« та »Львівська братія« вводять нас уже в чисто фронтову і чисто вояцьку стихію епопеї Дивізії, до того ж вводять пером, за яким відчуваєте справжній пись­менницький талант. І тут варт відмітити, що Е. Загачевський робить собі шкоду, а своїм приятелям прикрість, коли розмови на теми своєї творчости починає з того, що, мовляв, я собі так, я не писака, не вчений, селепко і таке інше. Автор повинен мовчати, коли за нього говорить його книжка і ті, що роблять її оцінку, бо інакше наподоблюється на ту псевдо-наївну дів­чину, яка гарна, але коли їй скажуть про те, відпекується цього, бо хоче, щоб це ствердження повторити їй раз, другий і тре­тій...

Е. Загачевському можна сміло і з рукою на серці ґратулювати і за цю книжку. І в попередніх, і в цій, він найбільш вартісний і найбільш рідкісний расовим, ми сказали б, підміченням найцікавіших фронтових чи запільних моментів. Вояць­ке бо життя, на фронті і в запіллі, такс сіре, як однострій во­яка, таке тверде, як »фасований« ним житній хліб-комісняк, таке брудне, як нересякда потом його білизна, таке небезпечне, як ручні гранати при його поясі. Пишучи про бої, атаки, від­ступи, про ночі, коли падаєш каменем на землю І дні, коли хо­диш п'яний від неспання, міг Е. Загачевський повторятися, як інші. І навіть це було б його позитивом з огляду на описувану ним добу, але в нього ніде того не подиблете; часом вам зда­ється, що ось уже повторяється, а нагло щось підноситься не­сподіване, як ворог з засідки, чи вибухає, як ручна ґраната у зрадницькій пастці. І тоді відчуваєте, як глибоко пережив автор те, що описує, І яке те пережите в нього свіже, хоч за ним теж десятки-два тяжких мандрів шляхами таборів та еміґрації і стіль­ки ж років важкої праці на хліб насущний для себе і своїх рідних.

Маємо враження, що Е. Загачевський міг би написати ще одну І ще одну книжку з життя і змагань Дивізії та її вояків — і в кожній черговій він і далі був би такий же описом, підхопленням моменту та вояцьким своїм стилем, як у цій книжці, що й читач має перед собою. Е Загачевський — не літературний літописець Дивізії і її Вояка. Це майстер-літописець і таким він залишиться в анналах нашої літератури.

Анатоль Курдидик

 

 

ПРОРИВ

Після цілоденної большевицької атаки на стано­вища куреня стрільців Дивізії «Галичина», під вечір решта чоти хорунжого Небоги зібралася у вільшаному ліску на окраїнах догоряючого села. Вояки падали, мов мертві, із перевтоми й недоспаних ночей.

Виставивши охоронні стійки, хорунжий Небога перевіряв стан своєї чоти. Небагато осталось їх бра­кувало п'ятнадцять людей. Від тих, що були поране­ними, правда, не важко, — годі було вимагати біль­шого зусилля. І так за тих перших кілька днів боїв на передовій лінії виявилося, що його хлопці «тверді». Не так то легко піддаються паніці, хоч майже всі пе­реходять свій «хресний» вогонь. Можливо, що до їх­ньої свідомости не дійшла ще гроза ситуації, в якій опинилися. Саме проводив інструктаж ройових ко­мандирів, коли надбіг зв'язковий від сотенного.

• Приготуватися до ранішньої атаки. Ми оточені... —  звітував   захеканий,   передаючи   хорунжому Небозі записку від сотенного.
• Тільки  без паніки, — гостро обтяв хорунжий Небога. Глянув на вояків. Частина з них вже спала. . . Попід кущами,  скулені   в різних позах, викликали дивне враження. Якийсь, лежачи найближче, всміхав­ся  крізь сон. Яскраво  блищали  зуби на неголеному,
  брудному обличчі.
• До жертя.. . — підхопивши погляд хорунжого, промовив Нич.
• Що? — не зрозумів хорунжий Небога.
• Сміється. .. до жертя... — пояснив комендант першого роя старший десятник Богдан Нич.

Справді, десь із глибини ліску, долітав приємний запах піджаруваної консерви.

—  Маєте цілу ніч часу на впорядкування   своїх відділів, — промовив, важко зідхаючи, хорунжий Не­бога,   звертаючись  до  своїх   підстарший,   —   ранком о п'ятій ідемо  на прорив. Йду   тепер до  коменданта сотні.

Богдан притакнув головою. Мав червоні очі від безсоння. Протер їх п'ястуком. Мовчки відходили до своїх людей.

—  Допильнуйте,  щоб хлопці   щось  з'їли,  — не оглядаючись, кинув хорунжий Небога.

Понура й глуха ніч огорнула його, коли вертався до своєї чоти. «Що це таке?» — старався збагнути джерело свого дивного неспокою. Що ж, видно, що вже така вояцька доля, що шлях до волі не троянда­ми вкритий, що ціна її часом буває дуже велика. .. Що ж, знав про це, коли вступав добровольцем до Ди­візії минулого року. Знали всі ті, що так, як і він, опи­нилися в загрозливому становищі під Бродами... Рап­том зупинився, надслуховуючи. Десь далеко на півночі й заході гуло, мов у казані, легесенький вітер ніс цей гул на своїх крилах.

—  Котел? — шепнув запитливо та підвів очі вгору. Як лише міг серед темної ночі, сягнув зором: до­вкруги палали   пожежі,   вистрілювали  ракети,  черга­ми світляних куль поров чорний оксамит неба куле­мет. — Котел, — повторив голосно, якби хотів заглу­шити в собі цей дивний неспокій.

Пітьму ночі розривали проблиски вибухів і гріз­ний, чимраз то більше наростаючий гул.

***

Богдан Нич ще спав. Лежав втиснений головою в м'який мох, немов у подушку. Нерухомий, наче труп. Завелика маскувальна накидка скривала його ритміч­ний віддих. Хорунжий Небога збудив його. Не любив і боявся нерухомих постатей своїх вояків. Богдан, як завжди, моментально прокинувся. Ще мав заплющені очі, а вже ставив питання:

• То ви, хорунжий?
• Заряди збірку. Вирушаєм на прорив.. .  Насту­паєм цілим куренем. . . — додав по хвилині, немов би цією  вісткою  підтверджував  успішний  характер  на­казу.

Через кілька хвилин у невиразній пітьмі ночі, на­сиченої відблисками догоряючого села, забриніли від-голоси відділу, що збирався на прорив.

Брязкіт вдаряючого об залізо противогазу, хряс­кіт ладованих рушниць, прокльони, протяжне позіхан­ня, якесь «брр» когось дуже сплячого, тихі шепоти — це хтось сміється із сплячого. — «Виспишся, так, як ті вчера, хе-хе!, а ми ,,брацє” просто до Бозі фалюєм, видиш цвинтар перед собою, хе! хе!..» — «Стуль пи­сок, батяре!..»

—   Тихо там! — різко   скартав   двох   суперників Богдан Нич. — «Знову цей ,,Казьо львов'як” із шибеничним гумором» — подумав Богдан.

—  Юра. . . де Юра? Збудіть Юру! — все той сплюх, й коли ж це він виспиться?..

Поволі займали вихідні становища на узліссі. Пе­ред ними стелився лан дозріваючого збіжжя, над яким звисала рання імла.

 

***

— За п'ять хвилин... — глянув на Богдана Нича й махнув на своїх вояків хорунжий Небога. Підібрав оперту об дерево машинову пістолю, заткнув за пояс ручну Гранату. Рушили в якійсь дивній тиші, хтось засміявся якимось горловим, не своїм голосом; куточ­ком ока спостеріг, як Юра нервовим рухом заклав ба­рабан до ручного кулемета.

Йшли густою розстрільною інстиктовно тихо, без розмов. Подув ранній вітерець. Листя вільшаного гайку дрижало, немов би передчуваючи грозу прий­дешніх хвилин. Нагло — наче по них — вдарили по­стріли з недалекого кладовища, що бовваніло в ранішній  імлі.  Об стовбури дерев вдарили кулі,  немов хтось тріснув з батога.

— Вперед! — хорунжий Небога був уже попереду наступаючої лави. Енергійний помах руки, немов приспішений жест сівача. Розсипалися, вибігаючи на лан збіжжя, що ділив їх від кладовища, пригнуті до землі, з настороженими очима, і, виглядаючи ворога, бігли стрибками. Небога випростований, швидкими стриб­ками прямував до наміченої перед собою цілі — кла­довища. Хтось крикнув, хтось підбіг.

«Треба було вислати розвідників»... — бовкотіла в мізку запізнена думка. Біг рам'я в рам'я з невід­ступним від нього Богданом. Оглянувся праворуч — вояки другої чоти хорунжого Квасія добігали майже до живоплота, що охоплював кладовище, ї тепер ще раз махнув рукою на своїх людей та вже вихром по­дався вперед. За ним навипередки мчали вояки.

Був уже найвищий час, ворожа навала гарматного вогню впала лявиною на вільшаний гайок і щораз ближче посувалася услід наступаючій чоті. Вбігли поміж перші ряди гробів. Залягли, щоб трішки відпо­чити. Старезні липи хоч на часок давали якийсь за­хист. — «Ще лиш пробігти цей цвинтар, видертися на залізничний насип, а там... ціль їхнього наступу» — мигом пробігають думки в голові хорунжого Небоги.

Після томливого бігу швидко віддихав. Здавало­ся йому, що повітря, дерте відламками, парить уста, немов гаряча посудина. «Що це?» — спостеріг кров на своїх пальцях. «Падаючи, прикусив язика...» — збрехав сам перед собою, знаючи, що зі страху загриз губи до крови. Такого ще не переживав. Ворожа на­вала вогню рила землю довкруги, як на останньому суді. Якась неземна сила почала виважувати із землі столітні липи. Що раз то нові фонтанни вогню й землі виростали довкруги них. «Хлопці, де його хлопці?» — прошибла мигом думка. — «Тільки вперед, і лише вперед, залягти тут — це очевидна смерть» — знав, що так думають усі його вояки, адже треба би бути надзвичайним героєм, щоб відважитися вернутися на-

зад. Підняв голову. Стрінув вичікуючі погляди ближ­чих вояків. «Як довго  це може тривати?..»

Тепер у нього серце на мить зупинилося. В по­вітря, густе від вибухів і випалів, потяте свистом від­ламків, вдерся ще глухий стукіт крісових випалів та короткі черги большевицьких «фінок». Посипалися по стовбурах дерев, по хрестах і нагробниках, заше­лестіли поміж могилами, шукаючи жертв. «Здасться, мусять вже бути близько ворожих становищ...» До старого знайомого, страху, прилучився ще новий: «Чи збереться на відвагу, щоб підірвати до остаточного зриву своїх хлопців?..» Гнаний цим другим страхом, звівся на лікті. Вибух тут же перед очима завинув вогняним хвостом. Зашуміло по листях. Стукнуло об пеньок. Ручна Граната! Хорунжого Небогу ошелешила недалека присутність ворога. Є!.. Силуети в оливково-зелених одностроях промиготіли на тлі ясніших місць поміж могилами. Гарматний вогонь продовжувався, прибираючи на силі. Хорунжий Небога спостеріг на­ліво від себе дуло ручного кулемета Юри, що підска­кував від протяжних черг, спертий ніжками на кра­єчку могили. Знову силуети в оливково-зелених одностроях. І знову. Підбігають. Не думаючи довше — звівся на весь зріст з землі.

— Вперед, за мною! СЛАВА-а-а-а! — захрипів страшенним голосом і полетів за широким розмахом рамена, що викинула яйцеву Гранату. Машинова пі­столя в'їдається в бедро, немов вірна собака. Скоро­дить із неї короткими чергами. Краєм ока бачить своїх хлопців, що підірвалися з землі зправа і зліва. Йдуть! Йдуть! — охоплює його внутрішнє вдоволення. Вариться під ногами земля від ворожих пострілів.

Похилений, немов бігун на старті при численні «три», пер з усіх сил уперед, промощуючи собі шлях короткими чергами машинової пістолі.

«Втікає гад»    —    захлистується в дикім    бойовім «ваті, коли знову нервовим рухом вбиває в  маши-ову пістолю новий  маґазинок.  Звідси  ще  кількаде­сят кроків до залізничого насипу. Тепер ворог у долині. Тільки збігти. Інстинктовно вбачає небезпеку. Бачить докладно ворожий кулемет у рівчаку біля на­силу. Троє червоноармійців нервово встановлюють йо­го на новім становищі. Тепер, лише тепер, бо за мить буде запізно. Його машинова пістоля захлистується від пострілів, майже плаче, спостерігаючи, як з поденервування «бере зависоке», з розпукою ждав, коли мертво вдарить замок «максима». Тепер чує, як кулі вдарили об стовбур дерева, за котрий сховався, При­ліг щільнійте до землі, моментально перекотився в долину між дві могили, що майже межували з заліз­ничним насипом. Від насипу ділив їх живопліт. — «Не бачать мене... Перенесли вогонь», — пробігає мигом думка. Оглянувся. Вояки його чоти зарилися десь між могилами. Під цим смертоносним вогнем важко підір­ватися їм. Хорунжий Небога чує, як зліва і зправа на висоті грудей деруть повітря кулі ворожого кулеме­та, — «його кулемета». «Зараз, зараз» — єхидно усміхається. Зводиться на коліна, витягає з-за пояса руч­ну ґранату на держаку з додатковим опанциренням, відбезпечує, придержує приписаний час, а тоді рап­товим рухом зводиться на цілий ріст, бачить перед собою три рухливі гриби сталевих шоломів, кидає й автоматично падає на землю. Глухий вибух, — і ку­лемет замовк. Хорунжий Небога зривається, біжить, Машинова пістоля січе листя на зруйнованому стано­вищі.

Дістав! Дістав і цей четвертий, якого Небога не бачив, та який втікав уздовж рівчака. Тепер об дно рівчака б'ють в конвульсіях смерти ноги в чорних обмотках.

«Але верещить!» — щось дике в хорунжому Не­бозі, щось, що тепер найміцніше, тішиться болем ко­наючого ворога. Ногами відсуває трупа. Нагло один із них перевертається на плечі, витягає руку до ле­жачої побіч «фінки». Стріли з магнинової пістолі пришивають його остаточно до землі.

Хорунжий Небога спазматичне віддихає, немов плаче, змагається з важкою підставою «максима»,

встановлюючи його в напрямі втікаючого ворога. Во­гонь вариться ліворуч. З тупотом надбігають його во­яки. .. Богдан Нич залягає за станок «максима», легко обертає дуло у вказаному Небогою напрямі.

—  Лента. .. лента! — верещить до когось, хтось прилягає побіч, і за хвилю важкий «максим» плює зли­вою свинцю. Десь перед ними миготять силуети в олив­ково-зелених одностроях. Втікають.

Хорунжий Небога оглянувся довкруги. — «Скіль­ки прорвалося? Щось дуже мало... а де ж решта?» Втома спаровується з думками, не зв'язаними з хви­линою. Але вже досить. Якщо не вдалося перебігти всім, треба рятувати тих, що продерлись.

• Богдане! Знищіть «максима»! І пішли вперед! — оглядаючися довкруги, нервово крикнув хорунжий Небога. А в голові товклась настирлива думка: «Стільки втрат, стільки людей згинуло... Прокляття!..»

 

ЗА ПОМИЛКИ БАТЬКА

Осип Кричківський з трудом відклеїв перші урив­ки думок від темної поволоки сну, яка наповнювала череп. Як довго спав? Без зміни довкруги та сама пів­темрява. Та сама вогка стіна піскового окопу. Ті самі недбало скинені амуніційні скриньки, на котрих ле­жав, підібгавши ноги. Носом торкався стікаючої во­логістю стінки окопу. Не ворушився, хотів знову за­снути.

Але почув шерех обсуваної землі недалеко куле­метного становища та людські голоси. Відкрив ширше очі, обернувся на другий бік. Це вертались Зубаль і Колісник. Як довго не було їх? Тільки всього спав... Коли виходили по харчі, він, сидячи на амуніційних скриньках, втратив притомність, себто — заснув. В тракті розмови довідався, що від їхнього відходу до повороту минула година. «Непотрібно заснув», — по­думав, — «такий сон тільки ослаблює людину». Бо­ліли м'язи і кості. Позіхнув протяжне, і це справило йому приємність.

— Ну, що ж? — бовкнув під носом, підходячи до кулеметного становища, де було значно видніше. — Що нового чули?

Михайло Зубаль, званий в сотні «Зубусь», мав нахмурене лице. Сидів на скриньці, сперши лікті на колінах. Сухі долоні витягнув трошки вперед. Чубки пальців вдаряли о себе в скорому ритмі, якби вправлялися перед виконанням якоїсь чародійної штучки. «Зубусь» мав у тому здібності. Перед війною був та­лановитим «лякерником» в одному з львівських ма­лярських варстатів. А що був на язик «тятий», не довго загрівав місця на одній праці. Тому то, як це го­ворилось у львівському жарґоні — «з браку ляку», набирав людей у грі «пара не пара», за що був нераз в колізії з поліцією.

Не відразу відповів Кричківському, що був «пер­шим стрільцем» при обслузі кулемета. А їхній моло­денький сімнадцятирічний «стрілець число 3», Олек­са Колісник, «дитя села», в напруженні приглядався то до одного, то до другого, ждучи, що скажуть старші. Кричківський здогадувався, що нема добрих вісток.

—Балікай!

Принаглений Зубаль сказав одне слово, котрого тамтой спершу не зрозумів.

—Підківка!

Одночасно за поміччю рук зілюстрував свої сло­ва: стулив оба великі пальці докупи і заокруглив вказівні. Осип кивнув головою на знак, що зрозумів. Власне, це була картина ситуації, в якій опинились.

• Знаходимось у большевицькій підківці, — говорив Зубусь,  колишучи   зложеними фіґлярно   долоня­ми, — вдирати ще можна на Почали. Але не знати, чи ціла наша «ферайна» не є замкнена у цій підківці. Тоді. .. — із уст упало вульгарне прокляття.
• А ви все мусите клясти, Зубаль, — з докором проговорив Колісник, — стидались би, чейже ви укра­їнський вояк!..
• Ти, Вулєську, файний хлоп, та ти мені в макітру не тринь політики. Я на ній не капуюсь. Знаю хто я. Жаль, що цього не знав мій старий і натягнув «пренжини»  за Польщу в 1918 році, — якось не то мелянхолійно, не то лагідно говорив Зубусь. — Капуєш, Ву­лєську, ти ще мікрус, щоб таких, як я, — а їх багато, —  зрозуміти. Як хочеш, то я тобі втну балак  ведлі того...
• Ти, Зубусь, стуль дзюб, — вмішався Кричків­ський, — знаю, про що хочеш строчити, що ти невин­на «офяра льосу», що твій батько в листопаді 1918 ро­ку не знав хто він, і за те наложив головою в польській боївці.  Як тебе в «кацябі»   просвітили на  українця і так дальше. Всі ми знаємо, чого хочемо, і чому одяг­нули цей мундир. А хто чим був, як прийшов до тієї національної свідомости, — це інша пара кальошів. Ти не завертай тепер юра, краще скажи, що більше чув, там позаду.

Ніби у відповідь на це питання десь недалеко по­чулись скорі кроки, а за цим у рів окопу зсунулась огрядна постать роєвого десятника Кушніра.

—Кричківській,  візьмете перший рій,  а   Зубаль і Колісник остануться в мойому. Збірка за десять хви­лин, при штабі сотні.   Зубаль!   Візьмете   кулемет, — прострочив,  мов  кулемет,  десятник  Кушнір та побіг далі ровом до наступних стійкових.

Мляво і мовчки почали збиратися, лише Зубаль, як звичайно, бурчав під носом. Та не втерпів і голос­но сам до себе випалив:

• Но, Зубусь, даєм поптя, значить. . . — встоятись не було сили... як то сі співає...
• Ти знову? Краще уважай на себе, щоб ми ще в Лембрику похірили, — чомусь з чуттям промовив Кричківський, а звертаючись до Колісника, додав; — Олесь, уважайте на нього, тож хирляк, йому під тим «коромеслом» фіси гнуться. Ну, Зубусь, тримайся віт­ру, я вже фалюю та ще раз тобі кажу: у-в-а-ж-а-й. Чуєш, як «чубарики» гатять?
• Злам  карк!  —  по-шибеничному  відрубав  Зу­баль, а звертаючись до Колісника додав: — Вулєську, дралюєм, — при цьому  з замахом закинув на плече кулемет.

Темна ніч полонила їх у свої обійми.

Сотня вирушила, як на сході несміливо почало сіріти небо. Зубаль не дуже то наздужував за своїм відділом. Спочатку було ще сяк-так. Коли сотенний наказав збірку, не бракувало нікого. Перших кілька­сот метрів сотня відступала згори назначеним порядком: на чолі — сотенний хорунжий Яріш, котрий, хоч ранений у руку, провадив цілість — з лівої сторони рій десятника Кінаша, з правої хлопці ст. стрільця Ворони, позаду Кричківський із своїм роєм. Відворот замикав десятник Кушнір, що обняв команду над зад­нім забезпеченням.

Зубаль ішов одним з останніх у відділі Кушніра. Важкий кулемет час від часу перекидав з рамена на рам'я. Спершу не відчував утоми, хоч ішли болотис­тою дорогою, а що ворог не наступав на п'яти — не треба було витрачати енергії на займання бойового становища.

Коли сотня віддалилася на яких два-три кіломет­ри від залишених становищ, тоді то впали між відсту­паючі відділи перші ворожі стрільна. На відступаю­чих вояків посипались рідко, ослаблені далеким по-летом, відламки стрілен,

Хорунжий Яріш рушив бігом, за ним відступаючі відділи. Ряди видовжувалися, порядок відступу пор­вався, люди змішувалися, тим більше, що зправа і зліва несподівано засвистіли кулі «максимів» і «дєгтярів». Декотрі відбивалися від землі й летіли даль­ше, як фосфоризуючі манюсенькі м'ячики, або як лис­кучі камінчики, кидані дітьми на поверхню води.

Тоді почалось те найгірше; Зубаль почав відста­вати. Перший минув його Терешко, потім мигнула сулюета Горбаня, зігнутого на момент до землі — при­курив цигарку і скоро рушив далі. Врешті побіг не­далеко від нього десятник Кушнір, щось крикнувши в його сторону. Зубаль не дочув слів у цьому пекель­ному лоскоті вибухів, але зібрав усі сили, щоб скорійше бігти. Боявся. Не тих посвистуючих біля вуха куль, не тих, що відбивалися від землі кольорових куль-м'ячиків. Боявся залишитися сам.

Робив, що міг, щоб зрівнятися зі своїми відступа­ючими друзями. Оглядався позад себе, чи хто ще е за ним, і біг, скільки було сил в ногах. Але сил було щораз менше, І в грудях не ставало повітря. Щораз виразніше почував біль біля серця. В злиднях перебута юність давала про себе знати. Піт струмочками спливав з чола і скронь, обліплював ціле тіло. Ней­мовірно тяжів кулемет, а кулеметні стрічки, котрими був оперезаний навхрест, давили болюче рамена. Ненависний противогаз немилосердно оббивав бедра, ут­руднюючи біг.

Щоб зловити віддих, Зубаль раз-по-раз звільняв біг, перекидав кулемет з руки в руку і біг дальше, втрачаючи щораз на швидкості. В певний момент по­чув голос десятника Кушніра: «Скоріше, брате!», по­тім, при проблисках сірого ранку, замаячіли перед ним контури розбитого повза.

Тут минув його досить спізнений Олесь Колісник, кричучи на ціле горло, майже в саме вухо: «Киньте, Зубаль, скриньку!» Аж тепер прояснилось йому! Ні­коли не прийшло б йому це раніше на гадку.

Тепер здав собі справу, що, коли б позбувся цього нестерпного тягару з плечей — був би вже десь все­редині відступаючої сотні. Чи вільно було йому ки­нути скриньку — адже вони відступають, навіть, ко­ли забракне амуніції, на це є амуніційні стрільці, мож­на кинути. Ще вагався.

Рештками сил добіг до знищеного повза, зупинив­ся і вже мав кинути нестерпний тягар з плечей, як рап­тово почув пронизливий біль в правому бедрі. Захи­тався, випустив з рук кулемета і впав на землю.

Проймаючий біль огорнув ціле тіло: пронизував цілий правий бік, спливав електричним струмом ви­сокої напруги, виповнюючи цілий череп нестерпним пекучим болем.

Щоб не кричати, Зубаль затиснув зуби, сів на зем­лю та діткнув зраненого боку; інстинкт самозбережен­ня казав шукати рани, тамувати кров, яка обильно плила по бедрі. Із трудом видобув з кишені перев'я­зочний пакет, розстібнув пояс. Намацюючи обома ру­ками зранений бік, ствердив, що куля пройшла ниж­че ребер, пробивши великий отвір на спині. Цілою силою волі опановуючи пронизуючий біль, скинув блюзу та поверх сорочки обандажував рану. А втім, кровотеча не припинялася і Зубаль чув, як крізь про­сяклий кров'ю бандаж стікає поволі кров. Хотів ви­тягнути другий пакет, але вже не був в силі. Біль, осягнувши свою вершину, переходив в ослаблення.

Зубаль ліг на землю. Кольорові стрільна перелі­тали над головою, декотрі побіч пороли ґрунт. Зубаль з надлюдським зусиллям підтягнувся під тулуб повза, котрий давав деякий захист.

Тепер лежав звернений головою в сторону від­ступаючої сотні. Бачив летючі в сторону Ожидова — напрям відступу — червоні кулі. Часом у ранішній імлі миготять силюети відступаючих друзів, щораз дальше й дальше. Здоганяють їх світляні кулі, пере­тинають білі, червоні і сині ниточки, вогнисті м'ячи­ки скачуть по землі.

Зубаль дивиться на це і сам собі дивується, як міг добігти аж сюди в такому напруженні вогню. Не боїться уже. Біль змалів — здається, що виплив ра­зом із стікаючою кров'ю; приходить збайдужіння: не то смуток, не то жаль, що залишився сам, що не дій­шов. В цій апатії є дрібка вдоволення, а саме, що ле­жить. Вже не тяжить в руках кулемет, вже не тра­тить останнього віддиху в зусиллі бігу вперед. Вже не оббиває боки противогаз, лише в тому місці якесь дивне відчуття терпкости.

Щораз повільніше віддихає, приплющує очі. Сум­но йому, що сам, почувається слабим, покиненим. В сколоченій, пережертій болем, грюкотом і блискотом тисяч вибухів голові, думки починають колтунитися. Вже байдуже, що буде далі, взагалі нічого не хоче вже; замкнутими очима бачить фраґмент свого мину­лого. Темний вогкий підвал, в якому приходилось жи­ти, йому і його матері. Мати — має її знижку в на­грудній кишені блюзи, — стільки щоденної запопад-ливости, стільки турбот приспорював він їй.

Плутаються картини: лице поштивого шевця Мар­тина і його цікаві оповідання — адже ж на них зріс, пізнав, хто він, та яку помилку зробив його батько. Лист: останній з дому і там слова, писані спрацьова­ною рукою — «Сину, бережи себе...» — він із знимкою тут в нагрудній кишені блюзи, рука безуспішно намагається відшукати його. Чого так стріляють? —

Чого так голосно? — Властиво, де він? Пити, як дуже хочеться пити.

Зубаль відчиняє очі: бачить сіріюче в ранній імлі сталеве підвіззя повза — на мить вертається вира­зиста свідомість — так, це Почали, це він під Бро­дами, у Дивізії, поранений. ..

Хоче зриватися, бігти за своїми, підносить голо­ву, підпирається ліктем, знову хоче підвестися. І зно­ву біль. Нема правого бедра — е лише біль: проника­ючий усі тканини, всюди сущий, всевладний біль.

Безвладно звисає голова вояка, втомлений зір па­дає на сіру сталь повза. Повіки Зубаля замикаються. І нічого вже нема: є ніч.

 

СІМНАДЦЯТИРІЧНІ

Раз-у-раз нічну тишу прорізувала густа стріля­нина — хвилями; нагло розлягався тріск пострілу рушниці, за ним другий, третій, четвертий, а потім по­чинав бити чергою кулемет, а коли, врешті, ляскіт його досягав найвищого напруження, вривався і мовк­нув, і наступала хвилина тиші.

Сотня хорунжого Зубра, а радше — її залишки, залягли в бойовому поготівлі на узліссі, виставивши охоронні стійки.

Під кущем ліщини на простеленім шатрі куняє хорунжий Зубр. Йому не спиться, хоч утома мучить. Голову обсіли важкі думки. Знав, що Дивізія опини­лася у важкому положенні, що прийдеться з боєм про­биватися крізь ворожий перстень. Смерти не боявся, бо ж за нею простягає рукою ще від 1939 року — спер­шу в підпіллі, а потім — як доброволець Українського Легіону, так званого ДУН. Пережив не одну фронтову ніч. Уже асимілювався, вже віддавна думає катего­ріями: ми — вони, а особиста нехіть чи відраза до людей в таких самих одностроях зблідла, стала неістот­ною перед лицем справжнього ворога. Знав, що на пе­редовій лінії людина-вояк, по довшому перебуванні на лінії, отримує зір бджоли, бачить рівночасно на три боки, вниз і вгору. Прецизно-швидко думає, а постійно-нервове напруження збуджує енергію, душить в за­родку фізичну втому. Свідомість, що за кожну свою похибку, за найменший недогляд чи брак своєчасної децизії, можна заплатити власною головою і життям друзів, не дозволяла йому сприймати бездільно над-ходячих випадків.

• Гаряче буде ранком, — промовив тихцем десятник   Гришківський,   підсуваючись   ближче   до   хо­рунжого Зубра.

Той мовчки пропустив його вислів, бо де справді виглядало на це. Вздовж приниклої до землі стрілець­кої лінії знову дійшов до хорунжого Зубра звіт про двох поранених. Гнобила його ця вістка, хоча обидва поранені могли власними силами зійти із лінії. Але куди він їх відішле?.. Адже вчорашній день, коли по­рідшала його сотня, яскраво дав знати, що вже немає запілля, що довкола — ворог. Ще до цього у вчораш­ній шаленій атаці, крізь густо зарослий терен не вда­лося побачити їм ні одного втікаючого ворога, а тепер сотні припав такий невигідний відтинок, що хорунжий Зубр побоювався надходячого ранку. Тепер лежали на краю якогось лісу, охороняючи крило розстрільні, а перед ними стелився густий чагарник.

Повітря стрясло кілька пострілів, знову розривни­ми кулями, які тріскали по стовбурах дерев.

Сімнадцятирічний Орест з худощавими раменами, на котрих мішком обвис маскувальний однострій, сто­їть, обпершись об дерево, на передовій стійці. В руках готова до пострілу рушниця. Жде, думає, думає, ду­має. .. Та не відчуває він страху загубленої в світі пташини; перший раз у житті відчуває у собі силу, а теплий віддих рідної землі в обороні якої надягнув цей не рідний, а чужий однострій, наповнює його лю­бов'ю і співчуттям; в уяві бачить себе самого енергій­ним і грізним, гнівним і сильним серед малих і слабо­сильних. Земля, котру боронив, лежала зранена в тем­ряві і притихла.

• Стій, стріляю! - тихцем,  але різко  промовив Орест і почав   слідкувати   за   нерухомою  тінню, яка знову   зашелестіла   посеред   вільшини;   Орест   присів і тихо закликав:
• Трусь, трусь, ходи тут зайчику.
• Замовчи до чорта! — сердито гаркнула тінь, що бовваніла під кущем. — Йому дитячі забавки в голо­ві тут, на фронті,  щ е н ю к !     — і зпересердя тінь сплюнула перед себе.

 

• Ти,   Микольцю,  не денервуйся,   знаєш,  що  це ще дітвак, я б таки щось «врубав», — заговорила дру­га тінь.
• Хай це чорт  пірве з таким войськом,   одному зайчики в голові, а другому тільки «рубання», і коли ти «ся нажреш»?.. ще раз кажу   щ е н ю к и ! — вже сердито, майже крикнула перша тінь.

А в Юрка, однорічника Ореста, котрий лежав біля нього, здається, не було хвилини, в якій не міг би щось «врубати». Мав інстинкт молодого звіряти, котре цінить лише смак свіжого й багатого їства. Був мо­лодий, школу мав за собою, виклади літератури, істо­рії, — однак це все залишилося за ним позаду, як за зачиненими дверима. Навіть думками не хотів верта­тися до цього. Те, що його тепер цікавило, — це була війна і «врубання».

—Що за сварні тут у вас? — промовив десятник Гришківський,  що  саме робив обхід лінії. — Ранком пробиваємося, чи то радше відступаємо назад, на ви­хідні становища, — вже лагіднішим  тоном заговорив він.

Як завжди перед досвідком, темрява стала густою. Десь недалеко, праворуч, настирливо і одноманітно били гармати. Хорунжий Зубр не міг більше влежати, підвівся і вийшов на край лісу. Глянув на небо, на зорі, відчув на обличчі подих нічного свіжого вітру.

—Мамо, — тихо промовив він, немов би зважую­чи, смакуючи кожен звук у цьому простому слові. І на мить йому здавалося, що мама, його рідна мати, стоїть отут,  поруч, і дивиться так само,  як він, на схід, у темряву ночі.

Раптом налетів вітер, колихнув, зашелестів вер­хів'ям дерев, і чарівний привид зник, залишилася тіль­ки ніжність. Вона широкою хвилею заливала серце. Ніжно, майже голублячи, провів рукою по шорсткій корі старої вільхи.

—Пане хорунжий, прийшов вістовий із куреня, — підійшовши, промовив десятник Гришківський.

— Що нового?

— За годину рушаємо...

На листя з тихим дзвоном спадала роса. Обрій на сході посвітлішав. Ніч догоряла у загравах недалеких пожеж, у холодному вогні ще невидимого сонця. По­чинався день, ще один день кривавої Бродської битви.

** *

Сотня хорунжого Зубра, пробуджена першими приблисками дня, залягла в нетерпеливому очікуванні дії. Кожний усвідомлював собі, що краще щось ро­бити, ніж лежати тут в очікуванні невідомого. Рап­том повітрям струсонули випали ворожих гранатометів. Лісом покотився гомін їхніх вибухів, що десь не­далеко позаду рвалися.

Хорунжий Зубр приліг на землю біля куща, гля­дячи на похиле, заросле кущами передпілля, спосте­рігаючи то тут, то там витріскуючі вахлярі землі, кот­рі вказували місця вибуху Гранати. Трудно було вик­рити засаду їхніх ударів, але добре діялось, що ті большевицькі Гранати рвалися у чагарнику поза лі­нією розстрільні, що тут лежала. Знову десь там по­переду, перед фронтом лежачої сотні, зривалися у від­даленому ліщиновому чагарникові лайливі слова мос­ковської команди. А потім, саме звідти, відозвався во­рожий кулемет, і заляскотів пущеною насліпо чергою. Кущ папороті, котрий ріс між хорунжим Зубром і де­сятником Гришківським, раптом здригнувся, похилив­ся і впав поволі на мох, біліючи на ньому своєю ма­товою стороною. Зубр і Гришківський, свідки тихої смерти, багатозначно перезирнулись. Починало бути гаряче. Так і дивись, — а ворог рушить до наступу.

— Пане хорунжий, ідуть, — промовив тихцем Гришківський та головою вказав напрям.

В цю мить хорунжий Зубр побачив ворожих бій­ців. Вони пропихались крізь густі кущі кількома гру­пами і йшли, пригинаючись до землі, але не спиняю­чись ні на мить. Вони йшли прямо на становище сот­ні, здається, не сподіваючись на опір, цілком впевнені у нищівній силі свого вогню. Адже вони оточили, замкнули у залізний перстень своїх полчищ, цілий кор­пус, а в ньому і зненавиджених ними «українських самостійників», — це ж їхні спостерігачі донесли про це, і власне тому-то йдуть такі шаленні атаки.

Хорунжий Зубр обвів зором свою сотню. Знав, що вона гідно стріне ворога, і коли ворожі постаті чимраз більше наповнювали гущавину, зрозумів, що далі че­кати вже не може; він подав коротку, але голосну ко­манду:

— Вогонь!

І зразу кущі бризнули зливою розпеченого мета­лу. Удар був несподіваний, короткий. Червоноармійська навала не встигла ні залягти, ні навіть захова­тися.

Вили кулемети й рушниці. Большевики падали, наче підкошені. Інші зривалися бігти назад і теж па­дали, влучені в спину. Ворога свого не бачили. Здава­лося їм, що це сама земля зустріла їх таким вогнем, таким вибухом пекучої ненависти.

Орест і Юрко напружено, до болісного напружен­ня, чекали цього наказу, цього короткого слова їхньо­го командира. І майже зі словом «Вогонь» їхні рушни­ці випалили разом. Орест бачив перед собою ворога, нищив його, і це сповнювало його серце щастям. Коли він уперше натиснув спуск і вдарив постріл, і червоноармієць упав горілиць, широко махнувши руками. Орестові захотілось крикнути врочисто і переможно. Але большевиків було ще багато перед ним, і Орест стріляв, намагаючись точно наводити мушку і зали­шатися спокійним серед шаленного бою. Все виявило­ся значно простіше, ніж він думав, ніж він пережи­вав це в перші дні.

Скоро усе заволокло сивим димом. Орест стріляв уже в дим, просто на голос, на шарудіння кроків. Ко­ли невеличка купка червоноармійців вирвалася з зони вогню і сховалася в гущавину кущів, хорунжий Зубр наказав припинити стрілянину. Прийшов наказ до відступу.

Сотня   поступово   відступала в глибину   лісу. На становищах залишилися лише ті, котрим у цьому ко­роткому шаленному бою мигнула остання хвилина, життя. Важко було залишати Іюляглих друзів, але на­каз командирів частин був виразний: забрати ранених і відступати на нові становища. І тільки факт, що їх­ній вчорашній наступ та сьогоднішній бій були переможними, а відступ пляновий, що довкола них лежа­ло значно більше ворожих трупів, — зм'якшував жаль до залишених на поталу ворога на полі бою своїх дру­зів та відбирав свідомість невдачі бою. Глибше в лісі стрічалися лише трупи в оливкових одностроях із зне­навидженою червоною зіркою на пілотках чи на шо­ломах. Іще дальше стояв чистий грубий ліс, і в однім місці зібрано й укладено поранених. Такий самий мох, як там, ближче чагарника, злагіднював упадок на ос­таннє відчуття реагуючих тіл. Він стелився м'яко під пошарпані болем м'язи, стікаючі масою теплої крови.

—Десятник Гришківський! Із своєю сотнею зай­метеся   відтранспортуванням   поранених до найближ­чих перев'язочних пунктів, — сказав хорунжий Зубр, подаючи наказ сотні зайняти тимчасові оборонні ста­новища.

Десятник Гришківський затримав чоту. Став на хвилину в задумі, глядачи на лежачих, пообмотува­них перев'язками. Макабрична картина. Глянув на ле­жачого майже біля ніг і затримав зір у широко відчи­нених очах молодого хлопця, що дивився на нього пів-притомним, крізь проблиски, гарячим зором.

• Візьміть мене.   Не залишайте.,. —   вистогнав благальне поранений.
• Не бійся! — здригнувшись із задуми, промовив Гришківський. — Не залишимо нікого. Ну, хлопці, до праці! — зганяв своїх людей.

На щастя, більшість поранених могла йти своїми власними силами, опершися на рамена своїх друзів. Обережно і болісно потяглися лісовою дорогою. За ни­ми на примітивних ношах з галуззя і коців несено тих, що власними силами не могли йти.

Поволі просувалася розбита на частини чота.

 

ФРАГМЕНТ З-ПІД БРОДІВ

Час прийшов на зміну, і Олесь на годину перед світанком пішов змінити висунену в передпілля стійку.

Ніч була темна. Місяць, відробивши свою службу, пішов спати, зорі рівнож втомилися і окутались імлою, мов у перину, досить того, що без труднощів добрив на місце, де в малій вижолобині лежав Тарас. Обмі­нявшись кількома словами з Тарасом для орієнтації, Олесь ліг у подовгастій ямі. Зором наразі не міг нічого бачити, тому то цілий перемінився в слух. Здавав собі справу з того, що кожен передсвітанок на передовій лінії приносить несподіванку. Тим більше, що сьогод­нішньої ночі у ворожому запіллі було чути безпереривний гуркіт моторів. Це недвозначно вказувало, що там щось готовиться. Тому й чотовий, хорунжий Федів, розподілюючи ввечорі стійкових, звернувся до нього: «Ви, Олексо, підете на зміну від 3-тої до 5-тої ранку. Як старий вояк-фронтовик, ви знаєте, що цей час найбільш підхожий до різних несподіванок. Візь­мете з собою «фавстпатрони» та в'язанку ручних гра­нат. Сподіюсь, що мої побоювання не справдяться...»

Свій «скарб», — подовгасту руру «фавстпатрона», — приготував до дії, відбезпечивши та положив­ши її біля себе так, щоб кожночасно була готова до вжитку. В'язка ґранат спочивала біля його ніг з лівої сторони. Обставини були винятково корисні для ньо­го, бо легесенький вітер якраз дув йому у спину, так, що прикрий сопух від забитих, що лежали на перед­піллі, не вражав його ніздрі, а близьке сусідство тру­пів, — наслідки вчорашньої атаки, — можна було ви­терпіти.

Тепер, нашорошивши вуха, Олесь уривками ду­мок злинув у недавнє минуле. Якось воно так вихо­дить, що кожна людина, опинившися в критичному положенні, тим більше на самоті, щоб забути за те, щоб, так би мовити, підбадьорити себе, — шукає цієї бадьорости у споминах минулого.

Згадав Олесь рідний Ярослав, де проминула його юність, звідки, підсвідомо бачучи, як надходять великі події в 1941 році, добровольцем-перекладачем вступив до німецької армії і з нею вирушив на схід. Як в ка­лейдоскопі промигують картини боїв, піднесені поле­ти думок-мрій переплутуються з розчаруванням і зне­вірою.  Знову проблиски надії — перенесення до Ди­візії   «Галичина»,  і  знову  гіркота  розчарування  тим, що діялось на рідній його землі — знедоленій Укра­їні.  Те,  що   тут,   під Бродами,   Дивізія приймає  свій «хресний вогонь» у важких обставинах, це не так тур­бувало його; не в таких, здавалося б, безвихідних ста­новищах   прийшлось йому   побувати.   От хоча  б  той «Уманський котел», ранньою весною 1944 року, звідки прийшлось  його   здесяткованій  частині  продиратися. Якось видобувся щасливо й з радістю приняв вістку про перенесення до   Дивізії   «Галичина». Так що по-правді,   грізні   бойові   ситуації   його не турбували — турбувала свідомість замряченої будуччини.

«Ех, що й думати про це. Тепер я між своїми. Що буде із ними, те буде й зо мною. Ось ще дві години стійки, а потім з поворотом до своїх», — котились дум­ки, і якесь дивне передчуття оволоділо ним.

«Щоб лише передчасно не почалась „музика", а то один Бог знає чи зможу видістатися із цього гробу. До лиха!»

На таких роздумуваннях і говоренню з самим со­бою проминав час. Ах, як довжиться він. Здається, що від одної чверти години до другої можна б облетіти довкола світу. Коли ж урешті почне світати?

Врешті будився новий день, а з ним його терпін­ня. Десь у напрямі Золочева йшов наліт; чути було
раз-по-раз проймаючі до глибини душі, високі в тоні, нуркуючі полети бомбовиків, а по них — глухі, тупі лоскоти вибухів. Стрілянина різного калібру, яка не стихала поправді цілу ніч, тепер набрала на силі.

Олесь власне готувався до відходу з висуненої стійки, коли раптом у ці вступні акорди ранкового бо­йового концерту вдерся верескливий ляскіт гусениць танка. В Олеся все затрусилось, тільки не від зимна, а від хвилювання. Значить, треба приготуватися до зустрічі несподіваного гостя.

Справді, з ранньої імли виринув танк... Але що це таке? Зробить два-три метри, — і стане, зажде, — І знову рушить, або вперед, або назад, як йому випа­де. Вперед то йому не так то спішно, ніби відчуває, що на нього ждуть. Однак суне. Не лише він один, бо направо від нього посувається ще один, а десь там, в тій ранній імлі чути голосне брязкотіння кількох, а може кільканадцятьох потвор. Олесь не бачить їх, бо їх заслонює мряка. А вихилитися і розглянутися в терені — це ж тепер певна смерть, ще в тому стано­вищі, в якому він лежить. Краще вдавати трупа, як це вчили на вишколі, тим більше, що танк, котрий ви­ринув з імли, був на віддалі яких ста метрів перед ним. Найменший порух не уникне уваги на такій від­далі від вправного ока водія, а тим більше від перед­нього кулеметника, який має у своїм прорізі-віконці яскравий вид на все, що діється в найближчому засягу «його» танка. А тоді... коротка черга — і по всьому.

Олесь не підводив зору, тому й не бачив танка докладно. Однак чув його своїм слухом і відчував всі­ма нервами. Земля, до котрої припав, шептала йому про кожний найменший рух, про кожний крок ста­левої потвори. Знову стоїть. Ах, що за мука — це че­кання!

Охолонувши від першого враження, Олесь «на холодно» роздумував над своїм становищем, та в дум­ках укладав плян дії. Зажде, аж танк під'їде на яких двадцять кроків, а тоді вистрілить із свого «макогона»,*) зажде хвилину вибуху в своєму становищі, а потім під прикриттям диму від палаючого танка про­біжить цю віддаль, що ділить його від своїх, На таку віддаль йому нічого не грозить, бо, як це вчили на вишколі, то віддаль 20-30 метрів перед танком — це так зване «мертве поле» і обслуга танка не зауважить його. Зрештою, тією обслугою займуться його друзі, які з напруженням ждуть його дії, а тоді, коли він заатакує танк, напевно відкриють вбивчий вогонь, щоб послабити небезпеку Його відступу. Зрештою, Олесь мав надію, що вогонь палаючого танка займе увагу обох сторін так, що зможе цілком свобідно пробитися до своїх.

До своїх... Олесь з розчуленням думає про те, як позаду його друзі спостерігають, та з прискореним биттям серця ждуть на вис лід боротьби; адже знають його, Олеся, і знають, що він не «навалить».**) Йому рівнож б'є серце, але якось дивно спокійно, рівномір­но, міцно. Коли б скоріше! Ах, як довжиться час. . . Коли ж урешті рушиться ця потвора?

Задзеленчало врешті в середині танка — рушив! Олесь, сперши голову на ліву руку, правою судорожно стискає холодну руру «фавстпатрона»; крізь щіли­ну поміж рукавом та дашком сталевого шолома очі бистро глядять на наближення зелено-брунатного ту­луба, бачать криваву п'ятикутну зірку і білий розпіз­навальний нумер. Вже на п'ятдесят метрів, ще трішки, ще десять! О, вже тільки тридцять п'ять...

Тепер час...

Раптовим рухом готується до стрілу. Лівою рукою придержує руру зпереду, права спочиває на спустовім приряді. Праве око шукає в прорізі прицільника слабе місце потвори — проріз, крізь котрий глядить водій. Ось він... Великий палець правої руки судорожно натискає ґудзика спустового приряду. Позаду Олеся з рури патрона зашипіло зловісне полум'я. На­бій з брязкотом вдарив об сталеву стіну. Крізь щіли­ну до середини танка вдерся другий, наладований фос­фором, набій. Яскравою гривою стрілило полум'я.

Олесь хвилину переждав, а тоді, вхопивши руш­ницю та в'язку ґранат, мигом вискочив із вижолобини. Та раптом знічев'я просвистів біля нього рій куль. Оглянувся і ... задеревів. . . Виринаючи із-за хмар ди­му, із щойно розбитого танка, виповзав тулуб друго­го. Ця хвилина задержки дорого коштувала Олеся. Проймаючий біль пронизав долішну частину його тіла, і він повалився на землю. Не передбачав цього, і те­пер сталось безвихідне становище...

Танк сунув... Зближався неймовірно скоро. . . Що­раз то над Олесем з пронизливим свистом пролітали кулеметні черги з передньої бійниці танка. Олесь при­ліг до землі, вдаючи вбитого. Не ворушився, хоч не­стерпний біль проймав ранену ногу. Виждати, коли танк наблизиться, а тоді в'язка ґранат буде відплатою за поранену ногу. Ще кілька секунд...

Олесь інстинктовно відчуває, що надійшов відпо­відний момент. Раптовим рухом зривається, лівою ру­кою потягає за шнурок від запальника гранати, пра­вою підносить в'язку, щоб набрати розмаху, та в цій хвилині відчуває пронизуючий біль в усьому тілі. .. Права рука безвладно звисає... Останками свідомости лівою рукою відкидає від себе в'язку.. . Що це?.. Чи ж би і права рука так раптово стерпла, як це сталось з ногою?.. Чи повторно поранений?.. Чому так темно?.. Що це?..

В бойовому розгарі не зміркував, що із бійниці танка наперекір усьому, встигла скоріш вилетіти ко­ротка, цільна, смертоносна черга... Таки поцілила. . .

Олесь, як вітка стятого дерева, впав на землю. Те­пер вже не мусів вдавати трупа.. . Загинув хороброю смертю!

 

*)   —  згірдлива назва протипанцирного  стрільна  (»фавст-патрона«), популярна між дивізійниками.

 

**) —  не хибить цілі, не заведе.

 

ЇЇ РЕГІТ НЕ ЛЯКАВ

Липнева ніч. Тепла, зневолююча людей до сну. Місяць своїм срібно-зеленим сяйвом залив поляну, ви­довжував тіні у потворнодовгі фантастичні обриси. Підмоклий вільховий гайок бренить довкруги зловіс­ним покрякуванням пугачів. Вояки лежать, там де котрий зміг доволіктися, кілька прилягло в підніжжі коренистої, великої вільхи. Сплять немов мертві. На віддалі кільканадцяти метрів, на забагненій доріжці стоять стійки. За годину треба їх замінити, заступити хоч трохи відпочилими людьми, з сяк-таким випочитим умом, притомним слухом і зором, котрі не будуть брати мляскання жаб на луці за ворожі кроки, а світ­ляних очей лиса за притемнені світла ручних лямпок.

Однак ким тут замінити? Всі вичерпані до границь людської видержливості, всі отупілі, а водночас прой­няті свідомістю ворожого оточення, здається не по­траплять вже нормально реагувати на ніщо. Навіть такий витривалий ройовий, десятник Кліщ, його од­носельчанин, — «стара война», прибув з німецьких частин до Дивізії на передодні її виїзду на фронт, — взірець зразкового вояка, в цій хвилині повнить служ­бу чергового підстаршини, сперся бородою на приклад машинової пістолі, яку держить на колінах, виглядає немов би задумався, однак спить. Спить, хоч знає, що в часі війни грозить за це кара, а на передовій лінії кожний зверхник може застрілити його на місці. От­же, як можуть виглядати стійки?

Поручник Кришталевич обходить поляну. Задер­жується над сплячими. Стрілець Попович обіруч при­тискає до себе рушницю, постогнує крізь сон. Старший

стрілець Романчук щільно огорнувся в «цельтбан», хлібник під голову, спокійно дише, краплини вологос-ти сріблять його чуприну. Побіч кілька вояків його роя, кулеметник Пребильський, амуніційний Джиґун, стрі­лець Сойка. .. так, тільки троє, Дальше десятник Ру­бель, теперішній провідник першої чоти, спить, звине-ний в клубок. Кілька лежать під спільним накривалом, якоюсь подертою брезентовою плахтою, втягнув­ши глибоко голови під накривало. Кришталевич однак пізнає всіх. Перший — це Микола Прихідько, одчай­душний уманець, біля нього Осип Ліськевич, все ус­міхнений «львов'як», із притуленим до себе кулеме­том. Наступний, сімнадцятирічний Морозович, най­більш податний на панічні поголоски та найгірш зно­сячий труди маршу і боїв. Навіть старий, як на фрон­тового вояка, бунчужний Черемха вліз сюди і хропить на ціле горло. ..

Знає їх усіх по йменні і прізвищу. Знає їх злі та добрі сторони і прикмети. В обставинах фронтової дій­сності скоро пізнається навіть найбільш скриті тайни людського характеру поодиноких людей. Поручник Кришталевич пізнав їх, адже вишколював їх і знав, що вони варті, на що спроможні здобутися, коли хо­дить про добро їхньої маленької громади-сотні. А те­пер тих кілька фронтових днів і боїв ще більш сцементували їх разом. Дорогі, незабутні хлопці! Не жаль гинути з такими, йдучи у бій.

Хай посплять ще. Ранком жде їх важке завдання. Однак все таки хтось мусить сторожити. Криштале­вич сам ледве стоїть на ногах, адже він морально від­повідає за цих людей. Він підходить до ройового Клі­ща, дотикає його рамена. Цей підривається, немов по­ранений, спрямовує цівку автомата в його груди.

• Кліщ...
• Так є, пане поручнику, — відповідає захриплим голосом, протираючи п'ястуком очі.
• Кліщ, що ви робите?    Адже більшовики могли б вирізати нас усіх, а вас першого...
• Пане поручнику, я не спав.  Чув, як ви прийшли, і хотів підійти до вас, але так якось... — боро­ниться перестрашений не так особою поручника, як власною неопанованістю. У світлі місячного сяйва ли­це його має зеленкуватий, тремтячий колір, запухлі від невиспання очі та неголені щоки ще більш надають йому несамовитого вигляду.
• Добре.  Протріть лице  росою, то опритомнієте. Зараз перевірити стійки. За годину передасте службу Рублеві і хай він змінить своїми людьми стійки. Зві­тувати про найменші  спостереження.  Ляжу  біля Че­ремхи. . .
  • Так є, пане поручнику!

Кришталевич підійшов до сплячих під брезенто­вою плахтою вояків, та легко, щоб не розбудити, ліг біля них. Брезент напучнявів вологістю. Ех, коли б можна тепер зняти чоботи, викупатися в гарячій воді, лягти потім до ліжка, застеленого свіжою, холодною, шелестячою від чистоти постіллю із свіжо випханим матрацом, який мати все приготовляла на Різдво.. , Зараз, зараз, — кілько то років, як вже не спалось у своєму ліжку?.. Но, так, від тридцять дев'ятого року... Ні, хвилиночка, тому кілька місяців, саме на Різдво цього року, вже з Дивізії, в службовій поїздці заско­чив до рідного Дрогобича, до своєї рідні. По казармяних ліжках, постіль, яку приготовила йому мати на отомані, видавалась чудесною... Хтось йде, шелестить травою, муркоче, як кіт на запічку. .. ага, це Кліщ, навіть не знає ще, яке стрінуло його нещастя... За­раз, коли це було?.. Ага, тиждень тому, ні, більше.. . якраз тоді, як Дивізія прибула сюди, в околиці Бро­дів на фронт, приїхала несподівано до Кришталевича сестра Оля, шукаючи тут біля нього захисту перед переслідуванням Ґештапо. Розповіла йому про ареш­ти, розстріли, переслідування українців у Дрогобичі та інших містах і селах Галичини. Між іншим, назва­ла прізвище Михайла Кліща, що був розстріляний кілька тижнів тому назад, на дрогобицькому ринку. Кришталевич вагався сповістити про це свого ройово­го десятника Кліща, — взявши на свою оборону обставини, в яких знаходилися, — що от це німці розстрі­ляли його брата. Чим скоріш відправив сестру подаль­ше на захід, придбавши для неї відповідні документи. Чому саме це все тепер верзеться в голові?.. Спати, заснути... На зміну, у втомленому мозку прокочують­ся різноманітні думки, якісь привиди і картини мину­лих років лізуть перед стомлені очі. Пробігають, мов у калейдоскопі, обличчя знайомих, дорогих осіб: мама, Оля, Кліщ, Іра... Так, йогоІра., . що за лихо... чого ж це вона так тікає від нього... що це вона кри­чить?.. Крізь наглий гуркіт, лоскот тисячі випалів годі зрозуміти... Большевики? .. Нонсенс.,. Пане поруч­нику!!!? Іра, не говори дурниць, не кричи і не втікай...

—Большевики! Большевики, пане поручнику! — храпливий голос Кліща мов електричний струм при­водить  до пам'яті  Кришталевича...   Язгіт  кулеметів десь з   правої  сторони, червоно-зелені ракети  щораз вистрілюють угору. .. Кришталевич рвучко  заладовує автомат, а зір відразу бачить: доріжкою й обабіч неї крізь рідкі підшиття дерев на тлі сіріючого світанку —
темні силуети підбігаючих ворожих бійців...

Брезент летить під ноги, вихвачена ракетниця прискає струмом світла.

—Вогонь! Хлопці вогонь! — кричить на ціле гор­ло Кришталевич,  прилягаючи біля кулеметника Пребшгьського.  Голос гине  в клекоті кулеметів,   автома­тів. .. Хлопці живуть, хлопці слухають приказів. ..

Кулі, мов рій навіжених ос, шугають низько над головою, вдаряють з лоскотом об стовбури дерев, об­тинають гілля, пробивають вояцькі груди. В їхньому пронизливому свистінні відчувався холодний, паралі­зуючий подув чогось.. . чогось, що приневолювало лю­дину пригинатися до землі, зволожувало на ній потом чоло і спину, короткими спазмами страху унерухомлювало її. Те «щось» люди з поза фронту називають — смерть. Тут ніхто не вимовляв цього слова вираз­но, кожен відчував її надто виразно, надто безпосе­редньо. Кожен боронився перед тим відчуттям... мрі­ями і надіями.

Раптом Кришталевича огортає те нерозгадане, та­ємниче відчуття. Те «щось» муляє його коло серця, і він, щоб побороти кожної секунди зростаючий внут­рішній неспокій, кричить в сторону Кліща:

—Кліщ! Білими вгору! Тримай їх у світлі, — та кидає йому ракетницю. Той протягом секунд заладовує її і стріляє раз-по-раз крізь розгалуження вільхи.

Пребильський, мов на вправах, строчить із свого кулемета. Темні силуети поцілених ворожих постатей падають на розмоклий ґрунт, однак це не спиняє на­ступаючих і вони пруть наосліп уперед.

—На силу йдуть.,. Це не розвідка!  — хрипить з непокоєм десятник Рубель, заладовуючи новий магазинок у свій автомат.

«Здержати... Здержати за всяку ціну», — сотнями молотів товчеться в розпаленому боєм мозку Кришта­левича.

—Хлопці! Гранатами! — кричить він, та прикляк­ши  на коліно, строчить короткими чергами із  свого автомата. .. Крик пересилює й звуки вистрілів.

Добре! Вже хлопці рвуть Гранатами ворожу лінію. Кришталевич інстинктовно прилягає до землі. Прони­зуючим зойкотом залопотіла ворожа кулеметна черга по конарі вільхи. Посипалось до долу листя, галуззя. Притискаючись сильніше до землі, Кришталевич ви-чув: кулемет Пребильського замовк!

«Боже, пролізуть у цей вилім. . .» — Криштале­вич підривається, бачить як Пребильський лежачи бо­ком на землі, закриває лице руками. З-поміж пальців дзюрчить кров. Амуніційний стрілець Джиґун лежить горілиць, розкинувши широко руки.

Одним стрибком Кришталевич схвачується з зем­лі, підриває кулемета і «з бедра», не прицілюючись, ріже у ворожу наступаючу масу. Зле схвачена зброя, не маючи сильного опертя, торгнула ним по першій черзі, залопотіли смугові кулі, тяли верховіття дерев, блиснули рикошетом по землі. Притиснув сильніше до бедра кулемет, і черга рівно значила свій смертонос­ний шлях.. .

«Тепер, саме тепер на пробій», — мчить блискав­кою думка у свідомості Кришталевича. — «Тепер, або ніколи!» — Кришталевич закладає новий барабан в ку­лемет і на все горло кричить:

— Вперед! За мною,    с л а !!...

Рветься раптово в горлі грімкий оклик і поручник Кришталевич падає на землю, мов підтятий дуб. Крізь сіро-зелений однострій протікає кров.. .

А довкруги, в божевільному реготі кулеметів, в пекельному вереску розривів, в спазматичному дри­жанні землі чулось якесь злорадне вдоволення, виднілись оскалені хижацькі зуби..,

Смерть риготала! Та її божевільний регіт не лякав дивізійників. Навіть вона, ця кістлява потвора відсту­пила перед хоробрістю, завзятістю і лицарскістю ук­раїнських вояків-дивізійників.

 

НЕ ДОТРИМАВ СЛОВА

В Дивізію вступили удвох. На ім'я вони були Филимон і Микола. Рівнож мали і прізвища, аякже: Крупій і Рипій, та під цими прізвищами були вписані у дивізійний реєстр. Для вояків сотні, до якої їх приді­лено, були всіляко: Филимон і Микола, Крупій і Ри­пій, або просто львівські батяри. Всіляко, як випало.

Для себе були Фільком і Мільком. Були нерозлуч­ні. Ніколи ніхто Філька без Мілька, ні Мілька без Філька, не бачив. Бо була це дружба, щира дружба. Вже не залізна, ні бетонова, але хіба крицева. Зродже­на десь в заболочених, темних провулках Клепарова, шумляча знесінськими вітрами, золочена сонцем, виблакитнена споминами з «лазікування», з «кавалів», з «кантів», якими виповнене було їхнє життя від на­родження у їхньому рідному Львові. Однорічне спіль­не перебування в Дивізії і тепер тих кілька днів при­фронтової небезпеки тут, під Бродами, ще більше сце-ментувало їхню дружбу. А небезпека ця, якої ще не були свідомі, зближувалася неймовірно швидко, з дня на день, з години на годину.

Філько Крупій був старший. Мав двадцять кілька років. Служив у польській армії ще перед 1939 роком. Дивне мав лице, бо долішня частина — погідна, свобідна і скора до усмішки — заїло сварилась з очима, які були зимні, гострі, проймаючі, хвилинами немов у хижака. Був старий, кажучи по-львівськи — «кіндрус», знав де раки зимують і з не одної печі хліб їв. А чи взагалі їв, бо мав міну вічно голодуючого, з чого був знаний в цілій сотні. А вдома, у Львові, то хто б там питався чи цікавий був тим, що батяр їсть і коли. Жив   небесною манною. Властиво,  що кому було до того, з чого жив. Жив і кінець.

Мілько Рипій — то ще був цілком зелений щеняк: мав сімнадцять років, однак ростом і будовою тіла скидався на борця важкої ваги. Під цим оглядом був контрастом Філька, та це не стояло на перешкоді тому, що він вдивлявся у Філька, немов у святий об­раз, своїми ясними голубими очима, на котрі щохви­лини спадала неслухняно конопляна чуприна. У всьо­му наслідував його, слухав, немов рідного батька. Бо й справді батьків у нього не було; вони згинули під час налету на Львів у перших днях вересня 1939 року. Заопікувалась ним мати Філька, що була двірницею в домі, де жили Рипії.

До набірної дивізійної комісії у Львові зголоси­лись чи не одні з перших, як тільки появились по місті розклеєні афіші. Був це один із весняних днів бурхли­вого на події 1943 року. Філько, йдучи з Мільком Жовківською вулицею в бік моста, пристанули перед свіжо наклеєною афішею. Довго «силябізував» Філько напи­сане «Звернення», а потім, не повертаючи голови в бік Мілька, процідив крізь зуби:

• Но, як штайґуєм?..
• Як ти, то і я, — похапцем відповів той, а по хвилині якось ніяково (адже він не хоче вчити Філь­ка!) додав: — Ми ж русини...
• Йо,  йо,  давай, дралюєм і  стуль дзюб, не вчимене...

Пішли. Мали щастя, бо в набірній комісії Філько зустрів колишнього командира з польської армії, ка­пітана Євгена Піскоровського, який саме очолював одну із районових набірних комісій. Тому Філько пря­мо звернувся до нього завченим ще з польської армії зворотом:

• Пане капітане, стршелєц Філімон Крупій мельдує сен послущне. ..
• О, Крупій! — не даючи докінчити, не то здиво­вано, не то радісно промовив Євген Піскоровський, а потім,   бачачи насторожене   лице   Крупія,  якби хотів розвіяти у нього якісь сумніви, додав: — Добре, я все полагоджу і знову будемо разом.

Завдяки капітанові Піскоровському недовгі були ті «теремедії» із записом. Не питались про метрики, свідоцтва моральности і тим подібні «шайни».

На відхідному Піскоровський викликав на бік Крупія:

— Бачите, Крупій, — почав капітан, — служили ми у ворожій армії. Як там було — це наша справа. Постараюсь, щоб ви були на майбутнє в моїм відділі. Про свою минувшину забудьте, так, як я забув, стрі­нувши вас тут. Але затямте одне, що тепер ви всту­паєте до частини, якої ціллю є служба українському народові. Хочете йти з нами бити Москву — будь лас­ка. Я ще, як зможу, допоможу вам, але жодних «кавалів», жодних «кантів» не робити мені в частині до котрої вас приділять. Вступаєте на службу нашій справі і сорому не робіть. Бо пощади не буде. Вики­нуть на збитий лоб, ще й можуть пустити кулю в за­док. Зрозуміло?

Кілька місяців потім сталось так, як пообіцяв ка­пітан, теперішній командир батерії польових гармат, оберштурмфірер Євген Піскоровський. Філько і Міль­ко стали вояками його батерії.

Майже річна тверда рекрутська заправа перето­пила у військовому кітлі той молодий збір людей різ­них пре «сій і характерів у суцільний моноліт.

Не лише єднав їх однаковий однострій і строга дисципліна. Однаковими були їхні душі. Що було слабше, нездарне, м'яке духом чи тілом — це відійшло чи до цивілю, чи до інших частин. Залишився вояк, заправлений, на все готовий, на все відпірний.

Міг гордитися своєю батерією пан сотник Піско­ровський, як до нього зверталися хлопці, а в добірності хлопців міг переконатися саме тепер, тут, під Бродами.

По двох тижнях нормального прифронтового бут­тя почався вже від давна сподіваний большевицький наступ. Частини Дивізії зайняли бойові становища, опущені ненадійним відступом частин Вермахту. Надійшли гарячі дні для батерії сотника Піскоровського. Щораз займалося нові бойові становища, щораз при­бували нові втрати в людях і матеріялі.

Ворожі наступи йшли один за другим, налети ворожих літаків за налетами. Дрижала земля під розри­вами стрілен, гуділа від вибухів летунських бомб. Тре­петом проймали людей смертоносні черги бортової зброї ворожих чорних «яків», гриміли гусеницями «Т-34», гуділи своїми п'ятнадцятицентиметрівками КВ-П». Шаленний воєнний контреданс щодень, ба, часом щогодини, змінював залю танцю.

Обидва львівські батяри, Філько і Мілько, не по­соромили батерії. Як вояки, репрезентувалися прек­расно. Чи це було на вишколі, чи на бойовій лінії. В бій ішли, немов у танець. Хоча кожний з них інакше. Мілько Рипій запалювався боєм і пхав голову, де тре­ба і де не треба. Був при гарматі ладівничим. Важкі гарматні стрільна, звані популярно «куферки», вкидав у ненаситне жерло гармати, немов би це були неваго­мі цяцьки. А на вид наступаючих ворожих лав огор­тало його бойове божевілля, і він готов би сам кину­тися на ворожу силу.

Філько Крупій бився з не меншою відвагою і зав­зяттям, але з більшою розвагою. Не наставляв безпотрібно лоба, знав, про що йдеться і про яку ставку йде гра. Поки вистрілив, добре комбінував, щоб стрільно попало в ціль. А під час бою глядів на ворожі лави тим своїм страшним поглядом очей... Аж страшно було на нього дивитися. Як би так десь появився ворог, то здох би від самого його погляду.

А коли трапилось, що треба комусь помочі, чи то раненого винести з-під обстрілу, то вже відомим було, що Філько і Мілько побіжать перші. Знані були з цьо­го. Жертовні і дружні були обидва. А щедрі! І не пи­тати. Хіба ніхто в батерії так не частував, як вони, а до випивки були меткі, хоч Мількові було сімнад­цять, але, як сказано, він в усьому наслідував свого «кумпля».

В батерії не було крадіжок, нічого ніколи і нікому не пропало. Хоча командир батерії сотник Піскоровський нічого про «таємницю» Філька нікому не гово­рив і навіть не давав притоки до якихось підозрінь, однак більш спостережливі підстаршини і стрільці ба­терії догадувались про причину витатуйованого «пер­чика» на лівій щоці у Філька. Хоч не роблено жодного «контракту», але непорушна мовчанка в батерії стала, як мур. Ніхто ні словечком не натякав про минувшину Філька, але і Філько мав свою честь і ніколи жодних «кантів» і комбінацій в батерії не робив і не пробував робити. Поза батерією? Гм. Бувало всіляко.

Якось із такого його «канту» зробилась ціла «геца».

Було це саме в перших днях прибуття батерії під Броди. Батерія заквартирувала в одному селі. Згодом в сусідстві батерії розквартирувався більший відділ німецької польової жандармерії. Скоро хлопці довіда­лися, що це той відділ жандармерії, що то мали «драку» з нашими дивізійниками, які стали в обороні се­лян, котрим жандарми реквізували худобу, саме тут, в підбрідських селах.

Хлопці з батерії гомоніли між собою. Бичувалось, що «втнуть» якусь витівку. Стрічаючи Філька, звер­тались до нього:

— Ну, Крупій, втни щось дідам, щоб затямили, як нашого дядька обкрадати. Це ж ненажерливі «брот-бойтлі», — та заливались сміхом.

Філько мовчав, тільки у відповідь на його устах з'являвся загадковий усміх. Щось «комбінував».

Другого дня ранком в цілій батерії про ніщо не го­ворено, лиш про те, що хтось «надимав бротбойтлів». До кітла польової кухні хтось насипав соли і ранком «бротбойлі»пили солону каву, а один із них, що то тримав стійку вночі при кухні, ходить з підбитими очима. До того всього Філько від ранку ходить в доб­рому настрої, а з його уст було чути горілку. Та на цьому не скінчилось. Перед обідом командир батерії Піскоровський зарядив збірку. Перед виструнченими лавами гарматчиків виголосив промову, починаючи її зворотом, котрого вживав лише в хвилині поденервування, а саме: Мої панове... Так і тепер почав він свою промову:

—  Мої панове. Те, що сталось цієї ночі у наших сусідів, це не мусить нас обходити, однак, не дозволю, щоб на українського вояка, підкреслюю, на україн­ського вояка впало підозріння, що він злодій. На жаль, так воно і сталось. Напасник, який зробив цей жарт, згубив свою шапку тоді, коли боровся із жандармом. Шапка вказує на те, що напасником був хтось із на­шої батерії. Інших частин нашої Дивізії тут у тому селі нема. Апелюю до спричинника цієї авантюри, щоб якнайскоріше позбувся тої горілки, яку забрав з жан­дармської кухні. За хвилю переведу по квартирах трус. Зрозуміло? Розійтись!

Хлопці розходилися на квартири. Гомоніли. Дехто кляв з пересердя, дехто сміявся із вдалого трюку. Довго під носом бурмотів Філько, а його радісна усміш­ка десь щезла, веселий настрій зник.

• Алесь му засиґнував в сліпкі, — тихцем проше­потів Мілько до Філька, коли вже опинились на квар­тирі.
• Відвалися! — тільки всього промимрив той, та
  щось досить велике виніс із хати.

**

Батерія окопувалась. Сотник Шскоровський ще звечора разом із курінним піхотного куреня Дивізії гавптштурмфірером Маєром добре оглянув усю місце­вість, продумав систему йогню, навіть позначив, де саме треба викопати становища для гармат і окопи для піхоти.

Ситуація була важка. Саме довідалися, що Диві­зія попала в оточення. Батерія Піскоровського і за­лишки піхотного куреня є ар'єргардом пробиваючих крізь ворожий перстень частин Дивізії.

На невисокому пагорбі копано становища, біля них, обабіч, копали окопи піхотинці. Гармати — це грізна сила на шляху ворога.  Не легко пройти крізь їхній вогонь, не легко зламати силу гарматчиків.

Стугоніла вночі земля під ударами сотень гострих лопат. Далеко полетіли куски чорнозему. Вояки по­спішали, намагаючись якомога глибше закопатися в землю. Сотник Піскоровський обходив уздовж копа­них становищ, даючи, де потрібно, свої завваги. Знав, що доведеться стріляти з гармат прямим наведен­ням, адже ж гармати будуть в першій лінії нарівні з піхотою. А коли прийде наступ ворожих танків, му­сять заступити протитанкові гармати.

В однім із становищ запопадливо працював Філь­ко. Працював із захопленням. Адже ранком прийдеться стріляти в цілі, які можна буде бачити зором. Спо­стережного пункта немає. Видержати завтрішній день до смерку, а потім гармати «до люфту» і «драла». Так принаймні сказав сотник. Файний хлоп, той сотник, не чіпав його за «шнапс», і на згадку про це Філько чмих­нув неголосним сміхом.

—  Чого іржеш! — зпересердя заговорив десятник Ґнип, що поруч Філька  щось робив  при  гарматі,  — краще кінчай та поможи хлопцям знести «куферки», бо ранком не буде для цього часу.

Саме надійшли хлопці з обслуги гармати, вгина­ючись під вагою важких стрілен. Складали в призна­чену на це яму. Обтирали зрошені потом чола. Пере­кидалися жартівливими заввагами.

—  Давай,   Фільку,   притягнем нашу порцію   «куферків», а потім замаєм нашу хавіру, — почувся го­лос Мілька.

Хлопці батерії працювали гуртом. Сміялися, жар­тували, один одного підганяли. Найбільш з усіх зали­вався сміхом Філько, розказуючи анекдоти, переплі­таючи їх мастистими словами. Але у веселощах цих було щось напружене, не зовсім природне і, думаючи про майбутній бій, Піскоровський добре розумів їх.

Ще не розвиднювалось, як батерія була готова прийняти ворога. ДовгоцівковІ присадкуваті гармати стоять майже зариті в землю і від того здаються меншими. Біля них розташовані піхотинські кулемети. Хлопці добре зарилися в землю, значить, зможуть ви­тримати яку завгодно, навіть танкову атаку.

За роботою ніхто не помітив, як минула ніч і по­чався світанок. Бліде, ледве помітне світло мінилось на сході. Вже можна було побачити обличчя сусіда. Тільки далечінь на півночі все ще залишалась тем­ною, таємничою. Туди й поглядав сотник Піскоровський. Звідси сподівався ворожої атаки.

Зашаруділи позаду кущі, і командир піхотної час­тини Маєр з'явився біля Піскоровського. Він поволі зсунувся в окоп, мить посидів, відпочиваючи, а потім сказав:

• Окопались добре, я всіх перевірив. От чи втри­маємось до призначеного часу. Як там з тими, що ма­ють прориватися. Нічого нового?
  • Ні, нічого, — байдуже відповів Шскоровський.

—Маємо наказ триматися за всяку ціну. Жодної під­моги не можемо сподіватися. Нема.

—    Так! — роздумливо протягнув курінний Маєр.

—Значить, ми на пропащій позиції...

Замовкли, потонувши   кожний   зокрема   в   своїх думках.

Сонця ще не було, але темрява поволі уступала дневі. Курінний Маєр подався до своїх хлопців, а Шс­коровський взявся за свій далековид. Якийсь час спо­стерігав передпілля, а потім ще раз вийшов у супро­воді вістуна Гаркавого на обхід становищ.

В гарматному становищі десятника Ґнипа ті годи­ни очікування минали швидко. Здавалось, що разом із настанням світанку мусить початися запеклий бій, аж воно нічого подібного. Тільки підкреслена тиша над зеленою долиною, та спів жайворонка високо в сяй­ному небі. Філько і Мілько напружено вдивлялися в далечінь, і тільки десятник Ґнип дивився вгору, шу­каючи очима маленьку співучу птицю.

Жайворонок купався у свіжому ранковому повіт­рі. Охоплений промінням сонця, він то спадав до землі, то знову зривався вгору, і спів його то затихав, то знову заливався дзвіночком.

Раптом Ґнипові здавалось, що спів жайворонка дужчає. Зі щебетання він перейшов у свистіння і де­далі міцнішав. Ґнип моментально усвідомив собі зна­чення свисту і втягнув голову в плечі.

Свист посилився, перейшов у завивання і, нареш­ті, обірвався вибухом. Далеко попереду становищ в небо злетіли кавалки землі і знявся густий чорний дим.

• Почалось, — прошепотів Мілько.
• Куферок, — просто сказав Філько.

Це перше стрільно розірвалось дуже далеко і не злякало нікого, а тільки збудило зацікавлення і три­вогу. Всі розуміли, що за цією першою «ластівкою» підуть десятки, може навіть сотні таких важких, ви­ючих нудно стрілен. Хлопці поховалися в окопи, за­крились землею, зачаїлись у чеканні.

Минуло кілька хвилин після розриву першого стрільна. Раптом повітря завило, загуло, пронизане десятками, коли не сотками стрілен. Методично, квадрат за квадратом, обробляв ворог стрільнами важкої артилерії передпілля. Він ще не встрілявся, пробував лише силою вогню знівечити моральний стан оборон­ців. Проте Піскоровський і Маєр добре знали, що ду­же скоро, може наступної хвилини, ворог перенесе во­гонь глибше. Вони були спокійні за своїх стрільців, знаючи, що стрільці свідомі свого завдання. Але. . . однак це лише люди, молоді радісні з життя хлопча­ки!.. Вони добре знали, якого напруження нервів ви­магає це видержання бездільно навали артилерійсько­го вогню, як важко буває не схопитися з землі, не вискочити з окопу й не побігти, коли з неба просто тебе летить металевий вогнений шквал. Піскоровський знав: доки хлопці сидять в окопах, жодному з них не загрожує небезпека. Але варто тільки вийти їм, як кожен відламок знайде свою жертву. Піскоровський знав і те, що за вогненим валом йтиме ворожа піхота.

Саме її мусить зустріти суцільним вогнем батерія і пі­хотинці.

Вогнений буревій наближався до окопів. За кілька хвилин ворог перенесе вогонь ближче. Наближається хвилина рішучого випробування нервів. Піскоровський відчув, як піт виступив йому на скронях. Він знав, що в такій хвилині треба бути з хлопцями. Він вискочив з окопу і, пригнувшись, подався вздовж становищ.

• Ну, як, будем триматися, Крупій?! — пробігаючи біля гарматного становища десятника Ґнипа,  ки­нув запит Піскоровський.
• Так  е, пане капітане, — відрубав  за   старою звичкою Філько.
• Добре хлопці, витримаєм до  призначеного  ча­су, а потім зірвати гармати і відступати. Усі знають, який знак до відступу. Ясно?
• Як слонко, пане сотник, — у відповідь Піскоровському несеться жартівлива  відповідь Мілька.

—  Замкни клапач, —скартав його Філько.
Появу сотника   на   становищах   усі   запримітили. Обличчя проясніли. Десь ділась втома, нервозність, тривога. Є хтось, хто думає про них.

Лінія вогню щільно присувалась до окопів. Від­ламки співали над головами, просікали у кущах довгі тонкі лінії. Широку долину заволокло їдким пірокси­ліновим димом, і в цій суцільній синюватій імлі по­явились перші лави наступаючого ворога. І тепер вог-кений вал посувався на окопи. Рев, гудіння і свист сповнили повітря. Пошматована стрільнами земля ви­бухала водограями вогню.

— Так, — голосно, захекуючись від бігу та вко­чуючись назад до командного окопу, сказав Піскоров­ський, — прелюдія закінчилась. Зараз починаємо кон­церт. А тепер, — звертаючись до командира сотенного почту, хорунжого Свідерського, — дайте умовлений знак розпочати вогонь.

З нечутним шипіттям в цьому бойовому гудінні злетіла вгору зелена ракета, і майже в цій самій хви­лині в цей безпереривний гул вдерлись верескливі відпали гармат, зацокотіли кулемети, заклацали рушниці.

Вже більше як три години триває бій. Лютує вог­няний буревій розривів гарматніх стрілен навколо оборонців. Ворог увів у бій танки. Гармати батерії, не спиняючись ні на мить, б'ють по танках, по гусеницях, по важких броневих корпусах. Гармат було вже тільки дві. Третя перекинута ударом стрільна, лежить догори колесами, четверта була на становищі, але гар­матники лежали біля гармати забиті розривами воро­жих важких стрілен.

Поранений сотник Піскоровський командує вогнем. Він біля однієї діючої гармати. Біля другої вогнем кекує Філько, що перебрав команду над гарматою по десятнику Ґнипові, що лежить вбитий в заглибленні окопу. Він з розвагою командує залишками обслуги, радіє, що не лише його гармата громить ворога, але, що це?.. Ось вже третя гармата, там, де був «його ка­пітан», замовкла. Стрільно танка вдарило її, похилило на бік. Вибули з ладу всі механізми гармати, годі вже думати про стрільбу з неї. Впав біля неї смертельно поранений сотник Піскоровський.

—  Мільку!  Капітана забито, — кричить несвоїм голосом Філько і,  вискочивши з окопу, біжить в бік розбитого становища. Та в цю ж хвилину під його но­гами розступається земля і він паде немов колода на землю.

Ворожа навала піхоти і танків, не витримавши скаженого вогню, злякавшися несподіваного опору, за­вертає назад, немов морська хвиля, що б'ється об ске­лю і котиться назад в море.

Але, відходячи, танки б'ють з гармат і тоді зати­хає й остання гармата, бо вже нема стрілен.

Над долиною зависла тиша. Тільки стогнуть важ­ко поранені та хриплять вмираючі. Закривавлений, спітнілий Мілько аж тепер отямився, що в окопі нема Філька. Він повів розгубленим зором по окопі. На галь­мі гармати сиділи два його друзі з обслуги, не менш втомлені за нього.

—  Де Крупій? — насторожено запитав Мілько.

Обидва запитані повернули в його бік голови, ні­чого не відповівши. З їхнього погляду Мілько зрозу­мів усе. Прожогом вискочив на окоп на по кількох кроках припав де лежачого пораненого Філька. З обір­ваними до колін ногами лежав він, глухо постогную­чи. Обличчя його було бліде, наче паперове, і зелен­куваті плями то з'являлися, то зникали на щоках. По­бачивши це лице, Мілько заплакав. Хлопці допомогли йому втягнути Крупія до окопу. Просто перелетів че­рез руки. При цьому показалось, що він мав ще вир­вану діру в боці. Кривавив дуже.

Мілько прикляк біля нього і підтримував голову пораненому. Похлипуючи, щось шепотів йому на вухо.

Поранений відчинив очі. Дивно якось в цій хви­лині вони йому злагіднилися. На устах мав свій зви­чайний погідний усміх.

Гаснучим, перериваним голосом говорив стиха:

— Поквітувалися, пся кров.. . плачу.. . за горівку.. . за недотримання. . . слова. .. Мільку. .. будь ліп­ший. . . май чисті руки. . . здорови стареньку. . .

 

ЗАГИБІЛЬ БАТЕРІЇ

Чим довше вичікуємо важкої години, тим більш несподівано вона до нас приходить.

Десятник Дорош пробудився, тому, що хорунжий Клименко трусив його за рамена, підносив обіруч його голову, а навіть пробував двигнути його за ковнір, але не так легко він міг його добудитися.

Була повна темноблакитна літня ніч. По лиці й шоломі хорунжого Клименка пролітали маленькі, ледь замітні світельця, якби відблиски далеких віщуючих погоду блискавиць. Довкруги панувала тишина.

Десятник Дорош мав одиноку лише думку: за­грузнути наново в сон. Щоб увільнитися від настирливости й брутальности зверхника, замуркотів під носом:

—Но, добре, добре! Адже бачите, що не сплю!
Але хорунжий Клименко термосив його дальше.

—Вставайте! Вставайте! — кричав нагальним ше­потом. — Атака!

На це слово Дорош піднявся вповні тверезим.

Передусім почув, що холод пройняв його наскрізь. Було це наслідком роси, котра саме сіла на землю. Потім переконався, що ще ніщо не заповідало світан­ку й що фронт е спокійний. Зрештою, шосе і лани збіжжя прислонювали смуги мряки, як старе закуре­не павутиння. Тому то здивовано оглянувся і звернув питальний погляд на хорунжого Клименка. Той стояв у повнім бойовім виряді, з перевішеною машиновою пістолею, з задертим вгору вологим від роси шоломом і з напруженням наслухував. Ціла батерія стояла не­рухомо, немов вижидаючи прибуття якогось високого достойника.

—Но, і що діється? — труснув за рам'я хорунжого Клименка подратований Дорош.

—Не чуєте?
Аж тепер почув.

Далеко за густими опарами мряки кипіло щось, немов у великому казані. Чути було виразно шум па­ри і булькотіння тріскаючих на поверхні піхурців,

—Де? — запитав знову.

—На обох крилах нашого відтинку. Тут направо
атакують — здається 29-ий полк.

Дорош почав розглядатися, щоб якнайдокладні­ше усвідомити собі хвилину, яку переживає. Все дов­круги тхнуло різкою, свіжою і холодною вологістю липневої ночі. Блистіла роса на замках гармат, вкопа­них у землю, замаєних кущами вільшини, блистіла на дулах кулеметів, на шоломах і їдунках вояків, котрі стояли в повному бойовому виряді.

Перші хвилини напруження минули. Де-не-де було чути притишений шепіт вояків, немов у церкві. Поза тим чути було глухе побрязкування складуваних в довгі стирти набоїв. Батерія приготовлялася до бою.

Холод ставав так проймаючий, що Дороша почали боліти ребра і щоки; адже тримав їх у постійному на­пруженні, щоб опанувати дрощі. Коли відважився по­зіхнути, довший час потім не міг втихомирити нагаль­ного цокання зубами.

Однак найгірше зимно відчував у шлунку. Здава­лося йому, що він наповнений етером, котрого холодні випари паралізують діяльність серця.

Почав розтирати руки й лице. Все ж це якась роз­вага. При тому ствердив, що має чоло покрите воло­гістю. Це не була роса, бо, стерта, виступала наново крізь шкіру. Правдоподібно прів помимо враження зимна.

—Боюся, — мусів з жалем ствердити.

Сказав це цілком виразно і з насмішкою. Як ба­гато людей, котрі ще не здібні були осягнути рівнова­ги духа і тіла, любив ділити свою свідомість і ство­рювати в ній двох осібників, що були в перманентній боротьбі між собою. В цей спосіб здобував надію, що його сильне духове «я» переможе друге, трухливе й боязливе. Бачучи тепер, що не може запанувати над своїм психофізичним організмом, почав з нього насмі­хатися.

Адже в його свідомості боязні не було. Чого ж мав боятися? Найгірше, що могло його стрінути — це смерть. А на неї був приготований. Ще від тоді, коли осінню 1938 року разом з іншими друзями, покинувши рідну хату, пішов за покликом волі, що зроджувалася на Карпатській Україні. Скільки ж це вже разів пе­реживав у своїй уяві хвилини передсмертної тривоги і надлюдської свідомости, заки назавжди замкнеться світ. Чи роки 1939-41 большевицької окупації Укра­їнських Західних Земель, не втерлися в його свідо­мість, що те, чи скорше чи пізніше, мусить наступити. Чи цього самого відчуття не переживав, будучи во­яком в Леґіоні ДУН. Чому ж тоді його розсудок і воля не можуть запанувати над наїжаченим волоссям, скор­ченим шлунком і виступаючим потом?.,

Хорунжий присунувся до нього, сперся ліктем на колесо гармати і через хвилину стояв нерухомо.

Врешті відозвався недбало:

• Беруть нас в кліщі.
• Як то в кліщі? — запитав рівнож байдуже Дорош.
• Видко, що хочуть нас спершу окружити, а по­тім вдарити від чола.
  • Скоро це може наступити?
  • Звідки ж я можу знати?
  • А котра година?

Дорош, правда, мав свій годинник, однак здавало­ся йому, що не повинен ніяким чином переривати цьо­го процесу тривоги, який переживав.

Клименко важко звівся від опертя, відхилив ру­кав і приблизне до очей прикріплений під ним го­динник.

—Пів до третьої.

Дорош у відповідь хотів протяжно позіхнути, одначе перервав на половині, бо знову напав його паро­ксизм фебри.

—Чи втримаються наші, чи ні?

Хорунжий Клименко уважно подивився на нього, немов би бажав вникнути в сенс його питання.

—Розуміється, що ні, — відповів урешті якби із здивування.

Дорош був певний, що почує слова розради від такого здецидованого оптиміста, яким був Клименко, тому то відвернув очі, щоб укрити враження, яке спра­вила на нього його відповідь.

• Чого ти так думаєш? — запитав урешті з уда­ваною байдужністю.
• Як же це? — запалився Клименко. — Аджеж це ясне, як сонце. Большевицька офензива нестримно пре на захід ще від поразки німців під Сталінґрадом. В їхніх  руках ініціятива. А німці?  Сам побачиш, як втікають  «бротбойтлі».  Наша  Дивізія  мала   обсадити другу оборонну лінію, а як насправді є?.. Чи не застали наші хлопці порожню першу бойову лінію і чи ду­маєш, що одна наша Дивізія, до цього ж — піхотна, може устояти проти   ворожої   навали   танків,   гармат, летунства? Чи не бачиш, що більшість німецького пер­соналу в нашій Дивізії вже заздалегідь шукає різних претекстів,  лишаючи  свої   підпорядковані їм  відділи, та скупчується в штабі Дивізії біля свого командира?
  Не всі, але переважна  більшість.  Що  ж, прийдеться обійтися без них. «Раз мати родила»...

Дорош відчув, як за кожним словом хорунжого Клименка збільшується внутрішнє зимно, котре на­повнює йому груди, шлунок і кінцівки. Ставало це справжньою мукою, бо, щоб опанувати дрижання, му­сів ще більше сціплювати зуби, п'ястуки, укриті в ки­шенях штанів, і коліна. Не вірити словам хорунжого Клименка не посмів. Адже цей фаховий і бойовий ко­лишній старшина Червоної армії, що свідомий суті своїх слів, не говорив би безпідставно, коли б не про­аналізував своїх думок. Та і сам він на протязі тих двох тижнів міг спостерігати, що Дивізія «Галичина» опинилася в незавидному  становищі на  відтинку Бродів.

В тій хвилині почувся шерех швидких кроків і пе­ред хорунжим Клименком та Дорошем з'явилася де­бела постать командира батерії майора Павленка.

— Ну, хлопці, починається танок, — звертаючись до них, промовив з неприхованою турботою в голосі майор Павленко. — Хорунжий Клименко! — звернув­ся він знову, — перевірите бойову готовість батерії, а ви, десятнику, займіть становища із кулеметами. За­повідається гарячий світанок. Я буду на командному пості.

Розходилися мовчки на свої місця.

Дорош, йдучи на становище кулеметів, думав над словами командира батерії. Імпонував йому його спо­кій і зрівноваженість. Видно було, що цей по-батьків­ському звертаючись до своїх підлеглих старшин, вро­джений командир, знав своїх вояків. Відчував їхню тривогу, адже більшість із них «ще не нюхали фрон­тового пороху». Йому не першина, адже перебув, як старшина царської армії, першу світову війну, потім Визвольні Змагання. Про це знали всі вояки в батерії і в Дивізії. Знав про це і Дорош, і відчув до «старень­кого», як звали його в батерії, подив.

Дорош всунувся до окопу, в якому були розташо­вані становища двох кулеметів. Привітали його запит­ливі погляди десятка пар очей стрільців з його роя. Не міг знайти слів, щоб підбадьорити своїх стрільців, тому, мовчки спершись об перегруддя окопу, звернув свій зір на передпілля. Був свідомий готовости своїх підлеглих вояків до бою. Знав, що не один із них так само переживає ті хвилини очікування того, що надхо­дить, як і він.

Вдивляючись в передпілля переконався, що мряка впала на землю, а за нею на зблідлому від передсві­танку небі показалося миготливе пасмо вистрілів і ви­бухів ворожої артилерії. Появлялися і проминали швидко бліді проблиски вистрілів і вибухів, як думки потапаючої людини, або як рій падаючих зірок. Зрештою, цей рій був такий густий, що нагадував розшалілий бурун розбурханого моря. І було в цьому щось непереривного, незмінного в тисячі своїх несподіванок, щось, що не дозволяло свобідно відіткнути тому, хто придивлявся в цей швидкий і упертий штурм морської бурі на скалистий беріг.

— Але валять! — вирвалось котромусь із вояків.

Справді, непереривний гуркіт, який доходив звідтам, нагадував замашисту працю соток млинів.

— Гураґанний вогонь, — півголосом підказав собі Дорош.

В сказаному була явна насмішка цієї назви, котру люди вже дали цьому явищу, котрого ніхто не зумів перед ним пережити.

В тій хвилині загриміла батерія своїми чотирма гирлами. Зразу почала бити в шаленному темпі. Вид­но, що передовий спостерігач подав команду нагаль­ного вогню. Яскраві язики вогню, щораз то витріскували з дул, а земля дудоніла, немов би палуба розторощеного корабля під ударами хвиль. Повітря бриніло від хіхоту й лементу вилітаючих стрілен.

Дорош мимовільно звернув зір наліво. З широкого долу, з-поміж зів'ялих кущів вільшини виставало дуло гармати. Серед блисків і гуку невтомно совалось воно, то вперед, то взад.

Біля нього працювала обслуга. Семеро вояків в широких раменах увивалося немов би в кип'ятку, їхні рухи були блискавичні, стисло допасовані й непомиль­ні, немов би повзання якихось важил у скомплікованій та добре наоливленій машині.

Замковий, чи то пак, стрілець число два, сильним поштовхом правої руки натискав лискуче важило, від­чиняючи комору; майже рівночасно лівою рукою вики­дав назад мосяжну луску. Видно, що ще не діяв авто­матичний викидувач. Чигаючий тільки на цей момент ладівничий, присадкуватий з інтелігентним обличчям стрілець, різким поштовхом вкидував до відчиненої комори свіжий набій і замок засовувався з таким лоскотом, щоб в  тій же  хвилині знову шарпнутись на­зад, віддаючи вистрілений ладунок.

Чотири клячучі артилеристи вкручували до стіж­кових ґранат запальники та подавали їх ланцюгом до гармати.

Найвище при гарматі, на залізному сідельці при квадратовому прорізі у щиті, сидів стрілець число один, дивлячись правим оком у вмонтований при дулі гармати прицільний і безпереривно обома руками кру­тив коліщата.

Гармата тряслася короткими подриґами, дуло ков­залося блискавичними рухами, десятки жовтих, окопчених райдужно лусок копичилися позаду вбитого у землю гарматного хвоста. Все це було швидке, згармонізоване й безоглядно цілеспрямоване.

Вид цей прямо загіпнотизував Дороша. Врешті се­ред цього гістеричного хаосу думок, що переливалися в його голові, серед того звірячого страху, що чим раз то більше опановував його, побачив він закуток рів­ної, цілеспрямованої і безпристрасної праці. Відчув сповільнення биття серця та сповільнений обіг крови в своїх жилах. Найбільш холодна і опанована людина мусить колись помилитися — машина все має рацію. Не знає вона страху, не має нервів і пристрастей.

Батерія била безупину.

Гармати стояли одна за другою на віддалі сорока кроків, скриті в ланах збіжжя в той спосіб, що про існування останніх трьох Дорош догадувався лише по довгих яскравих зблисках вистрілів, що вибухали раз-по-раз серед хуртовини пірваних ударами тисненого повітря, зів'ялого листя і куряви, серед сірих гієрогліфів дерев, темніючих у ранішній імлі.

Віддільні точки становища батерії були пов'язані витоптаними серед збіжжя стежками. Декотрі із них вели в глибину лісу, що бовванів за батерією темною стіною. Там містився мозок батерії — командний пункт, скриньки з муніцією та кінський запряг. Ціла сітка відігравала ролю нервів і артерій цього дивного організму. Що-хвилини пробігали по ній згорблені по статі вояків, двигаючі важкі скрині з набоями; то зно­ву ж пробігав до гармат хорунжий Клименко, та хва­таючи за рам'я стрільця-наводчика, кричав йому до вуха серед гуку і тріскоту бойової навали:

— Зменшити приціл на п'ятдесят... Розривними. . . Поправка двадцять... Вогонь постійний. ..

Гарматчик, приклавши долоню до вуха, нахилявся: —Що?.. Що?.. П'ятдесят?..

Притакуючи, одночасно махнув головою і рукою, і знову зігнувся в дугу на своїм сідельці та крутив ко­ліщатами, перевіряв приціл...

Десь там, позаду гармат на узліссі працював мозок батерії. Звідтам крізь гук бою до вух Дороша долітав безперебійний гамір, та дзюрчання телефону. Це ко­манда батерії відбирала звіти від спостережних точок на передовій лінії. Можна було догадуватися, що саме там у передовій лінії рішається доля батерії, там бо очі батерії, коли не стане їх — батерія сліпа...

Недалеко позаду кулеметного становища вибухну­ла ґраната і плюнула Дорошеві зимною і вогкою зем­лею в потилицю. Здригнувся. Був це поцілунок Анге­ла Смерти. Аж тепер запримітив, що батерія дістала­ся під ворожий обстріл.

Цілі серії ґранат рвали землю і збіжжя довкруги батерії в скаженому пориві знищення.

Хвилинами навала вогню ставала такою ошалі­лою, що Дорошеві здавалося, що рівночасно з курявою й димом вибухаючих стрілен розвіється ціла гармата разом із своїми штучними кущами, однак відразу пе­реконувався, що зблиски вистрілів танцюють і далі швидко та ритмічно.

Дорош поглянув в сторону своїх вояків. Кожний із них притулився тісніше до стінки окопу і з хвилю­ванням в очах вдивлявся в небувале страхітливе яви­ще, що перекочувалося перед їхніми очима. Часто гор­бились під впливом близьких розривів. Щораз то пе­редпілля квітчалося високими водограями вогню, зем­лі й заліза.

Вже  більше  як годину триває  бій.   Крізь  яскравість вибухів ворожих ґранат та випалів батерії До­рош навіть не запримітив, як почало світати.

В певній хвилині на узліссі впала розхіхотана гро­мада стрілен. Рознісся пронизливий до глибини душі тріскіт і стократно збільшений протяжним гомоном гук вибухових ґранат, такий голосний і страшний, немов би саме небесне склепіння почало валитися величез­ними платтями на дерева, гармати і тендітні людські голови. Настала метушня і неймовірний гук. Якісь лю­ди показалися на узліссі, втікаючи, неймовірно кри­чали й вимахували руками. .. Бігом проваджено коні, вони застрашені, пручалися й боязко оглядалися на­зад. .. Когось поспішно несено на плащпалатці. . .

Надбіг з цього пекла хорунжий Клименко. Цілий у куряві, з роздертим рукавом на лівому рамені, на якому багряніла червона пляма. Затримався біля До­роша й шепотом людини захриплої до останньої ме­жі, висказав:

— Піхота відступає... розбитий наш командний пост... майор Павленко вбитий... експльодувала у скриньках амуніція... передовий спостережний пункт не відповідає. .. Дорош, тримайтеся... здається прий­шла загибіль.. . Я біжу до гармат, а ви держіться...

Підвівся, й кроком важко спрацьованої людини поволікся в сторону гармат.

А батерія скажено била безпереривним вогнем. Хоч вона втратила свій спостережливий пункт — била наосліп.

Ворожі стрільна почали розриватися майже серед гармат, їхній язгіт перемінювався в протяжний свист, немов би гальмував трамвай на закруті та кінчався тут же перед самим вибухом, сичанням вкладуваної головні до холодної води. Рівнож почали бриніти руш­ничні кулі на подобу роя комарів.

Піхота наближувалася до батерії. В світанковій імлі щораз то ближче пробігали тіні і зблиски. Від­ступаючи, відгризалися вони як вовки від тічні ловець­ких собак. Посеред них воліклись ранені, що шукали першого перев'язочного пункту. Проходили повз ста новища гармат, байдужі на їхній вогонь, виглядаючи як ті риби, що здихали в чужій стихії. Щораз більше прибувало їх. Часом виглядало це на безоглядну вте­чу. Дорош затримав одного з них.

• Куда ти, до лиха! — крикнув він піднесеним голосом. — Інші можуть витримати, а ви ні?
• Втікай,  бо тебе заб'ють! — кричали глузливо кулеметчики.

Вояк повернувся боком до сходячого сонця. На правому рамені і на грудях видніла багряна пляма. До­рош опустив голову, щоб закрити соромливе вражен­ня. Із злістю крикнув до своїх кулеметників:

— Вважайте на передпілля!..

З туманів куряви на передпіллі вибігла більша група вояків. З ними прибіг старшина, багряний від зусилля, з машиновою пістолею в руках. Піт великими краплинами виступав з-під його шолома на чоло, спли­ваючи струмочком по щоках і носі, творячи ясні бо­розни на закуреному лиці. Затримався негайно біля Дороша.

• Десятнику!.,  відступаємо...  зберіть   своїх   лю­дей. .. ми вже останні!.. Де командир батерії?
• Вбитий. При гарматах хорунжий Клименко, — відповів Дорош.
• Передайте команду,  а  самі  повідоміть  хорун­жого!..  Большевицькі  танки   наступають!   Пішли!  — крикнув він до своїх вояків.

Дорош передав команду своєму заступникові з на­казом, щоб вони ще хвилину задержалися, а сам по­біг в сторону гармат.

При першій гарматі він стрінув хорунжого Клименка. Він якраз захриплим голосом подавав команду:

—Зменшити приціл на чотириста. Скоріше, хлоп­ці!.. Ворожі   танки!   Панцерні   гранати...  барабанний вогонь!

Гарматчики крутили коліщатами але голови їм тряслися. Важкі дула маєстатично опускалися до долу. Били прямим поцілом.

Дорош ствердив, що лише дві гармати били. Дві інші лежали розбиті в своїх окопах.

Якась група відступаючих вояків у шаленому тем­пі уставила тут біля гармат свій кулемет. Рознісся сухий тріскіт кулеметної черги. В тій же хвилині з правої сторони почулося галасливе цокання большевицького «максима». Град куль сичав по збіжжі, як дощ розпаленого вугілля.

• Ворог обходить нас! — закричав хтось із вояків.
  Дорош підбіг до хорунжого Клименка.
• Пане хорунжий, відступаємо!
  Хорунжий Клименко ніби не чув.

—  П'ять ладунків —  вогонь   сталий!..  Зменшити прицільник!

Обслуга звивалася, мов у мурашнику. Поміж наступаючими ворожими лавами піхоти се­ред туману куряви з'явились тулуби танків.

—  Хлопці, вистрілюйте набої й відступаємо! До­рош, вертайтесь до своїх людей! — кричить крізь силь­ний гук бою хорунжий Клименко.

Кулемети десятника Дороша прямо захлиналися в скаженому вогні й видавали звук, ніби хтось пору­шував величезним куском бляхи.

Гармати торгалися в розпачливих судорогах розшалілого циклону. Становище батерії зароїлося від­ступаючими вояками. За ними наступали большевицькі лави, їм назустріч залопотіли рушниці гармашів. Розшалілася боротьба на багнети. Большевики дерли­ся, як стадо виголоднілих і неуступчивих ворон до віч конаючого стрілецтва, їхній пронизливий вереск: «Ура!» «Ура!» — стрічався з мовчазною і завзятою обороною вояків Дивізії. Українці боролися з детер­мінацією.

«Загибіль!» — майнула думка в голові хорунжого Клименка. Він із ще більшим завзяттям заладовуе свою машинову пістолю новим маґазинком.

—Хлопці, до останнього набою! — кричить десят­ник Дорош до своїх кулеметників.

Батерія гриміла тисячами рушничих пострілів. . . Надходила її аґонія й загибіль...

 

ОСТАННІЙ БІЙ

Між невисокими пагорбами, біля підніжжя Підлиської гори, поставив свої три гармати майор протипанцерного дивізіону Леонід Житенко. Маленькі, при­садкуваті, з довгими цівками гармати стоять майте за­риті в землю і бід того вони здаються ще меншими. Біля них в окопах розташувалися вояки.

Гармати — це грізна сила на шляху ворога. Не легко пройти крізь їхній вогонь, не легко зламати силу протитанкістів.

Десь далеко позаду становищ, за горбами, неви­дима у ранковій імлі, лежить місцевість Білий Камінь. Большевики рвуться до неї, устеляючи свій шлях ти­сячами трупів, десятками покалічених танків. Вони знають, що на своєму переможному шляху натрапили на детермінаційний спротив українського вояка, який, хоч і в чужому мундирі, боронить рідну землю. Зна­ють, що пощади від нього не можна сподіватися, як рівнож не мають вони пощади для нього. Тож так і рвуться вони до Білого Каменя, намагаючись там зам­кнути кільце, в якому опинилася Дивізія «Галичина». І хоча большевицький звір сходить кров'ю, все одно рветься вперед.

Майор Леонід Житенко обійшов гармати, оглянув і залишився вдоволений. Хлопці — його орли, як звик називати їх, — добре вкопалися в землю, не страшна їм атака ворожої навали, витримають на становищах, цього він був певний. Вони мусять витримати, адже прикривають відступаючі частини своєї Дивізії, хоч знеможеш важкими боями. Спостережний пункт ма­йор Житенко висунув далеко попереду передпілля. Це ніби його очі — чуйні, невсипущі. Звідтіля до команди протипанцерного дивізіону тягнеться ниточка теле­фонічного дроту, і в кожну мить знає Житенко, що діється на передпіллі.

Це передпілля зрадливе. Ворог хитрий і сильний. Яругами, під прикриттям гайків, маскуючись, закра­дається він у напрямі Білого Каменя, намагаючись обійти протитанкові загороди.

Після кількаденних важких боїв Дивізія, а радше її залишки, відступали на південний захід. Польови­ми дорогами, розмоклими шляхами, — суцільною сму­гою то чорної, то жовтуватої грязюки, окутані хма­рами їдкого сизого диму, — ніби пливли броневі тя­гачі з гарматами. За ними пробиралися коні, автома­шини, люди. Тягачі проходили там, де застрягли авто­машини. Люди, що йшли обіч дороги, бралися до ма­шин, витягали їх з грязюки, а машини за кілька кро­ків знову зупинялися в липкому, товстому багні, і лю­ди знову насаджувалися, витягаючи машини.

Лротипарцерний дивізіон майора Житенка весь час ішов у хвості, прикриваючи шлях Дивізії. Тягачі гармат легко поборювали розмоклий шлях, тож і во­яки дивізіону не так-то прикро відчували труднощі відступу. Інколи доводилося спинятись, готовити гар­мати, займати випадкові вогневі становища й давати кілька пострілів по ворогові, який підкрадався надто близько. В такі хвилини чота хорунжого Політовського із піхотного полку Дивізії, що була прикріплена до протипанцерного дивізіону, як охорона, рівнож заля­гала і тоді зустрічала ворога вогнем своїх кулеметів.

Тепер знову залягли в нашвидкоруч викопаних окопах, ждучи наступаючого ворога. Ліворуч дороги, що біжить в напрямі Ожидова, на Підлиській горі, в проміннях сходячого сонця блистів хрест — пам'ятник пробудителеві Галицької Волості, а внизу, обабіч до­роги, залягли її вірні сини, щоб прийняти останній бій. Знали про це і майор Житенко, і хорунжий Політовський. Щоб тільки перетривати до вечора, щоб лише дати змогу якнайбільшій частині вояків Дивізії про­рватися на південь, а тоді під прикриттям ночі самому,

як Боже Провидіння дозволить, пробитися туди, де жде відпочинок, поповнення і нові бої з ворогом.

Майор Житєнко саме збирався снідати, коли спо­стерігач покликав його до телефону. Видно, трапилось щось незвичайне, коли спостерігач не наважився пе­редати своє повідомлення через зв'язківця, а викликає самого майора. Житєнко швидко витер губи, поклав на край їдунки розпочатий кусок хліба і підійшов до те­лефону.

Голос спостерігача підхорунжого Гошовського до­літав до нього, наче з величезної віддалі. Житєнко вже з перших слів зрозумів, як хвилюється Гошовський. Голос уривався, навіть пізнати його було важко.

—Просто на наш дивізіон, — кричав у телефон Гошовський,  — ідуть  трьома  лавами   біля  тридцяти танків, по десять у кожній. Між; лавами кілометр від­ступу. Ясно бачу всіх. Перша лава від мене на віддалі п'ятсот метрів. Зараз вони в полі засягу гармат нашого дивізіону.

Житєнко віддав команду. Застигли на своїх міс­цях протитанкісти. В телефоні почувся знову голос Гошовського:

—Бони б'ють по мені з гармат. Гранати рвуться близько...

Більше нічого не можна було почути. Тільки ко­ротке дзинчання десь далеко обірваного телефонічно­го дроту та посвист вітру над зрадливим передпіллям.

«Прощай, хлопче», — подумав майор Житєнко, кидаючи на землю слухавку, й гукнув:

—Усі до мене!

Артилеристи тісним колом оточили командира. Коротким поглядом Житєнко оглянув їх.

—Мої хлопці, — тихо сказав Житєнко, — на нас трьома лавами ідуть понад тридцять танків. У нас три гармати. Є досить гранат, досить, щоб зустріти ворога, прийняти останній бій. Кожному із вас відома ситуа­ція, в якій опинилася наша Дивізія. Ми мусимо здер­жати на якийсь час ворога. Ми не відступимо!.. Щасти вам Боже!

—Обслуга — до гармат! — кричить десятник Грім, командир першої гармати, що має своє становище праворуч від дороги.

Гарматники вже при своїх гарматах. При прицільниках наводчики. Гармати набиті розривними грана­тами. Командири гармат на своїх місцях. Протипанцерний дивізіон Дивізії «Галичина» готовий до бою і жде наказу...

Ген далеко попереду показалася перша лава нас­тупаючих ворожих танків. Поміж: ними, підстрибками, посуваються лави ворожої піхоти.

Командир дивізіону Житенко, дивлячись у далековид, жде принагідного моменту, щоб якнайбільше ворожих сталевих потвор з'явилося у відкритому терені. Дав наказ, щоб бити по ворогові на зміну, раз протипанцерними до танків, раз розривними по воро­жій піхоті. Знає, що його хлопці виконають цей наказ,

—Барабанний вогонь! — склавши руки в слухав­ку, кричить Житенко.

Рвонули сталеві потвори. Ригнули своїми пащами, викидаючи із них вогонь і залізо.

Гармати ожили, пробуджені наказом командира. Важко дишуть спаленим порохом, плюють вогнем від-палень, прецизно кидають кільканадцятикілограмовими посилками екразиту на визначені цілі, наповнюю­чи простір нагальними стрясеннями повітря, далі летним шумом ґранат, щоб загриміти з віддалі відголосом вибухів.

Два колеса і одну цівку має гармата, але дванад­цять рук і дванадцять ніг обслуги.

Чотири амуніційних руки пестливо підносять гра­нати, проготовані з лівого боку гармати, накручують запальники. Дві руки ладівничого приймають цей корм і сунуть зручно в черево гармати. Вправні долоні зам­кового затріскують замок комори, щоб наводчик міг швидко, натисненням правої долоні, спустити іглицю на капішон гільзи і визволити з довгих паличок по­роху потужний віддих спалених ґазів. То він кермує довгою шиєю гармати на ціль, раніше обрану. Сидячи

на своєму сідельці при колесі, обертає швидко колі­щатами, наставляє цифри: володар азимутів, співрядних кутів і дозорів.

Часом, коли леміші сильної потвори занадто гли­боко вриються в землю, треба їх надкинути, нерідко попхати колеса вперед або взад. Тоді то наводчик, не зміняючи своєї позиції, з оком при прицільнику, під­носить праву руку позад себе і легкими порухами до­лоні реґулює працю обслуги, яка наставляє гармату.

Шоста пара ніг і рук, а заразом голова і очі гар­мати, — то командир. Стоїть з лівого боку гармати, слухає голосу командира дивізіону, повторює накази — керує цілістю праці; часто сам поправляє леміші й виручає змучених друзів.

Всі працюють мовчки, але не в тиші.

— Вогонь! — кричить майор Житенко.

Три нові ґранати лежать вже в коморах гармат, три долоні натискають на спускові коліщата, три язи­ки вогню вибухають із цівок — один гук вдаряє в ушні болони вояків дивізіону, входить крізь відчинені уста, і три ґранати прошивають просторінь.

Шість секунд — знову: «Вогонь!» — і так безпереривно.

Важко працюють три гармати дивізіону. З трудом рисують в далекому просторі невидиму для себе бук­ву V, звернену своїми горішними кінцями на північ. Мліють руки і ноги розгніваних гармат. Часом пролі­тає легенька усмішка на лицях змученої обслуги; це тоді, коли спереду загоряється ворожий панцер.

Продовжувався бій. Нерівний бій. Гармати безпереривно били по танках. Але й ворог не спав.

Ш-ш-р-у-шру-шшру, — співає ворожа ґраната.

«То для мене», — думає десятник Грім, не пере­риваючи вогню із своєї гармати. Тільки рвучко схиляє голову.

Ні, не для тебе, приятелю. Не почуєш ґранати, котра вбиває.

От і вона: упав ти навзнак, ударений потужним черепом заліза.  Замовкла твоя гармата,  якою ти так гордився. Здужав ти тільки закричати: «О, Боже!..»

Чи побачив ти в годину смерти обличчя твоєї ма­тері, що провожала тебе зі словами: «Уважай на себе сину»? А, може, личко твоєї судженої, яка  ждатиме тебе   ще довгий час,  щоб  колись   довідатися,  що  ти поліг на полі слави за волю, якою ти так дорожив.

Ніхто  не знає, ніхто  не довідається: це твоя та­ємниця.

***

Гармат було вже тільки дві. Третя, перекинута ударом Гранати, лежала догори колесами. Та й друга стояла на місці, але мовчала — гармаші лежали біля гармати, забиті розривами ворожих гранат. Деякі з них ще тяглися до ґранат, до правил, до зброї, і страш­но було дивитися на цей передсмертний рух.

Важко поранений майор Житенко останками сво­їх сил командує вогнем останньої гармати. Вся обслу­га вже поранена. Оцінивши від болю зуби, автоматич­ними рухами приводять у рух сталеву потвору. Раз-у-раз з гирла потвори вилітають смертоносні снаряди.

Спинилася ворожа навала, б'є суцільним вогнем ґранат, У відповідь єдина гармата дивізіону відгриза­ється, як собака від тічні вовків. Кров'ю і залізом пи­шуть славну сторінку вояки протипанцерного диві­зіону. ..

Та вже і остання гармата вибула з ладу. Гранатою із танка вдарило її й похилило набік. Вибули з ладу механізми гармати; годі було вже думати про стрільбу.

При дорозі біля Підлиської гори нависла тиша. Тільки стогнуть важко поранені та хриплять вмираю­чі. Вмирає, ледь дишучи, майор Леонід Житенко. За­кривавлений хорунжий Політовський причовгав до майора Житенка. Він довго дивився на поляглих дру­зів, на майора Житенка, і на його очах бриніли сльо­зи. Потім підліз до окопу, насилу зарядив кулемета і став чекати. Бій ще триватиме. Його останній бій.

 

ОСТАННЯ ПРИСЛУГА

Тишу ночі роздер оглушаючий язгіт машинової сброї. Темінь ночі перетяли смуги вогню. Зашуміло стяте кулями листя дерев, застогнали стовбури. Від­гомін повторював гук вистрілів та постогнуючий по­свист куль.

Чота залягла. Вогонь большевицьких автоматни­ків плюнув їм прямо в лице. Закружляла темінь ночі в шаленному танку, заскигліла сальвами випалів. Во­рог був невидимий.

Перша чота фюзілірів Української Дивізії «Гали­чина», займаючи становища, попала в засідку. Коман­дир чоти хорунжий Ліщина на мить втратив пану­вання над своїми людьми. Та й не диво, адже мали заняти становища, які були, чи радше мали бути об­саджені вояками німецького Вермахту. Його чота ма­ла лише замінити обсаду, й ось, не доходячи до дій­сних становищ, натрапили на ворожий спротив. Йому, як і воякам його чоти довший час впоювано засади по­ступування в таких випадках — однак, що іншого за­няття у вишкільних таборах із позірним противником а що іншого грізна, невблаганна дійсність. Кожний з його вояків робив тепер те, що уважав в даний момент за найбільш доцільне, себто крився. Втискався в най­менше заглиблення терену, втуляв голову в наймізерніший кущик.

Людина, входячи до холодної води, тратить на мить віддих, м'язи і шкіра напинаються, однак по хви­лині все вертає до норми, плавець кидається в обійми крижаних хвиль, не відчуваючи скорчів ані дрожі.

Вояки подібні   такому   плавцеві.   Хвилевий   шок, скорч в горлі та отупіння — уступають місце скуп­ченню і розсудкові.

• Чи е ранені? — голосним шепотом спитав хо­рунжий Ліщина найближчого лежачого вояка чоти. За хвилину вернула по лінії відповідь:
• Дуда    Василь    вбитий, а Стрільчук  ранений б руку!

Большевицькі автомати гриміли без перерви, ко­сячи чергами низько понад землю.

Чота, повзучи, вицофувалася із грізного відтин­ку дорогою, якою прийшла. Загриміли постріли руш­ниць, заязготіли чотири кулемети чоти М—42, тнучи безпереривними чергами нічну темінь. Чота розвину­лася в розстрільну, в напрямі залізничного шляху. Саме в цій стороні вогонь большевицьких застав вида­вався найслабшим.

Гранатами і довгими скорострільними чергами во­яки прорвали ворожий перстень, який їх оточував

—  Корбут, гати по залізничному насипі!

Кулемет заязготів глибоким баритоном, тнучи ок­самит ночі довгими чергами. Приціл — стоячі вздовж залізничного насипу телеграфічні стовпи, у підніжжі яких тарахкотіли большевицькі фінки та дігтярі. Лінія наступаючої розстрільні замиготіла блисками випалів. В лісі завирувало. З обох сторін немов рої роз'юше­них ос летіли стрільна, рвучи по дорозі листя і кору із стовбурів дерев.

Чота опанувала ситуацію.

Хорунжий Ліщина біг уздовж заляглої розстрільнї, підриваючи різким шепотом вояків до наступу:

—  Вперед, на  залізничий насип, збірка по другій стороні!

Десь зліва загуділа канонада ґранатометних стрілен. В блиску розривів хорунжий Ліщина побачив, що вояки його чоти майже інстинктовно відчувають його наказ. Щораз то котрийсь із них підривається та в підбіжках прямує у вказаному напрямі.

—Здавайсь, фашисткая сволоч! -— розляглося почерез грюкіт вистрілів.

—  Йди до чорта! — замуркотів кулеметник Кор­бут, висилаючи довгу чергу  із  кулемета  в  сторону голосу.

• Оєй... — заверещав у відповідь чийсь голос.
• ...За родіну й Сталіна! — докінчив Корбут, змі­нюючи ленту.

Від залізничного насипу виразно змалів вогонь.

• Ваньки втікають!
• Дорога вільна!

—  Хлопці,  Гранатами їх!   —   крикнув  хорунжий Ліщина. Голос його був хрипкий.

Оглушаючий гук роздер вушні оболони, і блиск поразив очі. Рівночасно над полем бою заблисла ви­стрілена хорунжим Ліщиною ракета.

Десь спереду ритмічно вистукував «максим», не­мов машина до писання.

«Здається, обезпечує», — подумав хорунжий Лі­щина і крикнув:

—  Хлопці, беріть приступом насип!

Вояки чоти без додаткових приказів покрили во­рожі становища низьким пулапом сталі, потім зірва­лися і мов вихор помчали вперед, використовуючи кожне прикриття.

Крики, прокляття, стріли, вибухи гранат, все це зливається в один оглушаючий грюкіт.

«Щоб лише перебігти залізничний насип, а там уже по другій стороні ліс і відступ в сторону запасних становищ, які минали в полуднє», — думав хорунжий Ліщина. — «А це прокляття, висилати людей, не по­відомивши про відступ».

—  Ну, хлопці, вперед! — закричав, що сил в ле­генях.

Чота, прорвавшись крізь ворожий перстень та про­бігши залізничний насип, залягла у лісі на хвилинну передишку та збірку. Обчислено втрати. Щохвилини ще дехто спізнений проскакував залізничну лінію.

По черговому зриві десятник Лозинський не поба­чив у своєму рої кулеметника Корбута.

—Чи хтось із другого роя бачив Корбута? — притишеним голосом розпитував десятник Лозинський за­диханих стрільців. — А то холерний «пізний Іван», як побачу його то обшторцую батяра.

Коли Дивізія «Галичина» майже по річному виш­колі в Гайделяґрі була перенесена до остаточного пе­реформування до Нойгаммеру, стрільця Василя Кор-бута, як сильно розвиненого хлопця, приділено до дру­гого роя чоти фюзілірів кулеметником. І стрілець Корбут став кулеметником. Навіть добрим. Не був першуном, однак і не останнім. Кулемет чистив, що поро­шини — не то плямки — на ньому не можна було знайти. Відзначався від усіх своєю сумлінністю. В кож­ну чинність, яку виконував, вкладав усю свою енер­гію. З походження гуцул, хоч у рою ніхто не міг щось конкретного про нього сказати. Хоч і товариський та услужливий, але був мовчазний. В чоті майже не по­мітний. Не мав приятелів ні ворогів, хоч часто десят­ник першого роя Семен Вишнівський любив «дати в кість» вайлуватому гуцулові, звичайно, в суботні або недільні дні, коли цей, проходячи повз нього, не віддав правильно почесті.

І саме тепер десятник Лозинський пригадав собі, коли то біжучи до насипу із противної сторони бачив Корбута, як той, якось дивно зігнутий, підбігав до насипу.

Деякий час вдивлявся Семен Вишнівський в роз­блиски вистрілів на насипі, а почувши голос хорунжо­го Ліщини, поволі зняв висячу при поясі яйцеву гра­нату, відкрутив накривку, потім енергійним рухом потягнув шнурок, замахнувся і граната пошибувала в темінь ночі.

В тім самім моменті Вишнівський сів. Не впав, а саме сів. Що до чорта?! Намагався встати, але сейчас із зойкотом повалився на землю.

— Я ранений! — гукнув в сторону, де повинен був знаходитися якийсь вояк із його роя. Але ніхто йому не відповів.   Саме   в   тім   моменті   підорвалися до остаточного прориву.

—Щоб це чорт пірвав! — закляв зі злости.

Все похмурий, як чорна ніч, злосливий і непри­ступний, не тішився симпатіями ні товаришів, ні зверхників. З ніким не приятелював. Ніхто нічого про ньо­го не знав. Однак усі його шанували. Був старим і до­брим вояком. Не робило це на нього жодного вражен­ня, любив принагідно дошкулювати своїм товаришам, немов би хотів доказати цим свою владу.

—Оставили мене, паршивці! — кляв тепер в тем­ноті та общупував стегна. Десь біля пояса ставало чим­ раз гарячіше.  Догадувався, що  ранений поважно.  Де мене ранено? Застановлявся,   дотикаючи пошарпаних штанів. Що тут  саме  бандажувати? Все ще  лежучи, щоб  не прибільшувати болю, водив рукою по насяклих кров'ю штанах.  Почув, що якось дивно деревіла права нога. Пробував хоть чуть звестися, однак прой­маючий біль в долішній  частині  пояса знов повалив
його горілиць. Піт виступив на чоло, перед очима за­вирували темні коліщата. Злитий потом, з руками дри­жачими від болю лежав нерухомо задивлений в чор­ний оксамит неба. Невже ж прийдеться тут погибати без надії на якийсь порятунок?.. Ні, не буде ось так немічно лежати, ще раз попробує підвестися, щоб хоч на мить зупинити кров, що обильно  спливала з роз­критої рани. Затиснувши зуби до болю, раптовим ру­хом звівся та в тім самім моменті з проймаючим зой­ком знову повалився на землю. Перед очима із подво­єною силою  замиготіли чорні коліщата й він  непритомно повалився назад...

В той самий час, коли то десятник Лозинський по­бивався і прирікав «обшторцувати» кулеметника Корбута, той лежав нерухомо під залізничим насипом. В першій хвилині не міг зрозуміти, що ось була в нього рука, а тепер немає... Тобто, вона є, але якось дивно терпне й безсильна. По останнім скоку вперед, важко дихав. Поволі приходить до свідомости та почуття дійсности. Значиться, він ранений. Поволі, щоб не спри­чинювати додаткового болю, почав водити правою ру­кою по лівій. Вище суглоба лівої руки натрапив на вогке місце. Ось де трапило його. Десь чув, що перш за все треба припинити уплив крови. Поспішно, як лиш було можливе, скинув противогаз, і скинувши Із нього ремінець, сильно обв'язав ліву руку повище лік­тя. Тепер, допомагаючи собі зубами, відчинив пакет першої допомоги, й закотивши рукав лівої руки, об­в'язав рану. Здається, що ушкоджена кість, бо цілком не володіє пальцями.

В час своєї чинності навіть не запримітив, що на­гальна стрілянина втихла. Десь ще здалека побрехував «діхтяр» або дудонів «максим», однак тут, де пе­ред хвилиною гуділо від розривів і пострілів, настала тиша. І саме ця тиша збудила у Корбута страх. А як­що мене залишили? Рвучко притягнув до себе куле­мета. Треба поспішати. Із «штурмґепеку» витягнув за­пасну сорочку, зв'язав два рукави до купи, надів на шию та з поміччю здорової руки всадив в цей примі­тивний «телебанк» зболілу руку. В праву руку взяв із землі кулемета.

І саме тоді почув якісь звуки. А може тільки йому прочулося? Відрухово припинив віддих. Звук повто­рився. Що до чорта?

І знову страх «поліз йому за спину». А що, коли це большевики? В лісовій боротьбі, та ще в додатку нічній, все можливе. Може деякі, ось так ранені як він, волочаться тут?

Виразно добігали до його вух якісь стогони і сло­ва. У віддалі ще дальше грухотіли постріли і він ніяк не міг зорієнтуватися, з якої саме сторони добігає до нього цей звук.

— Х-р-р... оєй... — знову почувся хропіт з пра­вої сторони.

«Здається, це біля насипу! Напевно котрийсь із на­шої чоти лежить ранений», — думав Корбут. — «Щоб хоч трохи ясніше, все-таки чоловік, міг би побачити, чи це свій, чи ворог».

Поволі почав скрадатися в сторону звуку, дослів­но витріщуючи очі, щоб хоч трохи перебороти темінь. По кільканадцятьох кроках зупинився, щоб прислуха­тися, чи зойк повториться. І ось... знову він, немов би під його ногами, Корбут присів, і тоді зір його впав на щось, що чорніло у підніжжя насипу. І саме в цей мо­мент десь далеко злетіла вгору ракета, освічуючи ску­по те місце, в яке вдивлявся Корбут. Однак і цей ма­лий блиск вистачав йому, щоб розпізнати в лежачо­му вояка Дивізії.

Корбут   швидко присунувся   до лежачого.

• Хто ви, що з вами?
• О, Боже, рятуй мене!
  По голосі Корбут пізнав.

 

• Все буде в порядку, десятнику, — почав поті­шати, — де вас ранило?..
  • Хто ти? Ех, як болить!

Десь у глибині лісу понад грюкіт машинової зброї, почувся гук вибухаючих ґранат. «Але й товчуть», — подумав Корбут. — «Тільки хто кого? До біса, що я тепер зроблю?»

• Хто ти?
• То я, Василь Корбут.
• Поможи, Василю. Ооооо, йой!
• Десятнику, що вам?
• Болить... живіт...
• Зараз загляну. — Рука його натрапила на лип­ку мазь в околиці пояса. — До лиха, нічого не можна побачити.
  • Василю, поможи, поможеш?
• Так, так, поможу, тільки  зараз витягну   бан­даж. .. — шепотів, розпинаючи правою рукою пояс та силуючись   його  стягнути.   Вишнівський заскавулів із болю. — Тихо, десятнику, тихо...

Пояс вискочив ударивши Корбута по зболілій ру­ці, і він сам заскавулів, як збита собака.

—Василю, я умру?

• Еее. . . що ви десятнику. . .
• А так мене болить. ..
• А мене також болить.
• То ти також ранений?
• Так.
• Де?
• В ліву руку.
• А чого ж ти не пішов за чотою?
• Я вже хотів іти, але почув, що хтось стогне.
• Як ти побачив, що це я, то не покинеш мене?
• Що це ви балакаєте, краще не думайте про те, що було й минулося. Тепер лежіть спокійно, щоб кров із вас не сходила, я постараюся її затамувати.

Він витягнув із десятникового «штурмґепека» за­пасну сорочку та зробив з неї щось в роді тампону, напомацки приложив його десятникові в околиці живота і сказав:

• А тепер не рухайтеся, лежіть спокійно.
• Але Василю, ми мусимо десь заховатися, бо як нас знайдуть чубарики, то пиши пропало.
• Не бійтеся, наші десь повернуться, адже не залишуть становища, яке мали заняти. Напевно повер­нуться, тільки заждім, може як розвидніє.
  • А де наші тепер?
  • А Бог їх один знає.
• Василю. .. як би так нас знайшли, не дай мене в їх руки живим.
• Добре. Але тепер лежіть спокійно, бо вся кров із вас витече.
  • Василю.. . не лишиш мене самого?
• Вже раз вам сказав; от вам підстелю під голову
  хлібник, щоб вам було краще лежати.
  • Дай Василю напитися. Ох як болить.

—  А ви ліпше не думайте про біль. Стане легше.
Корбут   відіпнув   польову   пляшку, подав у руки Вишнівському, а сам здоровою рукою придержував йому голову. Той, напившися, важко зідхнув та звісив безвладно голову.

— Що вам, десятнику?

• Нічогоооо... щось голова тяжить немилосердно. Ой Боже, як воно болить.  Мамо.. . пити хочу. ..  Чи Марта вернулася зі школи...
  • Десятнику, що з вами!

Корбута облетів страх. Що він тепер зробить із ним, він же маячить, як зарадити цьому?.. До лиха, щоб хоч деінде був ранений, в голову чи в руки, так ще доволік би в якесь безпечніше місце, а так. . . Що тепер буде?.. Лишити його?.. Ні! — Він увесь здриг­нувся від цієї думки. Здоровою рукою притягнув ку­лемет, ніжками обпер о якийсь горбочок, заложив но­ву ленту. Біля кулемета положив рушницю Вишнівського. «Живими нас не візьмуть!» — подумав.

• Мамо, мамо... — шепотів Вишнівський.

«Яка може бути   тепер   година?   Коли пічне  сві­тати?» — думав Корбут.

—  Пити, пити. ..
— Вже даю. . .

Корбут намочив хустину та обтер спеклі гаряч­кою уста Вишнівського.

«Де всі вони поділися до біса, що навіть пострілів не чутно?» — подумав Корбут.

В його вухах шуміло. Не відчував болю в руці, якби її цілком не було. Огортала його страшенна вто­ма. Повіки якби налилися оловом.

—  Марта... зараз прийду. . . о, як болить. . .
«Боже, Боже, помре нещасний.. .»

В лісі панувала тиша. Тільки дерева постійно шу­міли, одностайно, усипляюче. .. Голова Корбута поле­тіла в долину, але сейчас струсонув собою, неспокій­но намацуючи свою зброю. «Цікаво, як з моєю рукою, чи буду ще нею володіти, чи може відріжуть мені її. Гарно би виглядало, коли б у першому бою став на ціле життя калікою. Але де ж наші, далеко загнали­ся, навіть нічогісінько не чутно...»

Вишнівський щось незрозуміле воркотів у гаряч­ці. В лісі немов би проясніло. «Може вже світає? Яка шкода, що не маю годинника!»

В гущавині заквиліла птиця.

«Так, вже світає. Це добре для нас. Все ж таки вдень веселіше».

В ухах вже не шуміло, а гуділо, мов у величезно­му млині. Повіки щораз більше клеїлися. Боліла спи­на від довгого сидження. Ліс і небо почали щораз біль­ше прояснюватися, так що вже міг побачити лице де­сятника Вишнівського. Корбут глянув на свою здоро­ву руку. Була обкривавлена. Долішня частина живота десятника виглядала немов би одна калюжа крові. Го­ді було розпізнати в якому місці знаходиться рана. Кров. До пояса цілий в крові.

В мрячній сірості світанку маячіли дерева, кущі, бігли десь у далечінь залізничні рейки. Нараз приви­ділося йому, що хтось проскочив поміж деревами. Кор­бут хватив правою рукою за кулемет. Важка зброя випала йому з рук. Глянув ще раз. Нікого. Опали оло­вом налиті повіки. Крізь спину пробігла дрож. «А як гукнути, може хтось відповість?»

—  ...Богородице Діво,  мамо...  болить, —  маячив непривітно Вишнівський.

Корбут цілий дрижав. Гул в ухах чимраз більше прибирав на силі, пригадуючи йому недавній бій, роз­саджував череп. Напився з пляшки холодної кави, освіжив засохлі уста десятникові.

Тим часом уже цілком проясніло. Корбут ствер­див, що лежить тут же при залізниці в малому заглиб­ленні. Рання роса блистіла на оксидованому кулеметі.

«Чого так сумно трембітають? В нас, біля Косова, так трембітали, як помер заможний ґазда. А як дивно блеють вівці. . .»

Корбут прокинувся. Десь під шоломом на чолі вви­валася сонна муха. Підніс руку, щоб відогнати інтруза. Рука була важка, як би не його.

—  ...Ні, це не важне, мамо, — муркотів Вишнів­ський, знесилений болем.

«Невже ж прийдеться тут погибати разом із ним?» Корбут дивився на Вишнівського.  Цей вже дого­ряє.  «І як то, ніхто не прийде їм на поміч? Невже ж незадовго надлетять круки, щоб розпочати свій пир. . .»

І саме в цей момент почув далекий гул мотору, який чим раз то більше ставав виразнішим. Корбут приляг біля кулемету, обперши зболілу руку на викрот, зарядив кулемет і пильно дивився в далечінь, де бігли рейки. Корбут зосередився в собі, готовий кри­чати чи стріляти. Мимохіть поглянув на Вишнівсько­го. Той лежав горілиць і широко відчиненими очима вдивлявся в небо, якби там побачив щось дуже інте­ресного. Корбут доторкнувся його руки. Вишнівський кліпнув очима. «Ще живе», — з полегшою подумав Корбут.

—Вже недовго,  десятнику, — шепнув. — Хтось іде, може це наші?

Гул мотору ставав щораз виразніший, а за хвилю із ранішньої мряки виринув тулуб панцера. Низький, стіжкуватої форми, сунув по рейках. Обабіч, трохи спереду, посувалися обережно вояки в оливкових од­ностроях із готовими до стрілу рушницями.

«Большевики!» — прошибла Корбутові думка. — «Стріляти!»

Міцніше здоровою рукою обхопив ручку кулеме­та, спрямувавши дуло на гурт йдучих ворожих вояків. «Ні, адже я не сам!» — подумав. Відхилився назад — стрінув німий догасаючий погляд Вишнівського. Спе­реду, тамті, щораз ближче підходили обережно роз­глядаючись на боки.

Корбут знову приліг до прикладу кулемета. Стрі­ляти в цю купу, де їх іде трьох разом, здається, що між ними якийсь старшина. Важким рухом звів куле­мет і вложив вказівний палець на спусковий язичок.

—Пити! — застогнав Вишнівський.

Корбут занімів. Чи мав право отак шафувати жит­тя важко раненого друга. «А, може, будуть людяні, мо­же, заопікуються раненими. ..» — вертілась настир­лива думка. — «Не дай мене живого в руки...» — при­гадувалася просьба Вишнівського. «І що це йому ро­бити?..» — В голові хаосом шугали думки, одна другу заперечуючи... Корбут з відчаю відвернув голову від Вишнівського, та зіниці його зустріли заскочений погляд ворожого вояка.. . Мить дивилися на себе. І рап­том ворожий автомат плюнув свинцем. . . Прошуміли, мов рій роз'їлих ос, кулі низько над головою Корбута. Палець судорожно натиснув на спустовии язичок. Задриготів слабо притримуваний кулемет, косячи зне­навидженого ворога.

Останнє, що побачив у своєму короткому житті Василь Корбут, це сліпучо яскравий блиск випалу із танкової гармати...

 

ЗАГИБІЛЬ ЧОТИ

«Згадаєм  вишкіл,   марші,  ходи,

Царя звірів на рукавах,

Свою Дивізію і Броди

1 побратима смерть в житах...»

(Із  збірки «В чужих приплавах» М. Верееа)

Хорунжий Андрій Калина встав з колоди, на якій сидів, протягнувся. Вістовий кликав до сотенного на відправу. Несміливою хвилею огорнуло його приємне почуття. В душі відчув болісне розчарування безпереривних поразок і відступу. Чи це справді вже надхо­дить кінець війни? Скільки то на протязі заледве кіль­канадцяти днів на передовій лінії прийшлося їм від­ступати із загрожених становищ. Страшна ворожа пе­ревага. У вогні її танкових гармат і артилерії залом­люються контратаки, валяться становища. Андрій дав­но визбувся надії, що без помочі свіжих сил можуть стримати ворожий наступ. Ще не дійшла до нього вістка, що стрілецька Дивізія «Галичина» опинилася у ворожому кітлі.

Закурив цигарку і повільно рушив. Узлісся гомо­ніло пробудженим з короткого відпочинку вояцтвом. У далині гомоніли гармати, десь поблизу короткими чергами стріляв кулемет. Надходив вечір.

— Чотові і ройові до мене! — почувся голосний наказ сотника Карасевича.

В натовпі вояцтва постав швидкий рух. Викликані підійшли до нього, ставши півколом. Перший хорун­жий Андрій Калина, побіч старший десятник Закала, низького росту, вайлуватий, з усмішкою львівського шибайголови. Дальше старший десятник Криса із сво­їм ніжним лицем дівочого підлітка і виразом трагізму на викривлених устах. Нарешті, останній, десятник Бойків, комендант двох Гранатометів, високий, смагля­вий, якого буйна чорна чуприна непослушно вигляда-за з-під шолома. Позаду стали ройові трьох чот.

Одночасно всі разом виструнчилися й віддали по­честь.

—  Слава!  Спочинь! — привітав їх сотенний Карасевич.  — За пів   години  починаємо атаку.  Нашим завданням є відібрати  втрачені вчорашньої ночі  ста­новища і вдержати їх до часу, коли прийде змінний наказ. Саме дійшла до мене вістка від штабу Дивізії, що відтинок нашого корпусу є окружений переважаю­чими силами ворога.   Від  здобуття  і  втримання  цих
становищ дуже залежатиме вислід бою. Чота Закали піде в першій хвилі наступу.

Андрій слухав уважливо сотника. Зжахнувся на вістку, що вони окружені, однак коли почув, що вда­рять на ворога, огорнув його ентузіязм, а враз із тим думка, — може навіть не думка, але хотіння вірити в те, — що ця атака принесе незрозумілу, невияснену і просто необґрунтовану зміну в їх положенні. Тому негайно випалив:

—Пане сотнику, дозвольте мені бути першим.
Сотник уважно глянув на нього. Дотепер дуже поверховно знав свого заступника і командира першої чоти, хоч чув про нього багато. Знав досконало, що бракує йому досвідчених вояків. Всі вони щойно по однорічному вишколі, і це саме їхній «хресний вогонь». Також досвід з останніх днів підшепнув йому, що краще вибрати досвідченого вояка, а таким був Андрій.

—  Добре,  — сказав   сотенний.  — Вирушите,   як тільки стемниться. Я з рештою сотні іду в другій хвилі наступу.

Випрямилися, вдарили закаблуками. Андрій на­казав ройовому десятнику Скаревському зарядити

збірку першої чоти. За коротку хвилину чота зайня­ла вихідні становища на краю лісу, ждучи наказу до атаки.

Перед ними догоряло село. Грюкотіли, падаючи в згарища, розжарені крокви, і з нутра глиняних ліп'янок вилітали тисячі іскор, щоб на хвилину спалахнути ярким вогнем. Сивою смугою лягав дим на поля. Раз-по-раз вибухала стрілянина; нагло розлягся тріскіт поодинокого рушничного пострілу, за ним другий, тре­тій, а потім почав заноситися хрипливими чергами ку­лемет. Коли його язгіт досягав кульмінаційної точки напруження, нагло вривався і мовк, а тоді наступала хвилина неочікуваної тишини. Це сторожили висунені в передпілля стійки.

Починало смеркати, і тоді Андрій дав наказ:

— Скаревський, візьміть двох людей і вперед, як звідун.

Троє вояків із зброєю напоготові висунулися з лі­су. Йшли в чуйному напруженні, вдивляючись в до­горяюче село.

От ці згарища крили в собі тисячу несподіванок і небезпек. Малі, згорблені силюети западали в поплу­тану челюсть блисків і тіней, та тільки тріскіт злама­ної гілки під чобітьми вояків пригадував, що не так то далеко відійшли від вихідного пункту.

Решта чоти посувалась розстрільною за ними. По­малу, але систематично правцювали в напрямі села, використовуючи кожну найменшу викопалину чи за­глибину, кущ чи дерево, як прикриття.

Ось вони вже на краю села. Жаром дихали зга­рища. Минали спалені трупи; годі було пізнати, чи це ворожі, чи свої. Здається, що не звертали вже уваги на них. Скільки вже довелося їм бачити тих трупів за кільканадцять днів, що це стало для них немов непотрібний реквізит в театрі. Серця бились їм голосно. Хо­лодна завзятість спливала їм з лиця. В такі хвилини найкраще стиснути долоні міцніше на прикладах рушниць.

Вийшли на широку сільську вулицю, обабіч якої догоряли згарища. В перспективі вулиці майоріли гор­би на яснішому тлі неба — ціль їхнього наступу. Приспішили крок, їхні звідуни вже вийшли поза межі села і розплилися у вечірньому сумерку.

Нагло звідтам блиснув язичок вогню і рівночасно постріл. Потім другий. У відповідь скаженою чергою зареготала машин-пістоля Скаревського.

Тепер вже бігли, що сили в ногах. Вулиця й край села розкричалися пострілами. Чим скоріше треба видістатися з палаючого села, щоб не стати догідним прицілом для ворожих снайперів. Андрій голосно під­ганяє своїх вояків. Захекані вскочили до перших стрі­лецьких добігових ровів. Вони провадять до становищ, які вчора залишили. Заїло гаркотить машин-пістоля Скаревського. Побіч нього лежить двоє його звідунів, і як автомати стріляють із своїх рушниць.

З поблизьких горбів зливним дощем летіти на них ворожі кулі. Ворог бив із опущених становищ. З грю­котом налетіли на них ґранати ворожих гранатометів. Заразом вгору злетіло кілька світляних ракет, напов­нюючи терен тремтливим блиском. Ворог напевно очі­кував цієї атаки та приготовився, помимо сумерку, привітати наступаючих.

• Зайняти становища! —  кинув   грімкий   наказ Андрій. Припали до заглиблень в терені і відкрили ша­лений  вогонь з рушниць.  Довгими   чергами заклеко­тіли кулемети. Вже є ранені. Одному воякові, що ле­жав недалеко Андрія, відламок ґранати вибив око. Два
  темні   пасма   спливали,   мов   сльози по молоденькому обличчі.
• Збігай на першу поміч, — крикнув Андрій, —
  Візьмуть до шпиталю.

—Нікуди звідси не піду, — відповів той.
До раненого підбіг санітар Колодій.

Надбігла решта сотні. Залягли в терені, хто куди. До Андрія прибіг, дихаючи важко, сотник Карасевич.

—  Трудно буде. .. Лобовою атакою не візьмем... Важкі кулемети на перешкоді. Горобець не пролетить. Але це нічого. . . Мусимо... — розглянувся навкруги

поглядом гарячковости і фантазії. — Вже знаю! Тре­ба спробувати... Тудою... В обхід...

Андрій вискочив з принагідного становища і в підбіжках допав кущів, що тяглися вузьким викрутом з правого боку, потягаючи за собою сотника Карасевича, Вслід за ним проскочила його чота. Б тісному викруті було ще більш темно. Протискалися крізь кущі. Галуззя оббивало їм лиця, чіплялося за однострій, виряд. Не зважаючи на це, вояки правцювали нестримно вперед, як стадо роз'юшених буйволів. Викрут підій­мався вгору, і коли дійшли на край, задержалися, ди­хаючи важко.

Сотник висунувся трохи вперед.

• Туди можна   обійти  незамітно   для ворога, — сказав і показав напрям.
• Добре, я піду! Ви, пане сотнику, командуєте ці­лістю наступу.. .  Коли мені вдасться,  тоді підірвете сотню  до зриву... Наразі зв'яжіть ворога вогнем сотенної зброї. . . Хай Бойків вдарить з ґранатометів.
• Згода. . .  вистріліть   зелену ракету,  коли   вже будете в   становищах, — сотник  звільна уступав під тиском ініціятиви хорунжого.
• Скаревський, беріть своїх людей більш напра­во. ..  не  розтягатись... подам усну  команду до  нас­тупу. .. подайте, коли будете готові, — різким тоном командував Андрій.

Над ворожими становищами клекотіло, мов у ка­зані. Це Бойків, не ждучи наказу, не жаліє ґранат. Гураґанний вогонь щораз то більше прибирає на силі. Раз-по-раз падали ґранати, освічуючи на мить своїм блиском терен дії.

Чота розтягнулася в розстрільну. Коли наспіла відповідь від Скаревського, Андрій та ще кілька воя­ків відчепили ручні ґранати, та на даний ним усний сиґнал одночасно всі разом, випрямившись на повний ріст, кинули їх у темну пітьму ночі. Наступили раз-по-раз кілька вибухів, зливаючись в один протяжний гул.

Майже рівночасно з експльозією ґранат Андрій підірвав свою чоту до наступу. Вдерлися до ворожих стрілецьких ровів, на бігу кидаючи Гранати. Від однієї з них загорілося щось пальне, освічуючи темні закру­ти окопів. Вояки Андрія розпорошилися по ровах. Те­пер кожний із них полягав на своїй власній ініціятиві й інтуїції. Андрій та ще кількох повернули вліво. Не­сподівано з-за рогу наткнувся на Андрія червоноармієць з фінкою в руках. Поява вояків Дивізії тут, в ровах, мусіла бути для нього несподіванкою. В темря­ві, слабо освіченій полум'ям недалекого вогню, важко ціляти. Випустив у їхню сторону коротку чергу. Кулі рикошетили по камінні, в'їдалися з бринінням в зем­лю. Позаду себе Андрій почув стогін. Стрілець Матійців, що біг зараз за Андрієм, повалився на дно окопу. Пробував піднятися, але не міг. Насилу пробував зло­вити віддих, насилу укладав уста до крику. Криваве харчання вирвалося з його уст. Впав лицем до землі. В тій самій хвилині Андрій, майже прикладаючи свою машин-пістолю до живота червоноармійця, натиснув на спустовий язичок. Червоноармієць повалився, не­мов колода. Андрій швидко заладував свіжий маґазинок. Навіть не звернув уваги, хто впав за ним. Цим займеться санітар.

З бічного рова долітала московська лайка й чути було біг кількох людей. Андрій інстинктовно відчув не­безпеку. Хвилина вичікування переривана лоскотом рушничних випалів. Врешті десь близько на горі ви­бух. Притулений до стіни окопу Андрій відбезпечив яйцеву Гранату, а переждавши умовних три секунди, кинув її під ноги надбігаючим. Глухий вибух і лоскіт та чийсь крик. Білі зуби гризуть до болю губи. Андрій вихилився із заломання рова і потяг довгою чергою по дні рова.

Знову біг, і знову закрут та вхід до невикінченого сховища. Знову інстинкт перестеріг про небезпеку, Знову ґраната — мала видержка, щоб граната тоді вибухла, як долітає до цілі.

Рівночасно з експльозією почув крик московською мовою, — чи хтось знову ввірвався з цих нелюдів? Вихилився з-за рогу. В тім самім моменті посипалась в його сторону черга з автомата. Моментально мет­нувся назад. Все ж таки якийсь осколок каміння вда­рив його в лице. Почув жар спливаючої крови. Діт­кнувся зраненого місця, а ствердивши, що нічого по­важного, долонею обтер болюче місце. Ще раз повто­рив те саме, що перед хвилиною. Після вибуху ґранати вскочив прожогом в схоронище. Довгою чергою по­тягнув по лежачих на землі. За ним надбігло кількох вояків.

• Де Скаревський? — спитав найближчого.
• Не знаю, — відповів той, висуваючи голову по­над окіп, та в цьому самому моменті тривожно крик­нув: — Наші відступають... Танки!

Андрій прожогом прискочив до нього, вдивляю­чись у вказаному напрямку. Справді, був він тепер із своїми вояками спрямований лицем до села, в якому клекотів бій відступаючої сотні. Одночасно за ними по­чувся лоскіт гусениць. «Значить, атака не вдалась — вони, тобто його чота, відтята від цілости сотні», — гарячкове бились думки в голові Андрія. Огорнув його жах; тягар відповідальности за цю горстку підлеглих йому людей ліг важким каменем на серце. Ворог по­чав протинаступ. Робив це тривожно і непевно, — а все ж таки наступав. Мав у своєму запасі тисячу мож­ливостей, коли він і його вояки, позбавлені підтримки важкої зброї, мусіли відповідати імпровізацією. Однак воля видержати, пробитися, змушувала думку до по­стійної чуйности. То так вичерпувало і мучило лю­дину. ..

Поперед них віяли жахом згарища і руїни села. Скупчена в щойно здобутих становищах чота Ан­дрія, радше її рештки, була чимсь манюсеньким, щоб виконати це завдання, перед яким несподівано опинилася. З обох боків з укритих становищ большевицькі «максими» плювали довгим язиком, і в сто­рону села плив безпереривний потік куль.

А тепер ще танк...   Чи один? В цьому гулі бою годі було визначити кількість.

Сталева потвора грізно дихала серед пітьми ночі. Десь на краю між: ясністю і темінню затрималась, скрегочучи гусеницями, і злинула вогнем: блискавка полум'я, оглушаючий рев, густий бурий дим і міріярди іскор з розторощених палаючих бальків. Андрій зрозумів, що саме тепер надходить грізна хвилина. Роз­глянувся за своїми вояками. Скупчилися в схоронищі та бічних ровах.

• Скаревський! Ви вже є? Які втрати? — спитав ройового.
• Ще не знаю, — відповів той, просуваючись до
  Андрія. — Медвідь пропав із своїм роєм...
• Хто має «фавстпатрона», до мене!  — крикнув грізно Андрій.

До Андрія просунулось двоє вояків із протипанцерною зброєю, що подобала на макогін, так її й звали хлопці в Дивізії. В тім моменті почувся питомий і ві­домий вже за цих кілька днів фронту фуркіт у по­вітрі. Притиснулися до землі, хто куди. Граната з гра­натомета розірвалась за яких кілька кроків від них.

Тепер Андрій зрозумів, що большевики їх спосте­регли, і стало йому ясно, чим це грозить для них — просто хочуть їх тут замкнути й видушити.

Танкова гармата била тепер раз-по-раз в сторону села. Не знищивши танка, годі було думати про якусь акцію. Гранатомети били теж, але не по селі, а ближче їх принагідних становищ. Гострий, подібний до часни­ку запах, дразнив у носі й добивався до горла. Андрій, притулений до стінки окопа, старався остаточно взяти якесь рішення. Залишитися на місці, — це або смерть, або полон. Знову ж, відступ цією дорогою, якою прий­шли сюди, це те саме, що продертися навпростець. Однак одне і друге прискорить незчисленні втрати: І так уже втратив один рій. Однак знав і відчув, що хлопці ждуть його рішення. «Мушу щось зробити. . .» — повторював у думках.

Безпереривний гул розсаджував знутра череп. І наперекір усьому Андрій здав собі справу, що саме тепер не знає, як має поступити. «Краще зле рішення, як нечинність в таких моментах», — пригадав собі максиму із старшинської школи, яку виголошували на кожному кроці інструктори. Як так, то хай буде це зле рішення. Його рішення...

—  Скаревський, двоє з  «фавстпатронами»  на  го­ру. .. Ціль — ворожий танк. .. Після  вибуху  цілість відступає в напрямі   села...  —   різко   давав   накази Андрій.

Заметушились вояки, приготовляючись до наступу. Двоє вийшли на окіп, прилягли на землю, взявши за ціль ворожу потвору. Майже одночасно натиснули кнопки «фавстпатронів». Яскраве полум'я з відкидних рур та гучний вибух поціленого танка. Спалахнуло ви­соко полум'я. . .

—  Хлопці! Вперед!!! — крикнув  Андрій, ви­стрибуючи з окопа. Випрямившись на цілий зріст, мах­нув лівою рукою, вказуючи напрям. Майже в цій са­мій хвилині  біля   нього   розірвалася   граната. Вибух шарпнув ним і повалив його долів. Коли б не шолом,
напевно Андрій мав би розбитий череп. Ледве міг під­нятися на коліна. В вухах мав  болісну тишу і   бри­ніння тисяч дзвінків, в устах суху гіркоту. Скривав­леними пальцями протер очі й тоді почув, що права рука і лопатка немило тяжать. «Я ранений», — про­бігла думка.

Однак переміг слабість. — Не заверну, — проці­див крізь зуби. Підніс лівою рукою машин-пістолю. Гук вистрілів доходив до його свідомости крізь боліс­ний шум під черепом. Помимо цього вичув хвилинку тиші. Тоді саме повторив голосно команду: — Вперед! Одночасно звівся на ноги, і хоч в першій хвилині по­хитнувся, почав бігти наперед. Голова під шоломом, здавалося, набрякла, права рука тяжіла неймовірно.

Хлопці з його чоти бігли також — майоріли їхні постаті на тлі палаючого танка. Рушниці клекотіли, рвалися довкруги Гранати.

—  Під цим кущем! — крикнув Андрій, вказуючи машин-пістолею, з  під  якого виблискував чергами «максим», — здусіть його.

Кутом  ока побачив, що котрийсь з його хлопців впав, може це був другий, може, третій. Це все були відламки секунди. Побачив перед собою вихиленого із-за кущів большевика. Притиснув машин-пістолю до лівого бедра і натиснув спустовий язичок. Ворожа постать провалилася в кущі. Мусів поцілити тамтого. Нагло. .. — мав почуття, що хтось підставив йому но­гу. Впав лицем до землі. Хотів піднятися, але не міг. «До чорта, тріпнуло мене по ногах»... — вишептав. Хтось приліг біля нього. Це був Скаревський.

—Хорунжий, ви ранені?

Верхом долоні обтер з поту обличчя.

• До лиха, ніби воно так... Але не задержуйтесь біля мене, .. Беріть команду.
  • Що робити?
• Підганяйте хлопців, щоб проскочили  крізь  то пекло... там сотник. . . Ух... і болить...

— Але ви...

—До чорта! Беріть команду!  Командуйте, . .  про­кляття. . . болить. . .

Знову припав лицем до землі. Скаревський щез. Оподалік пробігали вояки чоти, стріляючи на бігу. Андрій перевернувся на лівий бік. Праву руку огор­нув жар. З разючою ясністю усвідомив собі, що ця атака на пробій — це божевілля, що мало хто з його чоти продереться крізь це пекло, а питання, що ста­неться із ним, стало перед ним у повній наготі. В но­гах чув тягар, в голові гуло, ціле тіло впало в безод­ню млости.

Хтось схватив його під рамена, підтримуючи схи­лену назад голову.

• Пане хорунжий, станьте на ноги.
  Двигнувся, зібрав у собі всі сили.
• Ух і болить! Боже! — прошепотів.
• Зіпріться на мене.

Обняв здоровою рукою шию вояка, переміг у собі біль — і став на ноги. Але не міг зробити ані кроку. Стегна відразу обімліли, тіло осунулось на землю. Важко дихав.

—Не можу. . .    не   можу.

Санітар Колодій розпачливо роглянувся довкру­ги. Вже більш нікого не було поблизу із чоти. Слабий був, щоб самому двигнути тіло хорунжого; в свої ві­сімнадцять років аж ніяк не подобав на силача. Танк горів, але чути було відголоси наближення другого. Десь недалеко знову обізвався кулемет. Колодія огор­нув страх остатися тут на тому проклятому клаптику землі, що колтунилася від розривів ґранат, і він був би рад побігти за вояками чоти. Але хорунжий був ранений. Аж ніяк не міг його лишити.

Благальне звернувся  до хорунжого:

— Міцно схватіть мене здоровою рукою за шию, візьму вас на плечі.

Десь поблизу розірвалася ґраната. Колодій припав до землі. Але зараз стрибнув знову на ноги. Зібрав у собі всі сили, закинув здорову руку Андрія собі на рям'я, підсадив його на плече й почав поволі посува­тися вперед.

Андрій ще раз зробив надзвичайне зусилля і, спер­тий на плече Колодія, переміг біль і слабість. Зробив може кілька кроків, а потім безвладно повиснув на плечах Колодія. Той захитався, однак напружив усі сили, притиснув до себе безвладне тіло хорунжого й посувався крок за кроком вперед.

Ворожа вогнева навала тужіла. Кулі свистіли "їм над головами виводячи сумно-жалібну мелодію. Коло­дій правцював городами, використовуючи кожну при­нагідну охорону, і хоч піт струмочками лився ло ці­лому тілі, хоч в грудях запирало віддих, він напружу­вав усі сили і вперто прямував далі.

Не думав ні про що. Одинока думка, що безпереривно товклась у його мізку, — це винести раненого друга з цього пекла. Це ж безпомічна людина, а він санітар... Це ж його обов'язок. Він, здається, забув все, і про втому, і про це надлюдське зусилля.

І саме коли здавалося йому, що опадає цілком із сил, вичув, немов би тріюмфуючий і нагальний вогонь ворожих кулеметів зненацька притих. Також не стріляв уже танк. Настала тиша, і тоді Колодій почув при­тишені голоси.

«Свої чи ворог?» — промайнула в голові думка. Та в цей момент темінь ночі розрізало яскраве світло вистріленої ракети; летіла вгору, мов срібна зоря, і раптом розлетілася на подовгасті світляні смуги, які повільно спливали додолу. Довкруги зробилося ясно, мов удень. Бігаючі тіні до злуди нагадували рух яки­хось постатей.

«Свої», — прошибла думка, і Колодій крикнув щосили: — Хлопці, рятуйте!..

Кілька вояків, що були поблизу, підбігли до нього. І саме в тій хвилині заклекотів ворожий кулемет. Рій куль пролетів над головами вояків. Згорбилися, як хто міг. І тоді Колодій відчув, як звисаюче тіло хорунжо­го Андрія нагло випрямилося, звисло безвладно і немилосердно затяжіло.

— Що ж ти кричиш, щоб тобі трупа помочи нес­ти... — сказав один із вояків, і коливаючим кроком відійшов. Мовчки стояли два інші вояки.

Санітар Колодій поклав хорунжого на землю. Пе­ревірив живчик. Якась превелика досада на всіх і на все огорнула його душу. Дві сльози виплили з очей, стікаючи по мокрому від поту обличчі.

 

СОТНИК

Густий чорний дим стелився над придорожними ровами. Догоряли на дорозі між звалищами, що ко­лись були людськими оселями, розбиті автомашини, вози, військовий виряд. Догоряло все те, що у поспіш­ному відступі опинилося на відкритому терені й впало жертвою большевицьких штурмовиків. Тепер серед пітьми наступаючої ночі лиш де-не-де іскрилися недогорілі головні, спалахувало на мить анемічне мале полум'я.

Обабіч дороги в придорожних ровах спочивало во­яцтво. Змучені, невиспані, нервозні, ще під впливом недавно прожитих страхіть, в очікуванні невідомого, що жде їх за кілька годин, а може хвилин... Якась зловісна тиша панувала наразі. Знехотя хтось шепнув якийсь запит, і, не діждавшись відповіді, замовк. Од­наковий тягар наліг на душу кожного із них. Кожний по своєму сприймав його.

З хмари диму на тлі різнородних тіней з'явилася силюета. Підірвалися: «Хто?» і «Куди?», — хоч біль­шість чуйно сторожила. Доперва пізнали його по го­лосі.

—Якось спокійно, хлопці?

Був це сотник Олег Смолій, «свій» сотник, як зва­ли його хлопці в Дивізії.

• Ранком почнуть знову,   — відгукнув  хтось  із гурту.
• А тебе вже страх облетів, — додав другий.

—  Стуліть писок,   —   це  старший   десятник  Закаляк.

Десь попереду вогненною змією злетіла вгору ракета; через хвилину побачили свої блідофіолетові об­личчя. Ясність зникла, повернулась наново темінь но­чі. Сотник стояв мовчки, а вони вдивлялися в яснішу пляму, яку творило його лице на тлі темної ночі.

Стояв нерухомо. На його обличчі, крім втоми, ма­лювався увесь трагізм ситуації, в якій опинився він, його хлопці і ціла Дивізія. В мозку, втомленому від навали протирічних думок, шугала безперебійно одна одинока думка: як врятувати тих решту, що ось очіку­ють його рішення. Чи уявляють вони собі грозу си­туації?.. Чи не надто забагато трагізму в цих кількох днях для декого із них першої битви?.. Чи не занадто кривавий той їхній «хресний вогонь»?.. Боляче стис­кала серце свідомість, що вони йому вірили. Адже знали його з його промов за масовим вступом до Ди­візії. І як йому тепер поступити?.. Як пояснити підлу втечу командира Дивізії та більшости командного ні­мецького персоналу? Чи вдасться йому переконати їх, що лише в їхній сильній волі — надія вийти з цього оточення, в яке попала Дивізія.

Дорожив ними, адже це були хлопці йогосот­ні. За час вишколу пізнав їхні характери, знав кож­ного, як кажеться, «чим дише», а тепер тих кілька­надцять днів фронтових небезпек ще більше скріпило їх в один нерозривний моноліт, який свідомий своєї цілі. А ціль, яка спонукала їх надіти чужий однострій, була та сама, яка спонукала його в 1914 році надіти австрійську уніформу. Знав, на що спроможні здобу­тись, на яку відвагу і детермінацію, як велике і небрехливе є їхнє почуття до свого краю, до здобуття цілі, ім'я якій — воля для свого народу, «Дорогі мої хлопці», — шепнув чутливо, а в голосі пробивалася нотка батьківської любови й турботи.

Сумним поглядом глянув на тих найближчих. . . Ось цей, Євген Лазурко, карпатський січовик, в трид­цять дев'ятому боронив Хуст перед мадярськими на­їзниками, пройшов страхіття мадярського полону, щоб потім всеціло пірнути в ряди підпілля, а коли «загра­ли сурми», був одним із перших >в лавах новоствореної

Дивізії, а тепер, сперши голову на руки, сидить в ро­ві. Цікаво, що думає... чи часом сумнів у правиль­ності свого поступування не вкрадається в цій ситу­ації?.. Ось біля нього Ігор Пришляк, один із тих най­молодших, всього сімнадцятирічний юнак, — це той, що найголосніше «дерся» в сотні: «Хлопці, підемо. . .», коли вертали з полевих вправ у Гайделяґері, — тепер, мов маля, притулився до колін кремезного гуцула Юри. А той, мов мати дитину, обняв його за шию. Зда­ється, що оба вони сплять. Деякі знову лежать на дні рову, накрившись цельтою. Пізнає їх зразу. Той ви­сокий, — це Самійленко із Одещини, обняв кулемет, мов любку, і вдає, що спить, бо одночасно за кожним шерехом нервово здригається. Біля нього Михайло Жуківський, «львівська дитина», з невідступним «би ті кров заляла». А там далі — усі знайомі, що їх пізнав, як це кажеться, «наскрізь» за час кількамісячного ви­школу у вишкільних таборах Дембіци і Нойгамеру.

Обминаючи лежачих, сотник Смолій просуваєть­ся вперед.

• Чотовий Закаляк! — сказав упівголос.
• Так єсть,  пане сотник, — різким шепотом відізвався викликаний і, мов з-під землі, з'явився поруч Смолія.
• Спочину десь тут біля вас.
• Ось тут, пане сотник, біля мене, — доторкаю­чись рамена, говорив Закаляк.

— Добре, бо й зберете в разі несподіванки хлоп­ців, ранком йдемо на пробій, — сідаючи казав сотник. Слово «хлопців» висказав якось так м'яко й чутливо.

Хлопці, «його» хлопці. . . І яка ж це лукава доля, лукаві «приятелі» увіпхали вас в це повне трагізму безвихіддя?.. І чого ж це у нашій найновішій історії стільки маківок, лисонь, крут, базарів?.. Чи ж вічно судилося нам достосовуватися до слів пісні: «Ми жер­твою в бою нерівнім лягли»?.. Ох і кострубата ж доля нашого народу!

—Закаляк!..  Скільки ж це днів  минуло,  як  почався цей відступ? — питає Смолій, і несподівано лег­ка усмішка торкається його лиця при слові «відступ».

Закаляк повертається боком, відповідаючи неви­разно, сонно:

— А хто б це пам'ятав, може, днів п'ять... може, тиждень...

Втратили рахубу днів. Людина нераз засинала в полуднє, спала деякий час, будилася і не знала, чи це полуднє цього самого дня, чи, може, наступного. Ве­чорі плуталися із світанками, ніч, коли були в бою, залишалась в пам'яті коштом незазначеного нічим дня. Смолій не вмів би направду сказати, скільки вже днів у тому «відступі». Час на фронті не міряється сходом і заходом сонця, а діями і випадками. А від їхнього приїзду тут під Броди було їх доволі.

Приїхали на той нещасний відтинок фронту в складі Дивізії. Його сотня, як складова частина одного із піших полків Дивізії заняла оборонні становища так званої «другої лінії». Минуло кілька «спокійних» днів і ночей над розбудовою оборонних становищ. Трохи дошкуляв накрапаючий дощ, хлопці спершу мокли, а потім уже в землянках-схоронищах мали захист. Аж одного ранку довідались, що вони справді на передо­вій лінії фронту, бо цю справжню першу лінію, ще пе­ред їх приходом залишили здеморалізовані вояки Вер­махту. Сильні піхотні й танкові ворожі з'єднання вда­рили на крихку оборонну другу лінію. Його хлопці тримались добре, та, як це знову співається в пісні, — «...встоятись не було сили». І так почалося оте безго­лов'я. Ще й той, не знати ким даний, безглуздний на­каз: «Пробиватися з оточення, кожний на власну руку».

Поволі  сонно заплющувалися очі...

***

Як довго і чи взагалі спав сотник Смолій, — це вже його тайна. Був одним із перших, які зірвалися на гук масових вибухів. Тиша й сірість передсвітанку

замінили зблиски вогню і гук вибухів. Перехід з пер­шого стану до другого відбувся так нагло, що ніхто не здужав крикнути, перехреститися, сказати «почина­ється» чи, взагалі, висказати якесь здивування. Арти­лерійський вогонь запанував всевладно і нагальне.

Близький вибух обсипав їх грудами землі. Боліс­ні удари шмагнули по руках і обличчях. Закаляк зір­вався з землі й напівпритомне зі сну бовкотів:

—Що це? Що за гуки?

Однак зараз же впав на дно рова; побіч спалахну­ла виблиском земля, какофонія опанувала все, хита­лися окопи під ногами разом із ними. Поблизу хтось квилів, немов мале дитя, чийсь голос тривожно вимов­ляв слова молитви.

— Почалось на добре, — сказав сотник, придер­жуючи хитаючогося Закаляка.

—От чортове насіння, — бурмотів чотовий, обти­раючи покрите болотом обличчя. — Але «золять», — прижмурив очі, щоб охоронити їх від небезпечно-над­мірного і грізного блиску, який освітлював стратовану рівнину піль, вкрите хмарами сіре небо, якісь кікути з давно спалених дерев та їх самих втиснутих в землю.

З полудневого сходу ллявся блиск місяця, матовіло в передсвітанку небо. Сіріло, а враз із надходячим днем потужнішав артилерійський вогонь.

Вояки попіднімалися, насторожилися, готові кож­ної хвилини до акції, штурхали один одного:

• Б'ють гармати, почалось... — пробігло вздовж придорожніх ровів. Хлопці підтягували виряд, готува­ли зброю.   Нервово обмінювались   усмішками, кидали беззмістовні зауваги. Рівнина між селом та залізничим насипом витрискувала водограями вогню й землі.  Сі­рий важкий чад спаленого тротилю стелився над зем­лею. Трудно було дихати. Ще до цього ранній туман повис над рівниною. Десь недалеко зліва  витриснула вгору зелена ракета. Умовлений знак.
• Ну, хлопці, рушаєм!.. — майже крикнув сотник Смолій. — Закаляк, підганяйте людей, бігом через по­ле, напрям залізничий насип!..

Зірвалися стрільці сотні, підірвані криком чото­вих і ройових. Хлинула лявіна людських постатей на прю скаженому пеклу. Серії ґранат безперебійно па­дають на наступаючих. Вибухи, немов блискавки, ра­зять очі, свищуть відламки, в'їдаються в живе тіло. Хтось несамовито крикнув, хтось мовчки ліг на зем­лю, щоб більше не встати. Крізь тріск пострілів, вибу­хів ґранат і свист відламків продирається благання:

—  Браття, друзі. . . рятуйте. ..

Не пробігши навіть кілька кроків, поліг молодень­кий Ігор Пришляк. Червоні від крови штани, зало-мання повище колін, повикручувані кікті ніг.. .

• О, Боже. . . рятунку. . ,   — витягає  до біжучих вояків  свої  крейдяно-білі,  замурзані  болотом  долоні. Котрийсь із хлопців прискакує до  нього,   звивається клубком і застигає в дивній позі.
• Не задержуйся!..    В  перед  !.. — кричить, мов  навіжений,   сотник   Смолій і  біжить  поперед  наступаючої лінії.

Хто б сказав, бачучи його в цей момент, що йому вже біля п'ятдесятки. В минулому в ті далекі відда­лені роки, що, мов близнята, подібні, таким бравурним бігом творились леґенди Маківки, Чортківської офензиви, Походу на Київ. І хоч роки відійшли, однак з молодечою вервою провадив своїх хлопців, вирива­ючи їх з рук смерти.

Крізь пекло вогню сотня добігала до залізничого насипу. Всі задихані, в очах таїться жах пройденого. Залягли, придушені ворожим кулеметним вогнем.

—  Друзі, добийте мене.. . О, Боже, люди, добий­те. .. — несуться з рівнини голоси важко  ранених.

Довкруги позеленілі лиця, розпачливі, благальні погляди очей, як виклик: «Роби щось, рятуй нас!»

О, Боже, півжиття за хвилину не бути команди­ром!.. Нема півжиття, нема вже нічого, тільки страшна конечність обов'язку валить тебе в мозок орчиком: «Вперед... В огонь!» «Це війна, вій­на. . .» — заспокоює думки сумління. Однак вояки са­мі не зірвуться, не підуть, знайшовши хоч на хвилину умовно спокійне прикриття; вони збилися в громадки, якби шукаючи товариша смерти, кілька прилягло бі­ля сотника Смолія. Чорт бери із розсудком, нема ін­шого вибору: «Раз мати родила». .. Нагло сотник Смо­лій випростовується на весь зріст:

• За мною, хлопці! — не пізнає свого голосу.
• За мною. ..   за  мною...   — як відгомін повто­рюється крик чотових і ройових, глушений тріскотом
  вибухаючих ґранат.

Сотник Смолій біжить, проскакує залізничий на­сип, стріляє, не прицілюючися. Чує голос команди Закаляка, той щось кричить, вказуючи перед собою. . . Вже пробігли насип, видираються під гору, між кущі, звідки строчить довгими чергами ворожий кулемет. На мить погляд назад: Ідуть хлопці! Ідуть, як гураґан, гримлять від пострілів рушниці; Юра-гуцул строчить на бігу з кулемета, майже біля нього на бігу стріляє із свого кулемета Самійленко.

—  Скоріше,  скоріше!  — кричить сотник Смолій, та в цю же хвилину почув гострий удар в живіт. Удар такий сильний, що скорчився, заточився і впав на зем­лю. Діткнув  лівою рукою однострій в околиці  пояса і вичув на   пальцях щось  липке і тепле.  Глянув — кров. На секунду від страху здержалося биття серця, але за мить шарпнула мізок разюча ясність свідомости,  побачивши намірену  прямо   в  своє  лице  ворожу цівку машинової пістолі.

Большевик не вспів стрілити. Самійленко, його ж кулеметник, скоріше натиснув на спустовий язичок свого кулемета і в хаосі пострілів, які лунали довкру­ги, сотник Смолій спостеріг, як падає біля його ніг большевицький вояк. Решта, які вибігли назустріч на­ступаючій сотні, сховались у свої становища, заїло від­стрілюючись.

Ось прошитий ворожою кулеметною чергою Са­мійленко. Знову хтось з його стрільців крикнув у пе­редсмертних судорогах.

«Витовчуть нас, як качок», — мигнуло в  омліваючій голові сотника Смолія, коли усвідомив собі,  що відступ за шкарпу цілої сотні є неможливий.

Хвиля енергії й напруга волі наплинули до ще пе­ред хвилиною завмираючого від неспокою серця.

—  Пробоєм! Вперед! — крикнув на своїх.

Кутом очей бачив, як дехто з його хлопців пробу­вав зірватися. Однак ворожий кулемет захлинався без перестанку вогнем.

На своє щастя, сотник лежав у «мертвому полі». Кулі ворожого кулемета не могли його досягти. Про­бував встати — і не міг. Сильний, болісний скорч хва­тив м'язи живота. Насилу подолав біль, піднісся на лівій руці, правою видістав з-за пояса ручну гранату на держаку, відбезпечив її, послуговуючись при цьому зубами і, зібравши усю міць в правій руці, кинув в сто­рону зрадливого становища. Коли побачив, що ґраната впала в кущі, за якими було вороже становище, приліг тісно до землі.

Гук вибуху, а за хвилину потім — зойки ранених вказували, що граната зробила своє. Перестали стро­чити черги.

—  Вперед! Вперед! — кричить в цю ж хвилину сотник Смолій, хоч сам не може звестися на ноги. Зір­валися   вояки, біжать   далі.   Троє   залишаються біля нього. Двоє підхоплюють його під рамена, третій під­бирає зброю. Біжать, що сил в ногах  і легенях, щоб лише прорватися крізь ворожі становища, а там уже ліс. Сотник   Смолій   старається   долонею   затамувати кров, що біжить крізь сукно однострою на животі. Покількох хвилинах шаленого бігу допали густого  лісу.
Зашилися глибоко в гущавину. Зложили криваве тіло сотника на землю. Якось саме тепер стали безрадними.

Смолій, помимо втрати крови і нестерпного болю, чує відповідальність за своїх хлопців.

—  Де решта?  — питає вояків, що,  тяжко віддихаючи, стали над ним.

І якби у відповідь, в кущах зашаруділо і за хви­лину з'явився Закаляк, а за ним ще декілька стрільців. Мокрі від поту, дихаючи важко, гомоніли між со­бою, перекидаючись враженнями із щойно перебутого пекла.

Сотник Смолій не здавав собі справи з того, як поважно він поранений і яка небезпека грозить йому. Щоправда, відчував біль, але психічне самопочуття було незвичайне, а думка, що вдалося прорвати з ма­лими втратами крізь ворожий перстень, так збуджу­вала, що хотів якнайдовше слухати звіт своїх хлопців, що наввипередки висловлювалися про цей бравурний наступ. Був вдоволений із самого себе. Ця Граната, яку він кинув, мусіла наробити доброго «біґосу», ну й вре­шті прорвала грізну у наступі задержку. А задержка в наступі — це провал. Дала вона воякам його сотні вільну дорогу. Це його так підбадьорило, що без сло­ва заперечення згодився на тимчасову перев'язку. А щоб не мучити людей, не дозволив себе нести, лиш при помочі двох стрільців, які його підвели попід руки, дав приказ до маршу вперед, на збірний пункт.

Зводячись на ноги, опановує млость, іде, а радше волочиться поволі. На чоло виступає холодний піт. Радіє, що хлопці, його хлопці, пробилися.

Пройшовши кількадесят метрів, не зміг уже опа­нувати нестерпного болю й повис обомлілий на руках стрільців.

Пробудився знову від нестерпного болю в доліш­ній частині тіла. Міцний, тупий біль пронизував на­скрізь, не переставав ні на хвилину. Лежав на землі. Кругом нього його хлопці, зажурені, з безпорадністю в очах.

З хвилини на хвилину підносилася у Смолія тем­пература.

• Закаляк.. .   обійміть   команду...   мені   вже. . . кінець.. . — тихо ворушилися уста сотника.
• Пане сотнику, ми вас понесем, — майже плачу­чи говорить Закаляк, і звертаючись до стрільців, благально говорить: — Рухайтесь, робіть з чогось носилки.
• Ні. .. ні... — тихо стогне Смолій, — хай вже ідуть, моя смерть жде мене...

Смерть? Правдоподібно, що цим разом вже не ви­винеться з її обіймів. Але вже як прийшла — хай при­ходить. Хай спішиться. Він готовий на її прийняття. Оминула його під Конюхами, де був поранений, лас­кава була до нього в Чотирикутнику смерти, коли в тифозній гарячці боровся з нею. Майже був вдоволе­ний, що терпить. Дотепер терпіли інші. .. Стільки зна­йомих людей, друзів вмирало, терпіло на його руках... Те, що досі оминало його терпіння, здавалося йому не­стерпним. Тепер все в порядку. Стільки раз думав про смерть та був готовий на неї кожної хвилини, що зжився з думкою про неї. Свій вклад у скарбницю виз­вольної боротьби вклав у точку «Декальоґу»: «Здобу­деш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї!» Він вложив і зробив усе, що було в його силі. Перші Визвольні Змагання під час першої світової війни, а після упадку, в час польської окупації Західних Земель України, теж не пас задніх, польські тюр­ми і Береза Картузька неодноразово були його при­тулком. А тепер, що ж... Він має спокійну совість, а це найважливіше, коли стане перед Суд Найвищого.

Сотник Смолій згасав. Тратив пам'ять. Розумів, що година його життя добігає кінця. Розумів, і усміх вдо­волення із виконаного взятого на себе добровільного обов'язку не зникав з його лиця.

З цим усміхом на лиці так і помер. І цей усміх «свого» сотника затямив на ціле життя чотовий За­каляк.

 

СМЕРТЬ НЕ   ПОЩАДИЛА

Сиділи побіч, майже дотикаючись колінами. Вузь­кість приміщення змусила прийняти напівлежачу позу. Два леговища, різнородний військовий виряд, зброя, амуніційні скриньки, — все те, хоч як старанно повкладане, щоб використати вузькість простору землян­ки, зв'язувало свободу рухів. Через малий отвір входу було видно, як поволі густішали присмерки.

Протилежна оборонна ворожа лінія і передпілля завмерли. Міцніли, громадилися причаені зловісні си­ли — вістуни взаємного знищення зависли в повітрі грозовою хмарою. Наразі було тихо, спокійно. Інколи лише гаркала нарвано якась гармата. Зловісне виючи, пролітав набій, вибух стократним відгомоном відби­вався в недалекому лісі, — і знову наступала тиша.

• Значить, підеш ти. Добре?
• Чому я? Чейже тебе викликали першого.
• Так, одначе ти зголосився добровільно заступа­ти мене. Чи ж не так?.. Я не можу сьогодні. . . Не мо­жу! Знаєш, маю якесь дивне передчуття, що його не можу окреслити.. . Підеш, правда?

Славко Чорній гнівно воркнув:

—До чорта з твоїм передчуттям! Попросту з тебе боягуз і шукаєш дурного. Знаю таких панків. .. Маєш порядного «петра» за свою дурну маківку!.. Не бійся, тебе і чорт палицею не вб'є...

Стрілець Юрко Мацелко гарячково вхопив руку свого приятеля:

—Не гнівайся,   Славцю!  Я боюсь,  боюсь  чогось! Не знаю, що властиво зо мною сталося. Чи це тільки перечуленість,  чи,   можливо,  що мене  справді  стріне якесь нещастя. Повір, якось по-дурному чуюся.

• Трудно чутися тут мудро, та ще й під сучасну пору, коли кінець війни висить на волоску.  До того, «Іван» валить, як дурний, без числа і міри. Оглухну­ти і здуріти можна цілком. .. А до того й  стріляють «неосторожно» і можуть поцілити.
• Насміхаєшся з мене,  Славку,   тобі   все жарти в голові! Не хочеш мене зрозуміти... Якось дивно по­чуваюся,   напевно   щось  зо   мною  станеться, переділецього не переживав. Адже знаєш, перебув я не одне. Був під Бродами, всяко бувало, а тепер сам не знаю, що сталося зо мною. . . Холера якась!.. Відколи  сюди під цей   Ґляйхенберґ   чоловіка   загнало,  так і  «пєтр» мене не покидає... Підеш, правда?
• Піду, піду! — з нетерпеливістю в голосі згодив­ся Славко, — тільки перестань скавуліти. Як баба на ярмарку, до шляка!..

Хоч Славко ще в обідню пору погодився заступати свого друга Юрка в нічній виправі, але тепер настир­ливо лізли в голову неспокійні думки. «Іди, настав го­лову за дурня. Передчуття... От боягуз! Дурний вик­рут, щоб тільки не вихилити носа зі сховища! А ще чваниться участю в бою під Бродами. Герой!»

—Я знав, що ти мене заступиш, — з радістю в го­лосі говорив Юрко. — 3 тебе добрий товариш, не дур­но пройшов ти кілька років фронтової служби там на сході. Але ця твоя жертва чи не перевищує всі доте­перішні твої вчинки. Як перебудемо щасливо цю вій­ну, я тобі стократно віддячуся.

«Віддячуся... перебудемо війну... жертва. . .» — думав розгірчений Чорній. — «Причепиться блоха ко­жуха і каже: йдемо. Знайшов колегу на зиму; тут на фронті шукає заступника»...

А голосно сказав:

—Ти б ліпше взяв себе докупи і не розкрохмалювався без причини. Страх відбирає тобі рештки розуму

Замовкли.  Сиділи   тихо,  задивлені в глибину непроглядної темноти квітневої ночі. Густа мрячна прислона сягала очей і серця, вникала в глибину душі. Ви­снаження, постале з довготривалого перебування на передовій лінії, сковувало м'язи.

Старший стрілець Чорній схилив голову на колі­на. Дрімає. Голова тяжка, лоскотливий тягар прими­кає повіки.

—Славку! Гей.. . Славку!

Чорній неохоче будиться з короткого сну. — «Ти чого, що там? Ага... ну, пропало... Власне... що я тобі хотів сказати... » — бурмотів він напівсонний, збираючи свій виряд. — «Та. .. ну, нічого! Бувай здо­ров. .. Де твоя рука? Тримайся тепла!..»

• Вертай скоро! — стискаючи руку, говорить Юр­ко. — Повір, не забуду тобі цього. . .
• Стежа! Збірка біля сотенної квартири! — про­лунали слова вістового,  що швидко йшов попри становища сотні.

Славко автоматично перевішує «ем-пі» через пле­чі, поправляє гранати за поясом, накладає на голову шолом.

—Бувай, Юрку! Іду...

Виховзуеться з землянки. Його огортає ніч і різке повітря квітневої ночі. Наосліп, майже на колінах по­повз у яр, де сходилися визначені на стежу вояки. Без зайвої метушні збиралися вони на означеному місці, доправляючи на собі виряд, ладуючи маґазинками свої «ем-пі». Пошепки перекликав вояків командир сотні хорунжий Левко Смольський. Ще кілька нервозних хвилин вичікування, і його різкий голос подає коман­ду: «Стежа, за мною — руш!»

Обережно, без шелесту рушило дев'ять людських постатей, згорблених під вагою вояцького виряду. Вий­шли з яру й почали посуватися краєм лісу.

Славко Чорній ступає з усіма. В його душі якийсь неспокій. Але він знає, що так буває лише на початку, а потім... все якось само собою укладається. Не пер­шина йому. Скільки вже нічних стеж і випадів він має за собою впродовж свого чотирирічного воякування!

Тепер краще не думати ні про ніщо. Обережно ступає за своїм попередником. Пристає, мов укопаний, коли раптом блисне ворожа ракета. Так треба робити, щоб найбільше насилення блиску вибухаючої ракети не зрадило людських тіней, що рухаються на тлі рідкого лісу.

Славко не знає котра година, нема часу дивитися на годинник. Здається йому, що минуло вже багато го­дин, від коли опустили вихідне становище.

Звиклі до темноти очі вже розпізнавали силюети. Попереду насторожений і чуйний хорунжий Смольський. За ним, мов кішка, скрадається десятник Кардаш. Потім вістовий команди куреня вістун Проць, пе­ред Славком — німець, «стара война», старший вістун Рідле, який при кожній зупинці пошепки вимовляє своє «ферфлюхте нох айн маль». Позад Славка ще п'ять хлопців. Він чує їх прискорені віддихи; часом чийсь необережний крок наробить неголосний шерех, насторожуючи всіх, часом вирізниться чіткіше ви­сока силюета хорунжого Смольського, і Славко ба­чить, як той, нахилившися до десятника Кардаша, щось шепоче йому на вухо.

Славко не є втомлений, хоч ремені виряду вріза­лися в тіло під вагою запасної амуніції і трохи болить недавно потовчене коліно.

Здається, що ціль сьогоднішньої виправи недале­ка. Задержалися на знак хорунжого. Прилягли щільно до землі в заглибинах нерівного терену. Десь за гор­бом праворуч вистрілила ракета і яскраво освітила те­рен. Славко, як і інші з стежі, припав до землі. І в осліплюючому блиску ворожої ракети бачить право­руч від себе, за яких тридцять метрів, ворожу траншею. Довгий отвір, з якого грізно вистає цівка пуза­того «максима». Як театральна декорація. Чергова ра­кета, вистрілена десь між забудуваннями селища, при­мушує стежу залишитися в незміненій позиції. Слав­ко, як і всі інші, насторожено ловлять слова, несені легеньким подувом вітру з боку ворожих становищ.

Хорунжий Смольський підніс трохи голову і поглянув на нерухому лінію людей-постатей. Він відчу­ває, що ті хлопці — це продовження його волі, його рам'я, яким він за хвилину вдарить на ворога. Він знає, що може на них числити. Недаремно вибрав їх в по­луднє з такою дбайливістю. Хоч і пропонував зголо­шуватись на цю виправу добровільно, все таки бага­тьом відмовив, декого змінив. Його завдання: знищи­ти ворожий опірний пункт і привести полоненого. Вдо­волений, що зумів привести своїх людей так легко до самих ворожих становищ. Тепер до діла. Звертається до десятника Кардаша, який лежить біля нього, і на вухо шепче йому: «Повідоми всіх: по випаді, взявши полоненого, відступати в напрямі світляних пострілів із замку, який позад нас ліворуч».

Десятник Кардаш пошепки передає слова хорун­жого, і вони від вуха до вуха розходяться по лінії стежі.

Хорунжий Смольський жде. Минає хвилина. І ко­ли він відчув, що його наказ обійшов людей, виймає з-за пояса ручну ґранату на держаку, відбезпечує її, піднімається трішки на лівому лікті і з розмахом ки­дає її в сторону ворожих позицій, щоб в тій самій се­кунді щільно всім тілом прилягти до землі. Те саме повторяє одночасно вісім останніх постатей. Раз, два, три. Оглушуючі вибухи, яскраві блиски, летить ка­міння, відламки, дошки зі знищеного склепіння воро­жої траншеї.

Вороже становище розбите. Несподівані розриви спаралізували ворожу заставу. Ворожі стійкові стоять, не в силі виконати жодного оборонного руху. Вояки стежі цього тільки і ждали. Тиграми кинулися в во­роже становище. Посипалися короткі черги машін-пістолів. Почулися зойки, крики, благання. В світлі вибухаючих ґранат чітко різьбиться дебела постать

хорунжого Смольського. Він, як дириґент, стоїть на весь ріст на розбитому становищі та керує своїми людьми.

— Відшукай живого «Івана»! — спокійно кричить він.

 

Вояки стежі розбіглися по розбитому ворожому становищі. Здається, тепер ніхто не слухає. Нищення заскочених ворожих вояків, здається, засліпило пере­можців. Перестали, здається, бути людьми; тепер вони — це прецизні, швидкі, мов думка, знаряддя смерти. Раз-по-раз темноту ночі прорізує пронизливий крик ко­наючого. Ось перед Славком виринає постать здоровенного «Івана». Заки той спам'ятався, Славкове ем-пі плює чергою своїх куль, діравлячи на решето живіт. Кандидат на полоненого стає трупом. І знову раз-по-раз чути короткі рвучкі черги ем-пі. Без успіху ве­рещить десятник Кардаш до вуха вістового Проця, який безперебійно засипає градом куль із свого штурмґевера утікаючих ворожих вояків, щоб врешті зупинитися по вичерпанні маґазинка.

— Полоненого шукай! — знову верещить десятник Кардаш, а рука вістового Проця автоматично закладає в штурмґевер новий маґазинок, і до какофонії звуків долучається ще один.

Врешті енергійний, різкий, рішучий голос хорунжого Смольського: «Забирай полоненого — і назад»! — опритомнює горстку вояків.

Гарячкове кинулися вони перешукувати лябіринт ровів ворожого становища, — і по хвилині женуть пе­ред собою трьох скривавлених ворожих вояків.

Ще кілька черг у пітьму ночі, — і вся стежа бігом подалася в сторону своєї бойової лінії. Вже ожила фронтова лінія по обох сторонах. На відступаючих во­яків звалився град ворожого артилерійського і ґранатометного вогню, їх підганяла кулеметна і рушнична стрілянина ворога, яка раз-по-раз набирала на силі.

Вояки стежі добігали вже до своїх становищ. Обвантажені ворожими фінками, вони ледве підносили ноги, але не кидали своїх трофеїв — здобутої ворожої зброї. Перед собою гнали перестрашених полонених червоноармійців. Ще одна вдала нічна виправа запи­сана в конто Славкового довголітнього воякування.

 

На дворі перші проблиски світанку пересівали темноту ночі. Сірість ранку несміливо виповзала з-за височини на сході і розсівалась по долині. Матовіли зір­ки, вияснювався овид. Стихла роз'юшена артилерій­ська стрільба, прогомонів клекіт розпечених кулемет­них цівок. Спокій, добра тиша запанували довкруги.

Славко ледве доволікся під сотенну квартиру і тут разом з іншими вояками стежі присів на землю. Якийсь млосний стан оволодів ним. Бездушно споглядав на сидячих недалеко полонених червоноармійців і на по­криті плащпалатками трупи вояків. З принагідних розмов вояків своєї сотні довідався, що в час артиле­рійського вогню кілька ворожих стрілен розторощило пару землянок в районі Славкової сотні. Ось появився гурт тих, що несли на плащпалатці тіло вбитого.

Славко нехотячи відкрив очі і раптом зірвався з місця. Ведений якоюсь непоборною силою, підійшов до гурту вояків, які поклали додолу нову жертву цієї ночі.

Раптовим рухом зірвав плащпалатку з трупа, і не­природний, страшний крик застряг йому в горлі.

— Юрко! Юр-к-о-оо!!! — врешті видобувся йому з горла дикий крик.

Нараз стало йому все зрозумілим.

Почувся смертельно втомленим, всі сили і думки покинули його, лише серце стискав невимовний жаль, що підносився з глибини зболілої душі.

 

ЩЕ  РАЗ  ПРОРВАЛИСЬ!

Пам'яті сд. п. Оснпа Вангуха, вояка І УД, впавшого під Брода­ми в липні 1944 року.

Вже минав другий день.

Серед непроглядного густого бору вилась болотниста дорога, здавалось, що ні початку, ні кінця їй немає.

Ночами крізь верховіття дерев пробивались від­блиски недалеких пожеж, замальовуючи чорний окса­мит ночі зловіщою кривавою загравою, надаючи ще більш несамовитости цьому, так здавалось, дрімучому, борові. За дня воліклись тут смуги густого диму, но­сився в повітрі запах спаленого, а в ніздрі бив сопух гниючих тіл.

Бір не спав. Вже другий день і другу ніч в ньому товпились люди. Болотниста дорога наповнилась ти­сячами людських істот. Люди, коні, вози, автомашини та всякого рода військові поїзди, — все це збилось в одну тісну непроходиму масу на тій лісовій дорозі. Вже другий день, другу ніч місили підкованими чобітьми грузьке болото люди. Важко волікли ногами по липко­му, чорному болоті, як день, так ніч. По боках дороги бруднобілими латами білів сніг. Ночами бір багрянів від кривавих відблисків пожеж, вдень губився в сірій імлі і в брудних смугах диму.

Була тиша.

Інколи на часок надлітав заблуканий холодний ві­тер, перевалювався по лісних просіках, прогалинах, обтрясаючи з верховіття дерев податі снігу; мов сівець на полі, вітер сипав колючим обмерзлим снігом в обличчя стомлених людей. І знову наставала тиша, проривана змученими голосами погоничів і важким гур­котом автомашин.

Понад верхів'ям дерев літали стада гайвороння, невідступних друзів війни, битв і смерти. А тишину бо­ру проривало часто недалеке гаркотіння кулеметів та грюкіт гармат, що тисячами голосів сколихували цю тишу, щоб урешті згубитись у лісових надрах.

Вже другий день, другу ніч, волікся так з недо­битками своєї сотні стрілець Маріян Лісовський. Са­мітний в цьому чужому середовищі, губився він у важ­ких думах, таких важких, як важким було ціле його життя. Вони били важкими молотами в його змучений мозок, пригадували йому юні роки, рідню, знайомих, рідне місто. А тепер? Пощо, за чим, і чого він тут? Чужі люди, вороже середовище. Чи не був він свідком тих ганебних шибениць, розстрілів та масових виво­зів народу, до якого належав? Та... і іронічна усмішка прошибла йому по лиці. Чи не хотів він своєю кров'ю змити провину свого батька? Чи не ділом, не чином хотів довести, що він не син «оброньци Львова», а син українського народу? З початком війни в 1941 році по приході німців до його рідного міста Львова, не зважа­ючи, що лишає свою стареньку матір на поталу во­єнного лихоліття, вступає добровольцем у німецьку армію. Спершу як погонич у військовому таборі, а піз­ніше — як стрілець в одній із піхотних дивізій, з якою пройшов всі більші битви на східному фронті. Якось дотепер йому щастить. За вийнятком відморожених пальців на правій нозі в час гострої зими 1941—42 рр., він іще не був ранений. І ось аж дотепер зносить ті всі невигоди. Вже повних три роки з однією думкою: за що й чого?

Та що ж, не в його силі здержати це колесо істо­рії, що котиться в шаленному темпі. Можливо, що до­ля судила його народові ще довгий і тернистий шлях до волі, що не він, не «Маріянцьо Лиси», як звали в ґроні батярчуків у Львові, буде тим манюсеньким спричинником до її прискорення.

Наразі вже другий день, другу ніч Маріян разом із тисячами подібних йому мішає, валує із снігом змі­шаний український чорнозем. Як колись, ще за юних років, місив діравими черевиками провулки болотнистого Клепарова. Як хотів би ще раз вернутись туди, стрінути свою рідну, знайому «шпану». Почути свій рідний львівський «балак». Піти знов на матч «Укра­їни» та кричати, скандуючи кожне слово: «Україно», добре грай і фраєрам ґоля дай!»

На згадку про це змучене лице Маріяна на мить заблистіло радісною усмішкою. Може, якраз Бог по­щастить йому ще вернутися. Може, замість цього во­рожого однострою, він, «Маріянцьо Лиси» в мундирі українського воїна проходжатиме завулками Клепаро­ва. В тім мундирі, про який мріяв в юних роках, якого бажає й тепер.

Та — мрії мріями, бажання — бажаннями, а дій­сність таки дійсністю. Вона строга, жорстока. Ось дру­гий день, другу ніч, розбиті під Черкасами, продер­шись крізь ворожий перстень, знов оточені, волічуться до прориву. Чи пощастить, чи не попаде в полон, чи не стріне його невмолима смерть? Ось ті питання, ті думки раз-по-раз тривожать зболілий мозок, нага­дуючи цю жорстоку дійсність. Та Маріянові про це байдуже; втомлений фізично, він потребує хоч хви­лину відпочинку, а до цього ще ті настирливі думки, що чимраз більше наповнюють йому душу песимізмом. Хотілося б десь уже лягти, присісти, дати відпочинок знеможеному організмові, не кажучи вже про голод.

Як би у відповідь на його думки, почулась тиха команда: «Форне гальтен!»*)

Людська маса стала. Де хто міг і де стояв, там і па­дав знеможений на землю, не зважаючи на те, що довкруги одне море болота.

Маріян, як і інші, присів на землю. Мимоволі примикались повіки, заслонюючи зіниці, і він попав у дрі­моту. Перемучена від думок голова засинала. Тоді в тишині з'являлася злуда, з'являлось те, про що перед хвилиною настирливо людина думала. Ясна постіль, на яку кладеться знеможена сном голова, змерзле тіло огортає тепло м'якої ковдри, а вузька стареча рука ма­тері легко гладить синові кучері та тихим шепотом колише до сну...

Розпливаються в імлі привиди... Але чиясь рука й далі доторкається до рамени Маріяна, аж той пробу­джується з солодкої дрімоти.

— Вставати, збірка нашої сотні, — змученим го­лосом будить стомлених людей один із підстарший.

Поволі, ліниво встають люди, підіймають важкі рушниці та втомленою ходою прямують на вказане місце.

Темна ніч наближається до кінця. Чорний окса­мит небосхилу, забагрянілий від заграви пожеж, по­волі починає сіріти, набираючи сіро-брунатної барви.

Десь сонно відбивали розшифрований код кулеме­ти. Різким «та-та — та-та-та». . . скандували свою мову кулеметники. Хтось кричить в гурті людської маси. Падають слова команди. Люди, перед хвилиною напів­мертві з перевтоми, заворушились. Збиралися в гурт­ки, в більші й менші. Почувались як звір, зловлений в тенети, усвідомлюючи собі, що лише сила їхньої во­лі і нервів та швидкість реакції вирішить успіх.

Маріян ожив. Він знову почувся в своєму вирі. Любив небезпеку, не був боягузом, хоча не так ризиковно «шафував» своїм життям. Три роки фронтових пригод навчило його цінити життя. Та все ж мав по­чуття якоїсь треми. Завжди перед якоюсь більшою акцією почуття тієї треми збільшувалось, однак не так, як в печатках його «воякування». Раніше він сильно переживав ті важкі хвилини перед кожним наступом; чи стане йому настільки сил, щоб у стрічному бою зблизька не задрижала рука в зударі з ворогом, чи бу­де він здібний зареаґувати на кожну несподівану не­безпеку, чи стане сил в ногах і грудях, щоб подолати той простір, котрий розділює його від ворога, щоб об­минути ворожу вогневу запору.

Потім якось привик, радше, пізнав себе. Знав, що чим більша трема, тим більший успіх в акції. Фронто­ве життя переконало його, що трема губиться вже в перших хвилинах дії, що людина опановується, наби­рає гнучкости в м'язах, бистроти ума та скорої й рі­шучої децизії.

Так було й тепер. Коли недобитки сотні зформовано в одну чоту та приділено до пробоєвої частини, Маріян був вповні зрівноважений, спокійний. Йшов без ознаки якогось перемучення на призначене місце ви­хідних становищ його частини. Знав добре, що акція трудна; ворог не так легко уступить, замкнувши недо­битки німецьких армій в залізний перстень. Однак ли­шалась ця одинока шанса врятуватися від полону, а він боявся його більше, чим смерти. Ішов, як відбезпечена ґраната, що вибухне у властивому моменті.

Вже розвиднялось, коли зайняли вказані стано­вища. Мала передишка. Ще раз кожний перевіряв зброю. Робив те саме з насолодою та якоюсь дивною усмішкою і Маріян. Якийсь незвичайний сантимент чув він до цього заліза з деревом, що зветься рушницею. З досадою прицілювався до своїх жертв, які стрі­чав на своїй воєнній дорозі. Війну, як таку, розумів по-своєму. Взяв це «коромесло», як звав він рушни­цю, знав, що не йде на розбій, що не послужить це на поневолення інших, а взяв з вірою, що він змиє ганьбу батька, що він виборе для свого народу волю. Ста­лось інакше. Тепер це служить йому лише на забезпечення свого існування, на забезпечення своєї осо­бистої волі.

Знову почулись вигуки команд, почулись свистки.

Підірвались напружені чуйністю людські істоти. Згорблені сірі постаті випрямились. Насупились очі бистротою з-під сталевих шоломів. Мовчки, без гамо­ру, висунулась розстрільна з-за дерев бору. Глухо за­ревли мотори танків. Тоненьким язготом зацокотіли кулемети. Повітрям струсонули перші випали гармат. Земля застогнала під розривами вибухаючих гранат, рикидаючи груди землі, болота, людських тіл. Почулись крики, зойки. Хтось крикнув: «Санітар!», хтось впав, мов підрізане дерево, в калюжу болота, розбризкуючи ним на боки.

Ліс направо ввірвався, відслонюючи по-зрадницьки колони наступаючих частин. Гураґанний вогонь легкої і важкої зброї захлинався смертельним дощем. Частини залягли на полі, гарячкове шукаючи прина­гідних сховищ. Кулемети відгризаються досить скупо, не маючи запасної амуніції. Несамовитий вогонь воро­жих кулеметів та панцерної зброї унеможливлює скоки вперед.

Відділ, в якому був Маріян, заліг у придорожньо­му рові біля якоїсь польової дороги.

Маріян вмостився в своїй позиції, прилипши цілим тілом до сірої землі. Поволі підняв голову та повернув лице в сторону, звідки перед хвилиною почулись по­стріли. Голим оком бачить не більш як за 80-100 мет­рів розриту землю, з-над якої стирчать цівки рушниць та кулеметів, що безпереривно сіють смертоносним вогнем.

«Зле, вискублять нас усіх», — з'ясовує собі ситу­ацію Маріян. — «Щоб так один із наших танків по­вернув на наш відтинок, може, щось вийшло б» — прошиває мозок потішаюча думка. Він вже не чує грюкоту тисяч випалів; переразлива тиша, брак тут властивих вибухів, випалів власної важкої зброї, а во­ни конечні, без них тут смерть...

Минають хвилини за хвилинами. Одні страшніші від других, минають в бездільному очікуванні. Вони важкі, повні болю, зневіри, розпуки, жаху і.. . віри. Для нього це важкі хвилини, не любить він їх; тут, власне, в цей час думки мають волю, а цього він бо­їться. Кожна несподівана задержка в наступі, хвилеве безділля в акції впливає від'ємно на психіку вояка-людини. Її огортає неспокій, вона хвилюється, а це вже зле.

Повільно пливуть хвилини. Хтось зненацька крик­нув та, скрутившись, мов собачка, в клубок, сконав у передсмертних судорогах. Хтось знову голосно закляв грубою лайкою.

А вогонь кріпшав, вигравав у повітрі своїми не­земними акордами. Смерть збирала своє багате жниво.

Раптом десь позаду гримнув постріл. Один, а по­тім інші й дальші... Майже над головою Маріяна про­неслись блискавкою стрільна та з пронизливим верес­ком розірвались попереду. За першими прийшли другі. В одній хвилині поле зору Маріяна перетверилося в одну вогневу занавісу.

Почувся крик командувача Маріянового відділу: «Наложити багнети!» Вправним рухом Маріян наса­джує багнет на рушницю, а тіло приготовляється до рішального скоку, як бігун на старті при численні «раз»...

Ліва рука охоплює рушницю в половині, права держить кріпко яйцеву гранату з відкрученим безпечником. Знову перетворився в наладований вибуховою речовиною предмет. Голосне «Шпрунґ!» вихоплює з секундової задуми Маріяна, і він, немов вистрілене стрільне, вискочив із свого сховища. ..

Грізне «Гурраа!» — продерлося через грюкіт ви­палів й розривів та зависло голосно в повітрі. Заблис­ло на мить сходяче сонце на лезах багнетів. Глухо за­тріскотіли вибухи ручних ґранат. Мигнули вогневі зблиски в клубах чорного диму.

Ворожі становища ломляться. Недобитки підно­сять руки... Ще раз прорвались...

 

*)  —- чоло   (відділу)  стати, затриматися!

 

ПЕРЕД НАСТУПОМ

Сл. п. Омелянові Уласевичу, по-ляглому на полі бою під Ржевом в 1942 році.

Лежу горілиць і дивлюсь у темний оксамит неба, мережаний мерехтливими зірками, та жую стебло зе­леної пшениці. Стоїть тиха, тепла липнева ніч. Чи справді тиха?.. Я б не сказав. От хоча б там, ген да­леко направо, серед теміні ночі багряніє червоним за-ревом виднокруг. Звідти доноситься глухе дудніння, немов би у велитенській кузні.

Однак тут, де лежу, справді настроєва тиша. Дов­круги усе пахне. Трава, збіжжя, земля... Набігає на думку пісня, яку я недавно співав удома:

»НІч така, Господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай...«

Із словами пісні стають перед очима недавні юні роки там, удома. Як у калейдоскопі.. . Але годі. Не прийшов я сюди, не прийшли ми всі, що ось тут лежи­мо в очікуванні непевного завтра, «збирати голки», та й «дівчина не вийде у гай...» Але справді, ніч така, як про це співається у тій пісні.

Перевертаюся на живіт і вдивляюся в таємниче передпілля. Що воно принесе завтрішнього ранку?

Перед виходом на вихідні становища нас інструк­товано:

«...Наступ почнеться з першим проблиском дня. Після кількахвилинного барабанного вогню нашої ар­тилерії та з вистрілом триколірної ракети. Маршрут — південно-східний напрям».

Ото й все, що зрозумів я з відправи, яку переводив сотенний ще звечора. Як кулеметникові в другім рою третьої чоти, мені вистачило й цього. Ось обабіч мовчки лежать мої друзі. Заряджено абсолютну мов­чанку й тишу. Адже лежимо несповна кілометр від во­рожих становищ, слабо прикриті молодою ще пшени­цею. Праворуч видніють, — коли лише звести голо­ву, — кущі, що дедалі переростають в молодняк. Десь за нами підсохле торфовище, з якого несеться голос­ний жабиний концерт. Здається, що ніде у світі так чудово не рехкочуть жаби, як у нас на Україні, — пробігає в моїй голові думка, — від кого я це чув?.. Якось годі мені пригадати. Однак справді їхній рехкіт успокоююче діє на людські нерви, та ще й до цього в таку хвилину.

А жаби грають так настирливо, що часом здаєть­ся, що крім їхнього рехкоту в повітрі нічого більш не­ма. Тільки я лежу в молодій пшениці, підперши го­лову руками.

Десь зліва попереду час від часу спалахує вогонь. Це догоряє село, запалене гарматними стрільнами на­шої артилерії. Ще за дня в цій стороні шаліло полум'я та хмарами зносився у простір чорний дим. Тепер до­горяє, здається, якийсь млин, безрадно й безвладно ма­хаючи великими крилами вітряка. Дивно виглядають горіючі крила, подобають на якийсь кошмарний апокаліптичний хрест, що зноситься угору стрілистими, розчепіреними раменами, то знову опадає за чорно-ґранатову лінію горизонту. Часами в тій стороні ви­бухне нагло червоне полум'я. Може, міни? Може, рештки недопалених забудувань, а, може, ракетне стрільно, спалене в невипалі. Трудно ствердити через таку віддаль.

Дивлюсь на це, та мимоволі пробігають в думках слова вірша:

»Всюди навколо палають криваві вогні. . .

їде Червоний там хтось на високім коні;

Кінь з брязкотінням ступає по людських кістках.,

Вороном чорним кружляє над селами Жах«.

 

Зараз, зараз, хто ж це написав? Ніяк не можу в тій хвилині пригадати собі автора. Як прекрасно зма­лював він у вірші словами те, що тепер стоїть дійс­ністю перед моїми очима. Зараз, хто ж це автор?.. А думки шугають у голові і слова вірша самі тиснуться на уста. Навіть і не очуняв, коли шепотом, немов би молитву, рецитую дальше:

»Люди знесилені, люди до всього байдужі.. .

Землю спустошену крови вкривають калюжі,

Крови тієї вона приймати не хоче.

Сумно усім, тільки він, — Гість Червоний. регоче«.

Справді «люди знесилені».. . однак чи «до всього байдужі»?.. Саме тепер, в той повний надій і сподівань сорок перший рік, чи можна бути байдужим?.. Не «гість», а червоний зайда втікає на злам голови перед людським гнівом, лишаючи за собою сум і жах. Сотні тисяч невинних жертв червоного московського терору в льохах в'язниць кличуть про пімсту до неба. Ну й має чого червоний зайда реготати! Але ж, до лиха, звідки знаю цей вірш, хто може бути автором, що так чітко передбачав будуче, — настирливо б'ється думка в голові. Навіть закінчення цього вірша знаю:

»Сміхом пекельним він людям у вічі сміється:

Сміх той зухвалий по цілому світу несеться.

Тільки ж не чують його до братерського горя байдужі...

Землю все більше вкривають червоні калюжі.«

Ось вже маю! «Червоні калюжі, червоні калюжі», — вже знаю, навіть знаю наголовок цього вірша, а са­ме: «ЧЕРВОНЕ» Юрія Липи. В думці пробігає досить комічна картина з моєї юности. Декілька років назад, малим хлопчиськом, прийшлось мені деклямувати цей вірш на святковій вечірці в пам'ять Героїв Базару, яку влаштовували в читальні Т-ва «Просвіта» в міс­цевості, де я жив. Кінчаючи деклямацію, в останніх словах, замість зарецитувати закінчення «червоні ка­люжі», я несподівано випалив: «червоні галузі». Що було причиною цього, сам не знаю. Ну й «випив» тоді

від комітетових, так, що вже на будуче не пробував забавлятися в декляматора. Здається, що це трема, ось так, як тепер.

Скільки ж то думок увіпхається людині до лоба через одну ніч... Здається, що людина лежить, як ав­томат, ждучи наказу, про ніщо не думає, а однак...

Ось, як тепер.. . По якого лиха я тут? Мені всього-навсього вісімнадцять років. Трушусь із страху. . . все одно, щось таємниче тягне людину в цей буревій, що огорнув Рідну Землю. Якась сумнівна думка муляє мізок. Чи нас тих кілька соток, може, тисяч, що підня­ли зброю, можем вибороти волю своєму народові?.. Ще до цього розпорошені по різних частинах німецької армії. А де решта?.. Де ж той сорокамільйоновий на­род, що від віків гне спину?.. Чого ж не зірветься у стихійному гніві й не прожене усіх зайд із своєї землі?

Торгнула мною злість. Чого надіються ті, що сот­нями тисяч здаються в полон, кидаючи зброю? Чи ду­мають, що хтосьсвободу-волю принесе їм у по­дарунок? Чому не обернуть тієї зброї проти червоного ката, що чверть сторіччя гнобив їх, та не «запанують у своїй сторонці», як співається? Чого сподівається той, хто пережив лихоліття червоного терору, а тепер, не бажаючи воювати за нього, з піднесеними руками та зі словами на устах: «Пан, не стреляй, я тоже украйонец — до бабушки й ребят хачу вернутся», — зда­ється в полон. От і все, — «бабушки й ребята», — а хто ж тобі цю волюпринесе?.. Нас горстка, чи, може, ті, що тепер лявіною пруть на наші землі?.. Во­ни дадуть нам волю?.. Сміх та й годі — чого ж ми такі наївні? Дужий дужого поважає, — а ми?

«...раби нікчемні, гречкосії...»

Зараз, хто ж це сказав? Шевченко? Франко? Та байдуже — хто, але правду сказав. Знаю одне, як зна­ють ті всі, що саме тепер, хоч в чужій уніформі б'ють кляту Москву, — є нагода бити, пімститися за вікову зневагу то й б'єм. Хтось знову сказав доречі слова: «Ворог мого ворога — мій приятель», — і це тепер на­ша девіза, А коли хтось вродився рабом і хоче ним

жити, то   «пес   му   морду   лизав»,   як   говорилось   на «львівському бруку».

Занадто це все скомпліковане. Маю вісімнадцять років і спати хочеться, як холера. Стає вже холодно, роса вже впала. Й знову кулемет заржавіє. До чорта! Фабрикат воєнний без оксиди, яка небудь краплина — вже червоніє. Але за те файно б'є.

«...Там скачуть карі коні, там грають скоростріли,

Б'ють шаблями вправо, вліво, щоб серце не боліло, та гей».

Гарна пісня, бадьора. Здається, що всі вояцькі пісні мають бадьорий ритм. Можливо, що їхні автори спеціяльно наголошували бадьорий ритм і слова. Адже це правда, що вдаєм героїв-зухвальців, а насправді ту­жимо за мамою, батьком, братом, дівчиною і Бог зна ще за чим...

Правда, шаблею не воюєм, та й на коні не гар­цюєм, все ж таки моїх вісімнадцять років буквально просякло росою, аж трясу зубами з холоду. Хотіло­ся б встати. Але наказ, не можна!

Від зрошеної землі тягне холодом. Обертаюся зно­ву на плечі, чейже штурмовий наплечник хоч трішки збереже моє тіло від холодної землі.

На сході небосхил почав бліднути. Кущі і молод­няк та горизонт на сході виразно відбивались на тлі неба своєю темно-ґранатовою краскою. Роса осіла на обличчі, на віях. Яке свіже повітря...

Дивлюсь на годинник — точно третя тридцять. Холод ще більш дошкулює. То добре — не засну. Ка­жуть, що над ранком сон найтвердший! Цікаво, чи всі тут на нашій лінії не сплять, так як я? Здається, що ні. Адже кожний свідомий того, що буде за кілька­надцять хвилин. Ждемо наказу, й свідомість того не дає заснути. Скільки ж з нас побачить цей ранок ос­танній раз у своєму житті?.. Здається, що так, як я тепер, думає кожний з нас. Чи саме ця причина не дає заснути людині перед акцією?.. Бог його знає. На при­нагідних квартирах засипляємо скоро. Спимо мерт­вецьким сном. Не мучать нас ніякі сонні привиди.

Стрівайте! Чи напевно?!

Нераз, коли приходилося мені мати вартову служ­бу спеціяльно в тих кількох тижнях фронтового бут­тя, чув я на принагідних квартирах крик, а часом і плач моїх сплячих друзів. Стрічав декотрих, що зри­валися із свого барлогу, сідали на ньому з широко від­чиненими очима і потом на чолі. Що снилось їм? Чого боялися? Чи, може, це було передчуття того, що мало неминуче прийти?

Не знаю. Про це не говорили за дня. Вдень були всі бадьоро-зухвалі. Поводилися свобідно, не згадуючи про кошмар ночі. Деякі з них кілька годин опісля зро­шували землю своєю кров'ю. Чи було це передчуття лиха?..

Попереду, десь далеко, здається, в селі, якимось чудом врятований, запіяв когут. Починався день.

І, якби у відповідь йому, заревли позаду нас ви­пали наших батерій. Заскиглив небосхил протяжним виттям.

На село пошибували стада смертоносних стрілен. Година четверта тридцять. По цілій лінії пронеслося різке: «Готуйся!»

Підводжуся з землі, обтрушую з себе росу, рвуч­ко обтираю кулемет та заряджаю його барабаном. Був я вояком штурмових відділів.

 

ВІДДЯЧИВСЯ

З настанням сумерку курінь фюзілієрів Дивізії «Галичина» заквартирував у лісі поблизу першої бо­йової лінії. Наказ для куреня звучав коротко: «Від­почивати». Виконання такого наказу хіба не треба по­яснювати в жодній армії світу, тим більше, що курінь фюзілієрів, від самого початку наступальних дій большевицьких з'єднань під Бродами, був майже на про­тязі останніх трьох діб безпереривно в акції. Перекидувано його з відтинка на відтинок. Де лише був про­рив фронту, туди кидано курінь. Запеклі оборонні бої, гураґанні контратаки, нервове напруження і безпе­рервна чуйність зробили своє.

Вояки були докраю виснажені. Однак тепер, коли опинилися в хвилевому затишку, хоч як перемучені, ходили випрямлені, дивувалися, що не треба «кланя­тися» кулям та що вони не свистять над головами. Ра­діли, що Бог змилувався над ними і вони наразі живі. Здається, що про «завтра» ніхто тепер не думав. Во­яки бігали від сотні до сотні, від чоти до чоти, відві­дували знайомих, розмовляли вголос, надолужуючи тим дні пригнічення й осоружної мовчанки, розмов по­шепки там, на передовій лінії. Дивувалися, що так ма­ло їх лишилось. Це вже не був той курінь, що тому три тижні виїхав з Нойгаммеру. Бракувало багатьох, появилися якісь нові обличчя, збільшилося число нім­ців, що прибули зі штабу на поповнення.

Однак перша радість свобідного руху в терені про­минула скоро, уступаючи тепер сильному відчуттю втоми, котра огорнула всіх. І хоч земля була вогка від дощу, що падав останніх два дні, вояцтво ломило галуззя, стелило на землю, роблячи леговища. Укутува­лися вони коцами, цельтами, а то прямо лягаючи в однострої, і засипляли мертвецьким сном. Лише де-не-де були притишені розмови.

У лісі щораз то більше густішав сумерк. На гра­натове, вибиване цвяхами зір небо, що пробивалось крізь віття дерев, півдугою виринув місяць, сріблячи легко чатиння сосон і заволікаючи лискучою поволо­кою листя дуба. Перша година ночі несла глибоку ти­шу, тільки з віддалі, за лісом, чути були свист і лопо­тіння пролітаючих стрілен.

Помимо втоми, вістун Олесь Недільський ніяк не міг заснути. Вже й натягнув цельту на голову, рахував у думках «до ста», а все ж сон якось його не брав. Знав уже з досвіду, що по такому напруженні нервів, як це було останні дні, не так скоро прийде до себе. Не був він сльозливо-сантиментальним, ні, адже коли органі­зувалася Дивізія, він уже мав за собою майже повних два роки фронтової служби. Побував зимою сорок першого року на Донецькому фронті. За кілька місяців потім брав участь в офензиві на Сталінград і лише по­раненню завдячує, що не загинув або не попав у большевицький полон. Вже в тих часах позвик дивитися на большевиків крізь щербину і мушку рушниці, а приділення до Дивізії ще більш утривалило цю звич­ку. Для нього було ясно: це був ворог, ворог його і його народу, зненавиджений московський молох. Але му­чило його що інше, а саме: ось він, Олесь, вступаючи до німецького війська, мусів прибрати нове прізвище тільки за те, що любив свою Батьківщину і хотів бо­ротися за її волю.

Мучило його це й не давало заснути. Щоб якось відігнати чорні думки від себе, Олесь почав прислуховуватись до розмови, що вели її двоє німців, які ле­жали недалеко від нього під кущами вільшини. Спер­шу не звертав так чуйно уваги, але коли в їхній роз­мові кількакратно повторилася назва однієї місцевос-ти на Підгір'ю, Олесь перетворився в радіоприймач, вловлюючи кожний найменший звук.

Говорив, чи радше оповідав, один із них. Другий лише час від часу кидав якесь запитання.

Олесь слухав і з кожним зловленим словом до грудей підходила гаряч, очі наповнювалися сльозами. П'ястуки до болю стискалися.

Обидва німці, не підозріваючи, що можуть бути підслухувані, продовжували свою розмову.

• Менш, зі вар айн вундершенес медхен... шлянк, шварцгерінґ унд ауґен... Ах, я вас золь ман шон заґен, айне зельшене шенгайт фірвар... Унд ві зі штарб... штольц ві айне фірстін.
• Гаст ду дас ґезеген, варст ду дабай?
• їх вар ін айнем еґзекуціонскомандо... цвай унд драйсіґ бандера бандітен унд авх зі унтер денен...*)

Олесь розумів кожнісеньке слово, і вони гострим ножем краяли його душу. . . Хто ж, як не його сестра, вчителювала в тому селі, про яке згадує цей кат. Про кого ж іншого може бути мова, як не про неї?.. Вона ж чорноволоса, а люди говорили, що це ходяча краса. А може він, Олесь, помиляється, може, недочув, а, може, це лише сон?.. Протер очі, злегка вдарив себе по лиці. Ні, не спить, значить, це правда. .. Значить, цей кат, що лежить тут біля нього, стріляв, а може й знущався над його сестрою. А може, били її, так по-ґестапівськи!.. Адже сам він був у їхніх лабетах на­прикінці сорок першого року, коли його, як члена По­хідних Груп, арештували в Україні. Мав щастя; вда­лося йому втекти і, вдаючи колишнього полоненого червоноармійця, пристати до німецького війська в ролі перекладача. Перед перенесенням до Дивізії Олесь по­бував у своїх рідних, відвідав сестру, яка була учи­телькою в тому селі, про яке згадують обидва німці. Від неї знав, що має зв'язки з визвольним підпіллям. Не відраджував її від цього, знав, що справжня укра­їнська людина не може в цей грізний час стояти осто­ронь боротьби, коли з усіх сторін усякі ворожі зайди, винищують український народ. Для нього було це зро­зумілим, було законом: хочеш вільно жити — мусиш боротися. Але... Боже! Боже! І чого ж це доля так гірко нас випробовує?

Олесь зірвався на ноги. Трясло ним, немов у лихо­манці. Лице вкрилося потом. Підняв свій виряд, руш­ницю. .. Розглянувся, немов хотів щезнути, запастися під землю... Ступив два-три кроки, врешті зрезиґновано кинув об землю вирядом і сам упав, заходячись тихим рвучким риданням. Злість і ненависть розпира­ли грудь, до болю затискав п'ястуки в безсиллі. Що вдіяти?.. Що вдіяти?.. Підійти до них і випалити в ті дві потвори в людській подобі? А потім?.. Що потім?.. От це безсилля і це безвихіддя з нього, найбільш му­чило. Фізична втома, як і щойно пережите, склалося на те, що Олесь навіть і не спостеріг, як попав у гли­бокий сон. Не відчував навіть, як до нього крадькома підійшов Роман Братківський, кулеметник з його роя, і ліг побіч нього.

Олесь пробудився вдосвіта разом з іншими. Спер­шу здивовано глядів, що хтось біля нього спав. Адже пам'ятав, що лягав сам. Але по хвилині пригадав собі все. Глянув на сторону... По німцях навіть сліду не лишилось. Видно, що вже встигли зібратися. В лісі була мряка, що під подувом раннього вітру колива­лась, немов легкі морські хвилі. Із-за такої «хвилі» не­сподівано вийшов Роман, обтяжений амуніцією й ка­занком, з якого парувала кава.

—Ну, що ж, Олесю, не зле нам тут, — крізь зуби просичав, — не зле, шляк би його трафив!

Олесь мовчав, не розуміючи про що йдеться.

—Ти знаєш, що вони з нашими там виробляють? — важко зідхнув Роман.

Десь за лісом грюкнуло кілька вибухів. Олесь далі мовчав, не  розуміючи, що Роман має на думці. Він мовчки простягнув руку по свій казанок.

А Роман балакав уривчасто і з сарказмом:

—  Чи вони цілком подуріли?..     Як погодитися з тим?.. Частина молоді, от таких, як ми тут, що праг­нуть знищення большевицького ярма в Україні, б'ють­ся пліч-о-пліч з ними проти спільного ворога, а вони вдома арештовують, розстрілюють їм рідних. Чи є сенс жертвувати собою саме тепер і тут, разом з ними? Чи в майбутньому не викляне нас історія? Олесю! Олесю! Як погодитися з тим, як важко думати про те, а зокре­ма тепер і тут, саме тут? І попереду ворог, і побіч тебе ворог, хоч удає, а може й не удає, може, справді от цей Шмідт, Кріґер та інші мають нас за своїх приятелів-друзів по зброї, але чи завагаються вони, в імені наказу, розстрілювати твоїх, моїх, наших рідних, дру­зів? А думаєш, що таких убивців нема тут, між нами?.. Ще й хваляться, зарази!

Олесь підніс здивовано очі, а Роман казав далі:

—  А так,  так! Якби ти  чув їхню розмову, ти б інакше думав про цей засраний «герренфольк».

—Ти чув? — радше ствердив, ніж запитав Олесь.
Роман, потакуючи,  кивнув головою й додав:

• Ніччю я біля двох таких лежав і чув усе. . . Це, здається,  про твої  околиці балакали.. . — А бачучи, що Олесь   переживає   те,  що  почув, додав: — Варто «діда»  при   першій   нагоді    вислати   «пах гіммелькомандо»?
• А навіщо?.. — запитав Олесь.
• Думаю. ..   — почав Роман, — як віддячитись йому, як пригадати, що...

— І навіщо? —   знов   перебиваючи,   питав   тихо Олесь. — Може, думаєш, що від цього стане мені лег­ше? Чи думаєш, що не зробить він із цього вжитку? Ох, Ромку, Ромку, — поклепав його по рамені, — тут, де на кожному кроці чигає  смерть, стати катом для будь-що-будь товариша  по зброї? Ні,  помиляєшся. Я вірю в Боже Провидіння, і коли він це зробив з роз­мислом, з охотою, виконуючи наказ, винагородить його за це Бог! А Він єдиний справедливий Суддя. Ось ба­чиш сам, в якій ми опинилися ситуації. . . разом з ними...  Питаю ще раз: чи ж маю бути я тут для них катом?..

• Але ж ти, Олесю, сентиментальний, — майже з презирством сказав Роман. — А дивись  на наших «воріженьків», вони й тут   ставляться  до нас, як до чогось нижчого.
• Дай спокій із своєю «філософією», — різко від­рубав Олесь і, як би це його зовсім не торкалося, до­дав: — А ти знаєш, що він говорив про мою сестру?
• А ти?..
• Замовчи... Добре?
• Ну, нічого. . . Я лише хотів. ..
• Дай спокій, краще збирай свої «клямоти», чу­єш, уже кричить десятник на збірку.

Мовчки зібрали свій виряд і мовчки подалися на місце збірки.

На лісовій галявині зібрався проріджений курінь. Знову той самий наказ: здержати ворожий наступ, прикриваючи в той спосіб відступаючі частини.

По півгодинному марші сотня за сотнею, вийшов­ши з лісу, займали оборонні становища. Якісь недокінчені окопи, принагідно викопані доли. Був уже найвижчий час. Передпілля аж кишіло від наступаючих ворожих лав.

—Кулемети на крила! — кричить хорунжий Базюк, сотенний другої сотні, в якій були Олесь Недільський і Роман Братківський.

Похапцем Базюк розподіляє вояків на становища, вказуючи кожному з них ціль.

—  Бачиш? Подивись крізь два пальці. Щоб між цим  кущем  і деревом муха не пролетіла!..  Зрозумів?
Будемо боронитися доти, доки не прийде наказ   від­ступати. .. хіба прийде запізно. ..

Боронилися. Спершися об стінку окопа, врившись в землю, відстрілювалися. В сусідстві Олеся бахкають рушничні постріли. Микола Пришва і Денис Заяць судорожне притискають приклади рушниць до раме­на, розпочавши цим бойову працю. Постріл, підйом го­лови і швидкий рух руки, — приціл, — знову постріл.

Ворожі постаті на передпіллі припадають до землі. Деякі з них займають становища за принагідними гор­бами. Відстрілюються. Ошелешені несподіваним і силь­ним вогнем, стріляють навмання. Заязготів кулемет Романа, і в'язанка ґейзерів розцвітає між лежачими постатями. Лишаються на їх місці знівечені кукли. Тим часом уцілілі ворожі лави прямують уперто в раз обраному напрямку.

— Увага! Праве крило! Доходять до лісу! — кри­чить на все горло хорунжий Базюк.

Роман, звернувши кулемет у ту сторону, строчить безперебійно довгими чергами.

До вух в'їдалося гучне гуркотіння гарматніх ви­палів. Це била з-заду дивізійна артилерія. Запах екразиту дедалі ставав відчутнішим. Вібруючі звуки то зливалися в одне грізне гудіння, то розпадалися на окремі пронизливі чи низькі рокотливі звуки. Повітря дрижало від бомбувань. Лязготить смерть із кулемет­них цівок.

—Ну, й дере, зараза!.. Олесь! Подай ленту. . . по­шлю навздогін кацапам, — кричить Роман.

Заладувавши кулемет поданою Олесем лентою, Роман застрочив довгою чергою по втікаючих ворогах.

Здається, це був якийсь розвідувальний відділ, що необережно висунувся надто наперед, а стрінувши сильний, нагальний вогонь оборони, відступив назад. Те гірше, як виявилось, наступило пізніше. Наразі га­рячкова пальба поволі слабнула. Вояки куреня без на­казу поправляли свої становища, вкопувались глибше в землю. Настало хвилеве відпруження. Поміж стано­вищами пробігали зв'язкові, підстаршини, старшини. Кожний зайнятий своєю справою.

Олесь і Роман упорядкували своє становище і, спершись об стінку окопа, спостерігали передпілля.

• Олесю! Ти бачив їх? — спитав Роман.
• Кого?
• Ну, тих швабів.
•  ?
  _____ Знаєш, — продовжував Роман, не діждавшися відповіді, — я чув їхню розмову, бачив, як ти встав із свого леговища, зрозумів, що й ти мусів чути, а над ранком, коли пробудився,  бачив,  як вони збиралися. Збиралися   поспішно,  як   би   чогось   сподівалися, чи, може,  догадувалися, що ти їх  розумів.   Здається, що вони з іншої частини... Як ти думаєш?
• Або я знаю? Здається, зі штабу... їх було там доволі... Зрештою, не  нагадуй,  — і Олесь зрезиґновано махнув рукою.

Тепер обидва мовчали, були зайняті спостережен­ням передпілля. Перед ними стелився пагорбуватий краєвид. Вузькі смужки піль, порізаних межами, кущі, гайки. Саме там чаїлась небезпека. Наразі на їхньому відтинку запанувала абсолютна тиша. Десь зліва і справа долітала до вух нерівномірна гарматна паль­ба. Вона то набирала сили громовиці, то знову спадала до осіннього «капуснячка». Така стрілянина на «ста­рих» фронтових вояків робить таке враження, як ко­лискова пісня матері на немовля, тим більше, коли на відтинку, який займають, панує тиша. Саме так за­спокійливо вплинула ця артилерійська «симфонія» на Олеся, який, спершись головою на окіп, навіть і не­зчувся, як опинився в «країні Нірвани».

Це «найгірше» почалось раптово. Несподіваний сильний вогонь з усієї ворожої зброї підняв бурю в цьому, здавалося б, затишному куточку, зриваючи на ноги увесь курінь фюзілієрів. На обрії витрискували водограї вогню, землі, заліза, що з кожним ударом об землю зближувалися невмолимо до становищ куреня. Було вже добре по полудні, і липневе сонце невмоли­мо смажило стікаючу кров'ю землю. В одному моменті терен довкруги окутався розривами, наситився їдким димом піроксиліни. Зацокотіли на всі лади кулемети, рушниці. З горба, що заслонював обрій, у підбіжках сунули ворожі розстрільні.

Олесь і Роман, пробуджені нагальним вогнем, в один момент зрозуміли грізну ситуацію. Без зайвої ме­тушні, поспіху, прецизно виконували свою вояцьку по­винність. З хвилинними затримками строчив довгими чергами їхній кулемет по наступаючому ворогові. Зай­няті своїми «цілями», — що їх щораз то більше виро­стало на передпіллі, — навіть не запримітили, що з обох сторін слабшає оборонний вогонь їхнього куреня. Полонила їх в цілому гроза, що сунула спереду. .. А це був ворог. . .

Аж несподіваний голос їхнього чотового хорунжо­го Базюка: «Ви що, не чули?!» — вирвав їх з їхньої завзятости.

Звернули на нього здивований і запитливий по­гляд.

— Відступаємо! — гукнув до них.

Зірвалися. Впорядкували на собі виряд та хиль­цем подалися за Базюком.

Чота відступала поволі, метр по метрові. Базюк йшов останній. Цілком захрип від крику, старався за­ховати спокій, однак — ні, неправда, не можна! Бо­явся катастрофи...

—Щади амуніцію!

Большевики витягли свої «максими» цілком близь­ко, заглядали дулами в самі очі, злосливо кусали, не­сподівано, як з-під землі. Чота відступала, немов ра­нений звір, відгризаючись від тічні мисливських со­бак. Вона воліклась, тягнучи з собою поранених.

Базюк,, вимахуючи машин-пістолею, кричав:

—Без паніки! Відступай у порядку! Підніми зброю!
Відворот був  важкий. Земля,  поплутана сувоями

колючого дроту, наїжена кущами, переорана вибоїна­ми гранат. .. Ноги спотикалися, плутались від умучення.

Роман біг останнім. Час від часу зупинявся, при­лягав за якимсь принагідним горбочком, і посилав ку­леметну чергу найбільш агресивним солдатам. Хоч часто й не бачив ворога, стріляв на відгомін голосів, на черги ворожого кулемета. Мимоволі він і Олесь, кот­рий ні на хвилину не відступав від нього, опинилися б арієрґарді відступаючого куреня. Олесь став тепер муніційним стрільцем та вгинався під тягарем трьох муніційних скриньок. Може, тому й Роман частіше зупинявся, щоб помимо наказу, вистріляти частину амуніції, а тим самим облегшити тягар Олесеві.

Саме збігали в якийсь ярок. Роман зайняв стано­вище і знову залопотіла крикливим вереском кулемет­на черга. Недалеко справа бігли хильцем запізнені во­яки куреня. Раптом один із них захитався і впав на землю, решта, важко дихаючи, збігла в ярок і тут за­раз же зайняла оборонні становища, обстрілюючи на­ступаючого ворога.

Крізь гул бою, з місця, де перед хвилиною впав вояк, почувся розпачливий крик:

—Камераден, гільфе!.. Майн Ґотт!..* *)

Ранений хрипить і пробує піднятися. Його голос приглушує раптова черга ворожого кулемета. Побіч упалого витрискують маленькі земляні гейзери.

Роман прицілюється до невидимого йому ворожого кулеметника, коли раптово затупотіли чиїсь ноги біля нього.

• Верни! Здурів! Верни! — Не встиг схопити Оле­ся за ноги. А той, схилившись, біг щосили в сторону раненого вояка.
• А йому що? — хорунжий Базюк кинув здиво­ваний запит, не то до себе, не то до Романа. А й на диво, ворожий кулемет на момент замовк,  видно, що одчайдушність Олеся ошелепила навіть ворога.
• Хлопці, не стріляти! Не   стріляти!   — ве­рещить Базюк.

І чого це він?.. Саме він?— белькоче Роман, що аж позеленів від тривоги.

Олесь тим часом уже прикляк біля раненого, ро­зіпнув пояс, підніс вояка, підставив плече і рушив. Те­пер біг, скільки було сил, в сторону спасенного ярка. Нараз злісно застрочив довгою чергою ворожий куле­мет. Посипалось обтяте кулями гілля дерев, але було запізно. Олесь дослівно вкотився з раненим до ярка й обережно поклав його на землю.

Ранений із вдячністю глядів на свого рятівника. З невеликої рани на шиї пульсувала кров, заливаючи ковнір і однострій. Олесь отямився, прожогом вийняв пакет першої допомоги, підніс голову раненого і вправ­но наклав бандаж. Перев'язку було скінчено, однак грубі білі сувої бандажу швидко просякали кров'ю, очі раненого западали глибоко в очодоли, життя вихо­дило з ним у міру, як багряніла перев'язка.

• То він... — почувся  зніяковілий голос  Рома­на, і Олесь здивовано підніс голову.
• Це  той, з ночі... пізнаю його... адже ранком бачив.,. пізнав, — шепотів до себе Роман, якого Ба­зюк звільнив від кулемета.

Олесь  звернув  погляд на раненого.   Коротко  обстрижена голова із волоссям кольору доспілого збіж­жя, і сині очі, які із вдячністю гляділи на Олеся.

—  Вайст ду дас, дасс ду майне швестер ершосен гаст?..***) — слово по слові, із притиском говорив Олесь,
вдивляючись у смертельно бліде лице раненого.

Німець   зіштивнів.  Його голубі  очі  вп'ялилися  в лице Олеся із звірячою тривогою.

—   Майн  Ґотт...     Майн   Ґотт.,.****)    —   рука раненого схопила долоню Олеся, конвульсійне стиска­ючи її, а очима, які вже відтінювали смерть, благав. . .
Чи розумів?.. Чи пригадав собі?.. Видно, що так, бо ще порушив головою, глянув притомно, переніс погляд на Романа, щось, хіба як би здивування, замиготіло в йо­го  зіницях,  повіки опали,  витискаючи   краплини сліз у кутиках очей. Рука ще раз стиснула долоню Олеся,
уста викривилися в ледь помітній усмішці, і ранений немов би запався сам у собі.

• Кінець. .. — почув  Олесь шепіт Романа. Гля­нув на нього. Стрінулись їхні погляди і довшу хвили­ну лишалися в тій позі. Здається, в цей момент була довкруги абсолютна тиша.
• Ось і віддячився ти  йому. . . — глухий шепіт видобувся з грудей Романа.

 

 

*)    — Чоловіче, то   була  чудова дівчина...   Струнка,  чорне волосся І очі... Ех, що більше говорити, краса та й годі.

• І ти то бачив... був там?

Я був в екзекуційній чоті... тридцять два бандерівських бандити і між ними вона...

* *) -- Друзі, помочі! Мій Боже!..

* **) Чи ти знаєш, що ти розстріляв мою сестру?..

****)Мій Боже... М і й Б о ж е...

 

НАСТУП ПАНЦЕРІВ

Меркли зорі. Прямо на сході розпливалась темінь ночі, небо набирало каламутно-блакитної барви. Спе­реду посіріло поле. Обрій надалі лишався чорним. Ліс. Холод ранку.

Зірвався, стукнув об землю ногами, потер руки. Вояки спали сидячи, схиливши голови на рамена, на коліна, або прямо відкинувши їх назад. Уста мали від­криті, лиця збілілі, неначе мертві. Стрілець Войнило прямо витягнувся на дні окопа.

Стояла повна тиша. Навіть у недалекому селі за­тихли собаки, не відзивався ще півень.

Хорунжий Тихоліз рушив окопом. Залога важко­го кулемета трималася: стрілець перший, Василь Федьків, уродженець Підгір'я, і двоє амуніційних, Любак і Тхір із Перемишлянщини. Цей останній, очевидно, мусів привітати хорунжого дотепом, щось на тему свого прізвища. Хорунжий Тихоліз, сміючись, ляснув його по рамені.

Йшов і дивився на сплячих, немов би підбадьоре­ний словами Тхіра в цій незавидній фронтовій дій­сності. Пригадував собі все, що знав про кожного з них, що скріплювало в ньому віру й дружбу в цей гурт молодих юнаків, що так було потрібне саме тут, на передовій лінії фронту. Щоб хоч у тому знайти проти­вагу і хвилеве забуття неясної і грізної ситуації, яка заіснувала два дні тому і тепер позирала на них із пе­редпілля.

Ось Лукасевич, співтовариш гімназійної лавки ще з перед 1939 року, вічно чимсь заклопотаний, Осип Кінасевич з Любачівщини, веселий, трішки наївний на свій вік, перейшов не одне, «нюхав» польську тюрму і перебував на Донбасі в 1940 році. Ось знову нахму­рений, однак педант у кожному русі — Притула Яків з Коломийщини, Євген Червінський — хлопець, не­мов мальований, студент Трач, Осипенко Микола, ко­лишній червоноармієць, а тут знову двоє нерозлучних братів Мельниченків з Волині, що тепер щось ниш­порять біля своєї «офенрори», і назустріч Тихолізу посилають привітну усмішку.

Хорунжий Тихоліз затримався. Щось важке лягло йому на серце. Не міг вповні опанувати себе. Щось не­покоїло його. Так як перед роками, тоді, коли ще був звичайним стрільцем в одній з німецьких дивізій, що нестримно рвалися вперед в 1940 році. Так, але... тоді був він лише стрільцем, і нічого більше його не обхо­дило, тільки його Я... А тепер? Адже він відповідаль­ний за цю горстку людей, яку йому доручили і які йому вірять. Чи може він своєю поведінкою довести до того, щоб ті, довірені йому люди, перестали вірити в нього?.. Він знає, що за кілька тижнів і місяців пе­ребування на передовій лінії вояки навчаться тримати «в ризах» почуття страху, відрізняти мелодії ґранат, плач розривних снарядів, виття важких гарматніх стрілен. Чуйне вухо вояка знає докладно, які звуки при­носять небезпеку. Хто пізнає цю музику війни — пе­рестає «бити поклони снарядам».

Журбою хорунжого Тихоліза було, чи справді во­яки пізнали цю «мелодію війни» і чи не будуть «кла­нятися» там, де не треба, чи не завагаються в критич­ний момент, коли такий прийде.

Глянув на годинник. Четверта тридцять. Мимоволі призадумався, чи не варто розбудити всіх, однак не в спів.

Бо нагло ліс, який уже цілком позбувся світанко­вої імли і стелився чорним пасмом між сірою плахтою поля і яснішим сіро-блакитним небом, той ліс, що від двох годин був оповитий тишею, — гаркнув цілою своєю широкістю, гаркнув і заревів, гаркнув і загудів.

Ліс ревів і гудів. Як тоді у донецьких степах в 1941 році, але тепер потужніше і ближче. Позрива­лись із дна окопів вояки, вискочили, припали до рушниць. Гук приглушував голос, дзвенів тисячами дзво­нів у скронях.

Хорунжий Тихоліз із далековидом при очах. Але нічого не видно, тільки ближче простелилось хвилясте поле із збіжжям і картоплею, а далі темінь таємничого лісу. І гул, гул. . .

Артилерія? Ні блисків, ні виття, ні вибухів. Тіль­ки гул. Повідомити сотенного Берґера? Навіщо? Адже цей лоскіт збудив би й померлого.

Гул, може, мінути дві, і нагло як би справа почав тихнути, зате вухо вловило нові звуки — брязкіт за­ліза. Це рушили в атаку танки.

«Танки! Танки!»—летить здушений крик крізь окопи. Далековид показує збіжжя, чорний ліс, між ними рух, щось, як би невидима рука встановлювала прямокутні коробочки.

—Один, два.. . чотири. . . Але й багато їх лізе, — перекрикує Червінський виття моторів.

Ось одна і друга сильвета в маскувальному одно­строї, з рушницями, пригорблені.

—Не стріляти! — Тихолізові затинається голос. — Не стріляти, це вертаються Воробець і Лящ із передових стійок.

До окопу, важко дихаючи, ввалюються обидва. В очах таїться страх. Танки, танки! Тільки нерви три­мати в купі. Танки, прямо танки, і нема на це ради. Хорунжий Тихоліз гарячкове пригадує собі все, чого його вчили на тему танкової атаки на старшинському вишколі, і те, що вже мав змогу пережити на східному фронті. Тільки спокій. Не хвилюватися. Поперше, чи готові «офенрористи»? Припустити танки по змозі на віддаль, щоб кожний стріл був певний ціли.

Із зусиллям Тихоліз обнижує голос. Чоло зрошує піт. Він затискає п'ястуки й каже:

—Не стріляти! Подам команду!

Вже і без далековида можна розпізнати присадку­ваті зариси танків «Т—34». Гонять, як шаленні! Дим за ними, і в тій брудно-сірій авреолі можна бачити їхні сплющені пащі з тоненькими дулами гармат.

Вояки Дивізії при рушницях, декілька з них при­готовляють «фавстпатрони», шукаючи приписової від­далі на запліччі. З напругою вдивляються в передпіл­ля. Декілька пар очей звернені на хорунжого Тихоліза. Числять на нього. В ньому вбачають порятунок.

— Приціл сто п'ятдесят метрів. Вогонь на мою ко­манду, сальвами. Подай далі! — Хорунжий Тихоліз обтирає зрошене потом чоло. Дві «офенрори», кілька «фавстпатронів», — обраховує в думках.

Скільки є танків? Треба почислити. Звіт. Один, три, вісім. Там, у куряві, ще кілька.

Перед очима дивізійників стають танки подовгас­тими. Бачуть їх, як ззаду валить дим, як мокрими клаптями летить на боки земля. Видовжуються, як би пересувалися направо. Тихоліз зрозумів, що вони про­биваються до шосе і вдарять на другу чоту. Полегша? Полегша і страх одночасно. Дотепер розгарячкований, у напнятих нервах, не відчував страху. Тепер страх: як дадуть собі раду вони? Чи встояться перед цією кучою з заліза, котра жене на них? Далековид. Бачить жовтаву рису окопів. Двіста метрів, кілька кулеметних гнізд, нічого більше. Вони в долині, і йому з його ста­новища видно їх, як на долоні. Ось блиски пострілів... Є... дістав один. Чорний густий дим окутав тулуб пот­вори, стелиться землею. Але другі вточуються на око­пи, проскочили їх і женуть. До окопів під'їжджає друга хвиля залізних потвор. Якась сильвета в маску­вальному однострої вискочила з окопу, за нею ще кіль­ка. Згорблені, біжать, падають і лежать.. . Знову хтось вискочив із окопів... За ними нова хвиля танків. .. Но­вий вибух. .. — дим густий, чорний заслонюе краєвид.

Вояки чоти Тихоліза мовчать. Вже не поглядають на нього. Відчуває це він і знає, що думають, знає, що тепер черга на них.

Гул висить над землею.

— Пане хорунжий! — Федьків указав рукою на ліс. Глянув. Нова хвиля ворожих танків.

Тепер, справді, як би цілий-ліс рушив на них. Синявий дим заслонив чорне пасмо обрію. Тепер уже їх напевно не мине. Добре, що хоч потічок перед їхніми становищами, коли зупиняться перед ним подасть ко­манду.

• Верещинський, збігайте до сотенного, — кри­чить Тихоліз, — довідайтесь, що з другою чотою.
• Пане хорунжий... самі бачите! — відповів ви­кликаний тремтячим голосом.

— Не базікай. . . Бігом!

Тихоліз звівся на пальці, сперся ліктями на сип­кий пісок окопу. Танки гнали далі, в напрямку на­право, але декілька звернулося в їхню сторону. Вже продираються крізь хащі, що розстелилися над пото­ком. Щоб тільки не «навалили» його вояки. Менше з тим, чи вдасться йому стримати цю навалу, все ж таки на хвилину припинить, а там надійде підмога! А, може, викінчать його так, як другу чоту? Але тепер уже хіба там позаду знають. . . Він своє завдання сповнить.

Як доповзуть до потічка, не скоріше, дасть наказ стріляти. З трудом відриває зір від передпілля. Кіль­канадцять шоломів над окопом, рушниці, «фавстпат­рони», пальці на спускових язичках, лиця напруже­ні. При кулеметі Федьків і Тхір, цьому останньому навіть і тепер не сходить усміх з лиця. Бездумність, чи, прямо, простодушний сміх?

Танки. Вже не лише безфоремні брили заліза, але можна розпізнати навіть найменші деталі, нумери. Ти­холіз держить гранату в руках, пальці побіліли від на­пруження. На них прямує чотири танки. «До потічка! Не скоріше. . .» — думає Тихоліз.

Ось уже перший доліз до потока, загамовує, не­мов би боявся води. Біля нього другий повертається укісно до них.

—  Вогонь! Сальвами!

Окіп тріснув випалами. Засичали «офенрори». Че­рез півсекунди оглушливі вибухи, яскравість блиску й густий чорний дим. Загорівся той, що проходив укіс­но, а той з-над потока, як би принаглений їхнім вогнем, рішився, скочив уперед, плюснула вода на боки, полетіло довкруги болото, за ним решта два, уже не сповільнюючись, сунуть цілим розгоном.

—Вогонь! Вогонь!

Федьків до безтями натискає руків'я кулемета, строчить прямо в очодоли надбігаючій потворі. І те­пер, на мить, коротшу від секунди, Тихоліз бачить, як рій сталевих куль значить чорними цяточками зелено-бурий панцер. Ось танк уже доскочив до окопу пря­мо на кулемет. Жовтий пісок, немов мутна вода, роз­сунувся, стінки окопу лопнули, гул мотору і знову тор­гання вперед, пісок, вереск, далекий від гулу мотору, ввірваний, друга стінка окопу розсунулась, і важкий тулуб панцера проскочив.

—Гранатами! — здужав ще крикнути.

Другий танк наїхав на Червінського, поки він мав змогу кинути ґранату. Відхиленого, із закинутою на­зад рукою, танк придушив його до стінки окопу.

Третій — прямо на Тихоліза; він стрибнув два кро­ки вліво, кинув відбезпечену ґранату і впав на дно окопу. Тут же, перед ним, над берегом окопу, слабень­кий вибух. І зараз же на тлі неба квадрати гусениць, пісок, спресована земля. Перед танка загачує задню стінку окопу, знову шматки землі, танковий «живіт», засмалений, забризканий болотом, якісь діри і зад, ди­хаючий спаленою оливою.

Десь праворуч кілька вибухів Гранат. Всі три во­рожі танки перевалилися через окіп і погнали далі.

Випльовуючи пісок і протираючи очі, Тихоліз під­вівся. Передпілля окутане димом горіючого танка, той самий вигляд у стороні другої чоти. 3-заду три ворожі танки вже між забудуваннями, виринають поломані дерева, якісь трупи, розвалена хата. Танки пристають, стріляють то знову крутяться на місці, немов навіжені.

Три секунди надуми. З дна рову із розваленого становища вилізає старший десятник Лучка. З трудом піднімається, з носа, з вух тонесеньким струмочком тече кров.

—  О-о-оо!   —   белькоче  неголосно.   Падає,   задихаючись.

Знову хвиля притомности. Тихоліз доскакує до нього, пробує звести на ноги. Лучка розплющує збілі­лі очі. Відкриває уста. Струмок зчорнілої крови.

—Вже по ньому! — хрипить до Тихоліза десят­ник Кос.

Тихоліз пустив Лучку і той безладно опустив го­лову між коліна та й застиг у такій позі.

—Федьків і Тхір розчавлені на мазь, — хрипить
Кос. — Червінський і Волошин також.. .

Тихоліз дивиться на окіп. За кілька метрів — розторощена земля. З-під неї вистає дуло рушниці, якась ногавиця з черевиком і червоним кіктем, шо­лом, розчавлений, як шкаралупа яйця. Може, двад­цятеро уціліло, вилазять із заглиблень окопу. Повід­кривані роти, перекривлені шоломи, блукаючий зір. Двоє легко ранених. Що тепер йому робити? Позаду ворожі танки, а спереду...

Почув, що на чоло виступив йому холодний піт. Глянув на групку вояків і нараз усе зрозумів. ..

—На становища! Ворожа піхота!..

Сам припав до другого уцілілого кулемета, шарп­нув ручку зарядника. Залопотіла довга черга. Був най­вищий вже час. Бредучи по коліна у воді потока, крізь дим горіючого танка продиралась ворожа розстрільна. Без команди вояки розпочали гарячкову пальбу з руш­ниць. Хорунжий Тихоліз передав кулемет десятнико­ві Косові, глянув на своїх вояків, бачив зіпрілі лиця, на яких лягла втома і жах. Він відчув ще раз на собі їхні питальні погляди і перший раз у своєму житті усвідомив весь тягар командування і відповідальність за цю горстку людей. Вірили йому, йшли за його нака­зом, аж опинилися в цих тенетах. І що ж їм тепер ска­зати? Через хвилину почув себе малим, безсильним, недорослим до цієї ролі. І саме в тій слабій його хви­лині заломання досягло його жало ворожої кулі. Гост­рий удар від шиї до рамена і неймовірний гарячий струм по цілому тілі. Потемніло йому в очах, безвлад­ним рухом руки хотів обпертися на стінку окопу, але вона ховзнулася, і він упав. Довкруги все потемніло.

Двоє вояків швидко віднесли його в захисне місце. Помимо перев'язки, рана сильно кривавила, так, що годі було стримати кров.

Десятник Кос перебрав команду.

Через малу хвилину відчув недовірливий погляд друзів-вояків. Зрозумів і відчув цей тягар — надмір­ний тягар. До болю стиснув губи. Рука сильніше охо­пила руків'я кулемета.

Ворог задержався, заляг і розпочав сильну стріль­бу. Вояки Дивізії відстрілювалися. Десятник Кос ба­чив, як навіть ранені не сходили з лінії. Ось його рід­ний брат Василь, цей вайлуватий, з дитячим облич­чям. Ліва рука обмотана бандажем, на якому великою плямою багряніє кров, підтримує рушницю, стріляє раз-по-раз. Хотів заговорити до нього, однак знову піднялось кілька ворожих постатей. Кос привітав їх довгою чергою з кулемета. Крізь призму прицільника на кулеметі бачив, що ворог звертає направо. Зрозу­мів, що хочуть їх оточити. Щоб ліпше спостерігати і зорієнтуватися в ситуації, Кос необачно звівся. . . Легкий удар, де саме? В вухо? І все в очах підскочи­ло, затанцювало. Впав.

—  Івась, Івась, що з тобою?..

«Хто ж це так верещить і чого?» — 3 надзвичай­ним зусиллям розплющив очі. Пізнав брата. — «Лю­бить мене», — це була його остання думка.

Коли хорунжий Тихоліз опритомнів, думав, що вже смеркається. В затишку якоїсь ями, накритої га­луззям, було темно. Здивувало його, що лязгїт бою все ще триває.

—  Добре, що  ви очуняли, хорунжий! —  шепнув Остапенко, уродженець Одеси. — Збігаю подивитись, що діється... Може, буду там потрібний, — додав, не­мов оправдуючись.

Відсутність Остапенка здавалась Тихолізові віч­ністю. Довкруги стогнали ранені, запах сирої землі мішався з млосним запахом крови. А над тим усім па­нував скажений лязгіт битви, збільшуючися з кожною хвилиною, та нестерпний тягар, що давив скроні. Прибіг Остапенко.

• Що діється? — спитав Тихоліз і здивувався, що його слова кудись утікають і трудно їх зловити.
• Зле.  Десятник Кос убитий. Не знаю вже, хто перебрав команду. Хлопці б'ються, як хто знає.
• Поможи, піду ближче до них.

Спершися на рамено Остапенка, Тихоліз з'явився між вояками. Ті відстрілювались уже з детермінацією. Побачили Тихоліза. і в їх очах з'явився якийсь сла­бенький промінчик надії.

Тихоліз, спершись на стінку окопу, глянув на пе­редпілля. Бачив ворожі наступаючі лави, що в підбіжках прямували в напрямі їхніх становищ, інтензивно обстрілюючи їх з кулеметів. «Зле, — подумав він, — нема ради, хоч хай ця горстка рятується». Гля­нув на кілька ближчих і вичитав з їхніх очей німий запит: «Що робити? Кажи, дай наказ. ..» А большевицька піхота, не натрапляючи на спротив, оточувала їх, ще кілька хвилин — і буде запізно.

—  Хлопці!  Гранатами,  і відступати,  —   кричить безнадійно Тихоліз і чує, як від цього крику кров ви­тікає з рани.  Потім, якось нагло-скажений удар, по­дібний до   першого.   Як   колода,   валиться   лицем до землі.

Загуркотіли глухі вибухи ґранат, затріскотіли ско­ріше і нагально випали рушниць. Однак, того вже не чув Тихоліз. Підбіг Остапенко, підніс його голову, але тіло безладно падало з рук. З уст текла кров і пухир­ці повітря тріскались, немов миляні баньки, на губах. За хвилю і це перестало. Остапенко поклав уважно тіло Тихоліза на землю.

—  Чого стирчиш?.. Бачиш, що вбитий...  Відступаємо, — уривано, перекрикуючи гул бою, кричить до Остапенка надбіглий Притула.

Остапенко рвучко звівся, глянув ще раз на хорун­жого Тихоліза, підняв його машин-пістолю і подався за віступаючими друзями.

З-за лісу криваво сходило сонце.

 

ПЕРШИЙ ЛИСТ ІЗ ДОМУ

Дніло, і одночасно із настаючим днем затихала ка­нонада, що розгулялася серед ночі і тривала до ранку. Ще де-не-де вибухи —відгомін недавньої гарматної битви, але вже у ранішній імлі частіше коливалась тиша. Найгірше для вояцького вуха, звиклого вже до гарматного гулу, було те, що за хвилину неподільно тиша запанувала на цілій лінії. Аж дзвеніло в вухах. До того ж, над землею зависла низько сувора імла і все, починаючи від одностроїв, а кінчаючи на цівках рушниць, рясніло вологістю. Старшини і підстаршини сновигали вздовж окопів, зупинялися на хвилину, надслуховуючи. Подобали на чуйних собак. Імла не усту­пала, противно, набирала кольору і густоти, тужавіла і майже дотикалась землі. Не злагіднював її холод­ний вітерець, що лоскотав усе, на що натрапляв. Во­яки відчували це так, немов би хтось дотикався їхніх облич вогким язиком.

• Тепер повинно початися на нашому відтинку, — відізвався  Ігор Галевич.  — Дніє.
• Йди до  чорта.  Не викликай його з лісу, — у відповідь  примовив  Орест Химець,  щільно закутав­шись у цельту.

Найпідлішою на передовій лінії є тиша, яка шар­пає вояцькі нерви, особливо тих, в поготівлі, що про­стояли на стійці цілісіньку ніч, очікуючи, що «ТЕ» ось-ось почнеться. Така тиша видобуває в людині цілу ґаму протилежних почувань. І радість, що ось ще одна ніч на їхнім відтинку пройшла спокійно, і журба, що саме інші вже пройшли «ТЕ» лихо, а її знову очікувало «щось». Вогкість і невиспаність, все те, що огля­дала, що чула, бачила і відчувала крізь призму цих. двох суперечностей. В її свідомості затиралась реаль­ність, тратила свої, може, невеселі, однак напевно не безнадійні контури, а на їх місце з'являвся понурий, всевладний смуток.

В такій тиші гризли сухарі, викінчували «залізні порції». Без апетиту мляскали язиками.

—Не їси? — запитав  Галевич  Химця,  дістаючи ножиком консерву.

Химець немов би  спав. Мовчав.

—Пізніше може не бути часу на це, — діткнув Галевич рукою чола Химця. Відчув гаряч. — Що з тобою? Маєш гарячку?

 

Однак Химець мовчав завзято. Справді, мусів ма­ти гарячку. Почував себе, як би пробудився з довгого і важкого сну.

• Що з тобою, Оресте, ти хворий? — зазираючи крізь   відхилений   «цельтбан»,  питав  стурбованим голосом Галевич.
  • Ні! Дай мені спокій, — різко відповів той.

 

• І чого це ти так денервуєшся? Уже  пройшла навала, добре, що не зачепила нас. Ось уже дніє, — говорив  Галевич,  —   побіжу,  може,  привезли   чогось теплого, ну, і пошту. Орест! Встань і уважай! — Ще раз   доторкнувся  плечей Ореста   і  дочвалав   уздовж рова.

Неохоче звівся Химець, поправив на собі вогкий від роси «цельтбан», провів, ось так за звичкою, ру­кою по замку кулемета і обіперся грудьми об стінку окопу. Щось давило біля серця. Якийсь невимовний тягар наліг на душу. Чи передчуття того, що немину­че має статися?

 

Поринув у свої думки. Ось уже від дев'яти міся­ців зносить труди фронтового буття. Мав дев'ятнад­цять років і з молодечою наївністю і цікавістю сприй­няв перші вибухи бомб у тридцять дев'ятому році. На очах валилася пиха чванькуватої шляхти. З неменшою цікавістю юнака, завербований новою владою, пішов у червону армію. І знову з наївністю і цікавістю сприймав своє довкілля, нове довкілля і нові поряд­ки. Дивувався всьому, а найбільше злидням, які стрі­чав на кожному кроці в державі «робітників і селян». І хоч сам у свойому юному житті не одне злиденне ба­чив і пережив, все таки те, що зустрічав тепер, не мог­ло вміститися е його голові. З роду бистроумний, зразу зрозумів, що мовчанка у тій задушливій атмосфері ко­муністичного режиму ціниться високо. Тому мовчав, ждучи лише нагоди, щоб видістатися на вільне по­вітря. На цю нагоду довго не чекав. Весною 1941 року їхній полк з цілою дивізією перетранспортовано з да­лекого Уралу в околиці Рівного. В перших же днях большевицько-німецької війни, що вибухла в червні 1941 року, перебіг на німецьку сторону. Мав щастя, бо в тій частині, до якої перебіг, перекладачем був його шкільний товариш Ігор Галевич. За його заходами Орест лишився при тій частині, тим більше, що не зле володів німецькою мовою. Спершу був при обозі, а потім вже у фронтовій частині. Пробував писати до­дому і через родичів Галевича, що жили в так званому Генерал Губернаторстві, і безпосередньо на домашню адресу. Очікував нетерпеливо вістки з дому. А, може, буде щось сьогодні?

 

Під подувом вітру мряка рідшала, проміння схо­дячого сонця вкотилося в окопи, а з ними Ігор Гале­вич, несучи в їдунці гарячу страву.

 

• Ну, Оресте, маєш каву і гарячу їжу. . . Готуй­ся, бо, здається, підемо в наступ. Уже приходить по­повнення, — якось радісно говорив Галевич.
• А тобі що?.. Чи тобі аж так весело, що йдемо в наступ? — іронічно, крізь зуби цідив слова Орест. — Чи весело і смішно буде тобі, коли даси дуба?

 

• Ти якби знав, що маю для тебе, то носа не хнюпив би. . .

Не докінчив речення, бо Химець, мов обпарений, кинувся до нього.

• Є лист для мене?
• Є, є. . . маєш. —

Віддаючи листа, Ігор мимрив:

—. Здурів хлоп,  чи що?..

Орест, не звертаючи уваги на слова Ігоря, дрижа­чими руками схопив лист. Хвилину вдивлявся в зна­ний йому почерк письма, а потім, немов якісь святощі, почав його обертати в руках. Щось стримувало його від того, щоб роздерти конверту... Боявся, чи, може, щось прочував? Врешті рішився, розірвав конверту й заглибився в читання.

Ігоря розсердило таке поступування Ореста і він спершу рішився не відзиватися до нього, а оскільки добіговими ровами почали прибувати вояцькі підкріп­лення, зосередив всю увагу на тому, що діється в най­ближчому довкіллі. З хвилевої задуми вирвало його придушене ридання і схлипування Ореста. Глянув у його сторону. Він сидів на дні окопу, втуливши голову між коліна, і схлипуючи, повторяв все те саме:

• Все пропало, все, що ж тепер мені робити?..
• Що тобі? Здурів?  Так заходитися плачем?  Со­ром, здержися, адже бачиш, що прийшли чужі лю­ди, — і Ігор суворо глянув на Ореста.

Той насилу стримуючи ридання, простягнув до нього листа, кажучи:

 

—Мені байдуже. . . На, читай... Читай... Це пер­ший лист із дому. ..

Ігор з особливою увагою взяв листа і почав читати:

«Дорогий Сину!

Тішить і радує моє серце, що Ти здоров та що по­чуваєш себе добре. Уважай, прошу Тебе. Скільки ро­ків Тебе не бачила, а чи побачу — це Божа Воля. Ду­же хотіла б я побачити Тебе після того, що пережила я. Дивно буде Тобі, що пишу лише про себе? Повір, що не хотілося б Тобі писати, знаючи, де Ти тепер. Як Твій батько був минулої війни на фронті, я ніколи не писала до нього про свої турботи. Думала, хай не жу­риться, приїде у відпустку, то йому розкажу. Так... Це було давно, тоді ще й Тебе не було на світі, але те­пер. . . Щось серце моє віщує, що ми вже ніколи не побачимося, тому то хочу поділитися з Тобою тим го­рем, що нас спіткало. Знаєш, Тебе забрали до війська й здається, що мої молитви до Бога охоронили Тебе досі від нещастя, та не охоронили ні Твого батька, ні Марійки, ні Славка. Може, я прогнівила Бога, що ли­ше молилася за Тебе. Але ти був так далеко й не було останньо вістки від Тебе. Але  сталось. Напередодні війни большевики перевели масові арештування в на­шому місті. Батька забрали з дому, а Марійку і Слав­ка заарештували на вулиці. Що я находилась, щоб хоч вісточку дістати від них. Нічого не помогло. І аж по­чалась війна. За кілька днів у нас вже були німецькі війська. Зараз при вступі німецьких військ я побігла разом з іншими людьми до тюрми. Сину, жаль і роз­пука розриває моє серце, пишучи Тобі це,  але що ж вдієш?  Твого батька, брата і  сестру замордував мос­ковський кат.   Сотні, тисячі помордованих людей. ..»

Ігор перестав далі читати. Не смів. Перед очі з'я­вилися недавно бачені картини спільних братських мо­гил, які прийшлось йому стрічати в час погоні за вті­каючим   ворогом.   Жорстоко   розправлялася   червона Москва з українським народом на  його землі. Львів, Золочів, Тернопіль, Рівне, Вінниця — це одна могила сотень тисяч помордованих невинних людей  здичаві­лими ордами   новітнього   Джінґіс-хана,   Ігор   Галевич розумів, що повинен тепер щось сказати, однак нічого відповідного не приходило йому на думку. Доперва, по довшій хвилині мовчанки спромігся сказати до Ореста:

—  Ти заплатиш їм. Ти заплатиш...
Орест лише махнув рукою.

Галевич нахилився до нього й говорив далі:

• Оресте, опам'ятайся, не будь дитиною. Сталось, не лише ти маєш таку трагедію.
• Дай спокій, не потішай мене. Ну, скажи, для кого мені жити і навіщо? — зідхнув Орест.
  • Як то для кого? — здивувався Ігор,

Чи це мені поможе,  що уб'ю кількох кацапів? Чи я певний, що вернуся цілий додому?.. І кого застану? Мати стара, чується хворою... Чи доживе, наколи мені вдасться прийти цілим і здоровим? Що ж, кінець. Нема потреби жити!

• Знаєш, хоч я твій приятель, але за твою таку балачку саме тут, на фронті, дав би тобі по щелепі.
  • Бо справді, навіщо?
• Щоб помстити смерть твоїх близьких, не зга­дуючи вже про те, з яким наміром ти вдягнув цей однострій.
  • Це їх не воскресить.
• Так пальни собі в лоб, — уже з пересердя бовк­нув Ігор. — Ми тут стоїмо в боротьбі з найгрізнішим ворогом людства, а він каже «навіщо».

Ігор чув  потребу   виговоритися,  тому  пристрасно продовжував:

—Ти дістав свій перший лист, там лише написа­но. Я розумію тебе і співчуваю тобі, але чи ти бачив ті масакри по наших містах? Ні! Правда, це не твоя вина, ти не мав змоги, але я ось бачив... Чуєш?.. Я бачив, оглядав це власними очима. Як я тобі оповідав про це, вертаючись із поїздок з батальйонним командиром, ти не  хотів вірити. Збував лише відповіддю: «Війна, і люди гинуть»... Але чи ти чув лемент тих людей, що втратили своїх рідних? Так, як ось ти те­пер. .. Але ніхто з них не впадав у чорну розпуку. Тут не плач поможе. Тут тільки кров і залізо може розсу­дити нас. Боротьба на життя і смерть. Гинути, як раб? О, ні, брате! Лиш ворожою кров'ю змиємо рани на тілі нашого народу. З чортом піду, як треба, лише бити цю кляту Москву. Так, брате, боротьба   на   життя або смерть — це девіза нашого теперішнього існування.
Очевидно, поплакати можна, адже близькі особи, рід­ні, дорогі. Але так, як це ти говориш... «навіщо»... — нонсенс.

Вгорі, понад прикриттям імли,  гуділи пропелера­ми бомбовози.

—Десь за хвилину почнеться наступ, — продов­жував Ігор. — Тепер треба мати на все відкриті очі.
Тут фронт, і треба уважати й думати. Тут треба відчувати, але з розсудком. Бо це боротьба, саме боротьба, на життя і смерть. І затям одне, Оресте, це кажу тобі на закінчення: всі ми, що боремося за спільну справу, являємося братами. Не хочу тебе потішати, але го­ворю, щоб ти це зрозумів.

Однак Орест мовчав, а Ігор був так зайнятий ба­лачкою, що не спостеріг, що саме стрілки годинника вказували 7.30 ранку. Було б цілком нормальним, ко­ли б Ігор, заспокоюючи Ореста, не звернув уваги на цю саме хвилину. Звідки міг знати, що воно почнеться саме в цьому моменті.

Мряка промовила. Ефект тої «мови» був такий, що привалені неймовірним гуком вояки втратили слух. Здавалося, що це тільки в вухах їм так гуде. Перед ними вибухали водограї землі і стелився дим, в очах гризло аж до яскравого блиску. Старі вояки, що вже пройшли не одну вогневу навалу, дивилися із здиву­ванням на цю жахливу силу артилерійського вогню.

Є рання весна 1942 року. Саме зараз починається офензива. Південний відтинок східного фронту, по зи­мових невдачах й застою рухається вперед. Початок так званої літньої офензиви, що дала змогу німцям за кілька місяців дійти під Сталінград.

Пробудилась земля, зрушена сотнями тисяч ви­бухів, коливалась, немов розбурхане море, скимліла какофонією різноманітних звуків. Вояки щільніше прилягли до стін становищ. Ровами пробігали старши­ни і підстаршини з готовими до стрілу машиновими пістолями. Кричали, вигукували, але серед цього гулу годі було щось розрізнити. Подобали на собак-вівчурів, що зганяють отару овець докупи, відчуваючи близькість вовка.

Ігор Галевич уже освоївся з тим галасом. Погля­дав уважливо на вояків, які щільніше наповняли ро­ви, однак найбільшу увагу звернув на Ореста, кот­рий, скулений, сидів на амуніційній скриньці, на дні окопу, немов дрімаючи.

Орест не спав. Думав. «І пощо дістав він цього листа? Саме тепер, коли не знати, що може статися за хвилину. Доки не було вістки, не жерла його туга, не відчував тієї непевности, все здавалося, що якогось дня прийде додому й застане, як було... А тепер?.. Після цього листа, що отримав сьогодні... Чи, справді, зрозуміє його Галевич?.. Ось і знову присікався до нього. .. А чи він винен? Чи не забагато пережив, як на свої роки?.. Але одну рацію має Галевич. Тут і саме тепер треба себе «зібрати докупи»... Чи пощастить йому цього ранку?.. Але ж гуде, гуде... Як вийти під цю зливу сталі і вогню? Але він вийде, вийде і пока­же, що він не «мазгай», що помститься, як сказав Га­левич, за ті сотні тисяч невинно помордованих... Хай сердиться, але він, Орест Химець, покаже, що він гід­ний імені вояка».

Орест рвучко звівся із скриньки та обперся на стінку рова.

— П'ятсот наших гирл б'є, — кричить немов би до себе Галевич, коли ж ніхто не може чути. По цілому передпіллю стелиться чорний дим, що часто міняєть­ся із сіро-фіолетним кольором. Зробилось мрячно, всі відчули, як би на світ дивились крізь темні окуляри.

Побіч них з'являється чотовий Вінтер і вже не відступає. Поглядає на ручний годинник і щось кри­чить до пробігаючого вістового. Від вояка до вояка пробігає наказ, поданий десь із правого боку: «Го­туйсь до атаки! Готуй зброю!»

Наказ цей оббігає всіх. Наелектризовує. Кожний наповняє хлібник ґранатами, перевіряє набійниці, оса­джує на рушниці багнет. Кулеметники заряджають кулемети барабанами, прикріплюють до пояса запасні, вдягають на шию ремені, готуючись до скоку. По-правді, відомо загально, що перед ними досить мілкий потік котрий треба проскочити, потім два ряди колю­чого дроту і доперва ряд ворожих окопів і бункерів — це все проінструктовано кілька днів тому, але як во­но насправді виглядає, годі собі уявити.

І нагло перед втисненими до стінки рова вояками з'являється сильвета старшини. Він щось кричить і жестикулює. До нього підбігають інші й наслідують його рухи і жести. Вже і чотовий Вінтер між ними. Галевич кричить щось незрозуміле; помагаючи рам'ям, виштовхує Ореста на верх окопу й сам вискакує за ним. Інші вояки вже масово вискакують із ровів і біжать за своїми командирами. Не вагаються. Зрозумі­ли: врешті треба бігти. Ціла окутана димом, зрита сна­рядами рівнина біжить уперед. Орест, що вирвався на­перед, дає чергу з кулемета: за артилерією. Перша лі­нія вояків наслідує його. В какофонію звуків урива­ються сухі постріли рушниць, лязгіт кулеметів і ври­вані черги машинових пістолів. Біля потока голі й по-ломані дерева, болото. Якісь дошки і колоди. Хлюпоче вода, важкі вояцькі чоботи з трудом відриваються від болотнистого ґрунту.

—        Большевицький беріг! — кричить Галевич. «Якого лиха кричить?» — думає Орест, не розу­міючи його слів.

Западаються по пояс у воду, видобуваються із зу­силлям під горбок, западаються у доли по вибухах, що вже вспіли набрати води, — це дорога, якою треба пройти до мети. Розірвані артилерійським вогнем ко­лючі дроти чіпляються вояків і калічать необережних. Гірше: побіч починають з'являтися частіше дими від вибухів. Це почала бити ворожа артилерія, загороджувальний вогонь. Однак на це ніхто не звертає ува­ги, не думає, кожний переповнений одним-єдиним ба­жанням: якнайскоріше дійти до мети. Де саме це міс­це — ніхто тепер не задумується. Треба лише бігти вперед так скоро, як дозволяє на це втома, липка зем­ля і саме оті вибухи.

—Вперед! — кричить Вінтер.

Ті, що лежать, уже більше його не чують. Нер­возно заклекотіли большевицькі «максими», їм у від­повідь — рвучкі вибухи ручних ґранат.

«Вже близько ворожих становищ», — мигтить думка в Галевича. В цьому ж моменті побачив, як Орест приліг до землі й пустив довгу чергу з кулемета.

«Що він бачить?» — знову Із зацікавленням по­думав Ігор.

Справді, Орест крізь куряву диму не міг нічого бачити, стріляв так, на всілякий випадок. Зрештою, зарядивши кулемет новим барабаном, побіг далі за іншими. Саме проскочив друге пасмо колючого дроту. Тепер уже всі кричали неймовірно голосно. Кричав і Орест. Артилерія била на дальшій віддалі, здава­лося тихше. Большевицькі Гранати не робили вже того галасу, рвались десь позаду них. Химець міг тепер чути стогони ранених і дивувався, що так можна ра­неному голосно кричати.

У розгарі шаленої атаки Орест не здав собі спра­ви коли і як він ввалився до ворожого окопу. Прямо не розумів цього: злетів у долину, впав. Довкруги себе спостеріг знайомі обличчя, а також мертві тіла воро­жих вояків.

—Ну, врешті, — якось із полегшею зідхнув Галевич,   присідаючи до Ореста.  —  Але   гріють. . .  Ти як?.. —І не отримавши відповіді, ніби на оправдання, додав: — Хіба трохи відпочинемо...

Орест мовчки звівся з землі, очима шукаючи до­гідного становища для кулемета. Взагалі, тепер кож­ний із вояків похапцем займав оборонне становище. Поручник Вінтер з обдряпаним лицем писав щось у бльокноті, потім видер записану карточку і передав якомусь під старшині. Той скоро побіг кудись. А тим часом розставлювано кулемети, освоювано зайняті ста­новища. Земля ще дудніла, ставало темніше. Вояки стріляли навмання. Орест навшпиньках звівся і ди­вився вперед. «Темінь і курява, а де ж ворог?» — ду­мав із злобою.

Здавалося, що були відгороджені від цілого світу. За ними й перед ними вогненно-димова завіса. По них також летіли удари. Крізь гул бою почулись крики ранених. Сидіти тут — це певна смерть. Котрийсь із старшин вискочив з окопу, і ніхто хіба не чув його оклику:

—Вперед!

Зараз  же зник. Обняла його земля рухлива, вогниста. Потім вискочив поручник Вінтер, дехто зірвався, скочили за ним. Зразу ж огорнула їх темінь, дехто завертав, дехто падав, щоб більше не встати. Галевич зірвався разом з іншими. Бачив, як Орест, звівшися на ввесь зріст, строчить із кулемета. На мить рідшає дим і очі ловлять зігнуті постаті, що в пере­біжках посовуються в їхньому напрямі. Галевич інстинктовно відчув ворога; вихоплює ручну ґранату й кидає, а мізок прошиває думка: «Контратака... Де Орест?..» Очі бігають нервово по боках зору аж урешті зупиняються....

Орест Химець урешті бачить ворога. Приліг у якійсь вибоїні по Гранатному вибуху, і стріляє корот­кими чергами. Через призму вирізу і мушку на куле­меті бачить комічно підскакуючі фігурки ворожих по­статей. . . Ось цей ворог, що знищив його рідню... це ті, про яких пише мати... Це вони забрали йому все найдорожче. Вказівний палець правої руки судорожно натискає на спусковий язичок кулемета... Врешті побачив ворога на близьку віддаль і бив уперто й за­їло. Сипались густі іскорки пострілів. Лилась течія ку­леметного вогню. Вояки, що лежали побіч, вимахували руками. Це йшли ґранати.

Серед того грому й диму почувся крик:

— Уперед!

Химець був перший в окопі другої ворожої лінії. Перевісивши ремінь кулемета на шию та обіперши його на бедро, стріляв коловоротом перед себе та біг серед диму ровом, аж врешті об щось спотикнувся і впав. Під рукою відчув щось тверде. Намацав полеву лопатку. Розглянувся. Перед ним суматошилась сіро-зелениста постать. Пізнав большевицький однострій. Розмахнувся і з цілою силою всадив вістря лопатки б цей однострій. Чиїсь очі глянули на нього — повто­рив удар. Пізніше бив на право й наліво, аж по яко­мусь моменті спостеріг, що б'є тіло давно вже мерт­вого большевика. Протверезів і побачив, що залишив­ся сам. Підняв кулемет і погнав за іншими. Було йому легко, надзвичайно легко і якось дивно весело. Тепер, вибігши з рова, стріляв з іншими до якихось корчів,

з котрих, як йому здавалося, блискотіли постріли. На­раз натискаючи спустовий язичок, відчув, що кулемет мовчить. Припав до землі. Біля нього звалився захе­каний Галевич.

• Ну, але ти пописався. Відзначення «муроване!» — кричить Галевич, майже задихуючись.
• Це за лист. . . Мій перший лист — відповідь! — з заїлістю гаркнув Орест,  заладовуючи   кулемет сві­жим барабаном.

 

У шпиталі

Часто трапляються хвилини, коли настирливо з'являються передо мною давно знайомі мені люди. Немов би просили слова, щоб залишити по собі слід. Те все, що вони пережили, чим жили до останньої хви­лини свого життя, хотіли б розказати, однак бракує їм уст.

До таких людей належить також Роман Лозовський. Я ніколи раніше з ним не зустрічався, ніяка мене з ним не в'язала приязнь. Припадок, як це часто бу­вало у воєнний час, хотів, щоб ми разом лежали в од­ній кімнаті військового шпиталю. І ніколи по його смерті ніхто не згадував його прізвища.

Було це пам'ятного літа 1944 року. Німецькі армії відступали на цілій лінії довжелезного східного фрон­ту. Тріщав у своїх підвалинах Третій Райх. Тисячами могил встелювався відступ на сході німецької армії, тисячі ранених, понівечених тіл наповнювало запіль­ні шпиталі Німеччини.

Одним із таких транспортів прибув я із польового шпиталю на остаточне вилікування до одного з біль­ших шпиталів на Шлеську. Там зустрів я Романа Лозовського. На перший погляд, мені здавалося, що він е виздоровцем. Повне, налите лице, оточене густими кучерями чорного волосся, становили яскраву пляму на тлі білої шпитальної подушки, — пляму жагучого життя. Не вмів я ще тоді розпізнати його скорої смерти. Надто сильні рум'янці на його обличчі не зрадили мені його тяжкої недуги. Тим більше, що на моє пи­тання я від нього одержав відповідь, що «незадовго мушу встати, бо за кілька днів приїжджає моя сестра, і лікар приобіцяв мені відпустку, знаєте де? До Тиролю! Ех! Це так, як наші чудові Карпати, чудова там природа, свіжий воздух, чоловік відживе». Почувши це, я був певний, що Лозовський незадовго буде моїм товаришем по звільненні.

Дуже тішився тим, що сусідом по ліжку є саме я, він чувся чужим між чужинцями, мову яких не дуже розумів. Був радий мною, передо мною звірявся, як перед старим приятелем. Хоч говорений справляло йому труднощі,скоро втомлювався, задихався. Як піз­ніше я довідався, пістряк легенів, хоч поволі, але ро­бив поступи, а до цього, як звичайно, долучилися різні комплікації, та і поранення плеча під Бродами. Одначе Лозовський кількома реченнями оповів ме­ні про своє життя. До 1939 року мешкав в родинному колі, ходив до школи, саме напередодні війни закін­чив гімназію. А потім вибух війни, розвал Польщі, окупація західних земель України большевиками та вивіз його батьків на Сибір. Ще перед приходом «виз­волителів» він з сестрою втік на захід, на окуповані німцями польські землі. Ще вдома, будучи в гімназії, був членом юнацтва ОУН, а тепер, опинившись на тимчасовій еміграції, пірнув всеціло в організаційну працю. З вибухом ні­мецьке-большевицької війни вирушив з частиною По­хідних Груп ОУН на рідні землі. Під час суворої зими 1941 на 1942 рік перестудився, а будучи вже тоді по­шукуваним через Ґестапо, мусів зашитися глибоко в підпілля. Здається, що з цього часу датується початок його хвороби легенів. Тільки знайомство уможливило йому перейти лікарську комісію та вступити в 1943 році до Дивізії «Галичина», де в тому часі такі як він, знаходили захист перед переслідуванням німецької по­ліції. З частинами Дивізії літом 1944 року опинився лід Бродами. В перших днях оборонних боїв був пора­нений в плече та перевезений в глиб Німеччини на лі­кування. Ні я, що був ранений на іншому відтинку східного фронту, ні він, не знали ще тоді, як криваво і трагічно перейшла Дивізія свій «хресний вогонь».

Коли лікар заходив на візиту, Лозовський глядів на нього з переляком. Спершу я не знав, чого він так його боїться. Але по кількох днях я зрозумів його страх. Він боявся, щоб лікар своїм необережним сло­вом не збудив у ньому недовір'я. Бо Лозовський жив вірою, що він видужає і тою вірою боронився перед смертю. Не допускав до себе лихих думок, а навпаки, своєю вірою хотів переконати себе та й інших. Немов­би у ньому жевріло якесь обманливе переконання, що як довго він не дозволить смерті дійти до свідомости, доти вона є супроти нього безрадна.

Як потапаючий бритви, так він чіпався надії, та вічно говорив: «щоб скоріше в гори, адже мій батько також хворів, та коли лікар вислав його в наші Кар­пати, то до двох місяців він виздоровів».

Саме тепер з такою жагою очікував приїзду своєї сестри, яка була вже довший час на еміґрації в Ні­меччині, і з нею мав виїхати в Тироль.

—Гірське свіже повітря, ось що мені потрібно, — повторяв безпереривно.  Це  була його глибока віра в видужання.

Кілька разів, звертаючись до мене, повторяв: — Тільки терпеливости, трішки терпеливости. На цю тер­пеливість я здобудуся. — Ті слова говорив він з пова­гою, ніби вона мала якусь чарівну силу, що віджене смерть.

Насправді смерти він не боявся, адже не раз за­глядав їй у вічі, однак, як це він казав, звертаючись до мене:

—Знаєш, Богдане, тепер не час, щоб людина хво­ріла, вмирала в ліжку. В такий грядучий час для на­шого  народу   лежати  і  хворіти?   Нонсенс!   Ось  лише кілька тижнів у  горах, в спокої,  а  потім...   скільки праці та діл жде нас... А навіть тоді, як прийдеться вмерти, то хоч, як це кажуть, «із тріскотом», щоб хоч якийсь слід за собою лишити.

Не смів я йому відбирати його віри, а навпаки, я старався, щоб необачним словом не тривожити його,

Одначе недуга з кожним днем поширювалася. Вже й. шлунок перестав працювати. А він повторяв те саме;

—Бачите, Богдане, вони вчаться на мені. Ви може ще так добре не знаєте цю німоту, коби скоріше приїхала моя сестра. За кілька тижнів буде все в поряд­ку, навіть того молока  не можу пити, мені потрібно свіжого, а не якогось «ерзацу».

Не відчував, бідака, що вже втратив апетит. При тому настирливо споглядав в мою сторону, вірив мені, як вірив, що видужає. Серед чужого оточення він був радий, що може передо мною виговоритися, що його гнітило під час недуги.

Наші сусіди-німці в кімнаті не звертали на його мову уваги, відчували, що йому приходить кінець., Якось напередодні приїзду його сестри стрінув Лозовського важкий удар. У шпиталях водиться, що безна­дійно хворих і гарячкуючих переносять до окремої кімнати. Там вони вмирають, або, що також інколи трапляється, приходять до здоров'я. Це не е, так би мовити, «смертний присуд», одначе хворий відчуває, що таке перенесення для нього означає. Звичайно, що шпитальний персонал старається лагідною поведінкою «осолодити» таке перенесення.

Була в тому шпиталі сестра Вєра, як її німці зва­ли. Походила, як це розказувала, із східних земель України, здається, була вона асистенткою лікаря. Чор­новолоса, струнка, сильної будови, середнього віку жінка. Саме її прислав лікар. Прийшла ранком і, усмі­хаючись, сказала:

—Бачите,  Лозовський, тут  забагато гамору, вам це напевно перешкоджає. Тому не можете так скоро видужати, як це повинно статися.  Незадовго вас  ви­пишуть з лікарні. Треба, щоб ви відпочили, мали біль­ше спокою. Зрештою, незабаром  приїде ваша  сестра й ви поїдете в гори.

Лозовський зразу не зрозумів, однак відчув інстинктовно, що треба боронитися. Глядів на сестру півпритомним зором і казав:

—Мені вже справді набагато краще.

—Отож, я говорила з лікарем і він сказав, що вам буде краще в осібній кімнаті. Тут дехто із хворих ку­рить, а вам це шкодить. Там будете могли гарно відпочати...

Ніхто не сподівався, що в ньому ще знайдеться стільки енергії і така міць голосу. Почав кричати:

—Прошу не викидати мене! Я не піду! Я там не піду!   Не   піду!

Сестра Вєра збентежилася. Була це людина енер­гійна, яка ніколи не терпіла спротиву. Їй здавалось, що все, що вона робить, має свою підставу. Натрапив­ши на несподіваний спротив в першій хвилині збенте­жилась, однак скоро очунялась, а маючи за собою дов­голітнє перебування між хворими, які в хворому стані переважно стають вередливими, лагідно звернулась до нього:

—Не розумію вас Лозовський, адже до вас неза­баром приїде ваша сестра, краще вам бути обом в осібній кімнаті, ніж тут, між чужими. Я ніколи  не спо­дівалась, що ви такі завзяті!

Підійшла до поруччя його ліжка, якби хотіла йо­го схопити за руку. На цей рух Лозовський зареаґував несподівано швидко і з криком;

—Не піду! Не піду! Я там помру! Хай вже конаю тут, а не піду!

По хвилині стишеним голосом сказав:

—Все буду робити,  тільки мене звідси не вига­няйте! Адже я вже краще почуваюся. Мені про це го­ворив лікар. А як там піду, то помру, бо це кімната для конаючих, а   я   хочу   жити! Ви зрозуміли се­стро,   я   мушу   жити!

Дарма, що сестра Віра його переконувала:

—Що ж ви говорите про смертну кімнату. В нас такої немає. В отих одиночках більше людей прийшло до здоров'я. Багато хотіло б там дістатися, бо це кім­ната для виздоровців.

Але Лозовський уперто повторював:

—Не піду! Не піду! Що подумає собі моя сестра, коли мене побачить в кімнаті смертників! Ще раз вам

говорю — я не хочу там і   буду   жити!   Робіть, що хочете, а там я не піду.

Виграв справу. Сестра Віра з ображеною гідністю скапітулювала.

 

—  Як ви цього не бажаєте Лозовський, то ніхто вас насилу до цього не примусить. Хотіла вам тільки полегшити.

Вийшла.

 

Я відчув полегшу, як і кожний, здається, в кім­наті. Хоч і німці не розуміли нашої мови, все ж інстинктовно відчували, про що йдеться. Адже кожний з нас у кімнаті відчував на близьку віддаль його смерть, то ж цілком зрозуміло, що хто-як-хто, але ми мали повне зрозуміння його страху. Хотів я його по­тішити. Однак не знав як, а тим часом він по-своєму розв'язав справу й розважав сам себе:

 

—  Чи знаєте, Богдане, чого вони хочуть мене пе­ренести? Бачите, вони хочуть потайки переводити на мені досліди... Бачите, які вони підлі...

Лозовський був свято переконаний, що він не може померти. Адже він молодий, а те, що захворів — це людське, та і його поранення погіршило його хворобу. Скільки ще перед ним е нескінченого, здається, що саме тепер почав жити... А світ — хоч в ньому е стіль­ки зла, всерівно прекрасний. Ті думки скріплювали його віру, що не прийшов ще на нього час...

 

У розмові зі мною мріяв про прекрасне майбутнє у своїй вільній державі. Часто з роз'яреними до грані очима захоплено говорив:

 

—  Чи уявляєте собі наш   Львів в повені  синьо-жовтих прапорів, а по бруку рівний стукіт когорт ук­раїнських воїнів... між ними я... Чи це не чудова каз­ка, для якої хочеться жити. . . Ні! Богдане, я не можу вмерти тут, на постелі... Так хочеться жити, чуєте, Богдане? Я хочу жити!

 

• Правда, вам про це лікар говорив, так, ще трішки терпеливости — і все буде в порядку, — додавав я, стараючись, щоб в моїм голосі не відчував нотки співчуття­

Однак стан здоров'я Лозовського погіршувався вже не з кожним днем, а з кожною годиною. Вночі його жерла гарячка, і в той час кликав родичів, сестру, друзів. Маячив про якісь скрипти, книжки... Як мож­на було догадатись, жив приготуванням до виїзду в гори і мріяв закінчити якусь свою працю. Здається, він мав нахил до писання_} але в нормальному стані про це не згадував.

Ранком, прийшовши до свідомости, переконував мене, що чується набагато краще, що з кожним днем йому прибувають сили. Для мене, що кожного дня пізнавав краще справжній стан його недуги, його сло­ва мали в собі щось сумного. Раптом рвучким рухом підводився до половини тіла й казав:

—  Стільки ще мушу зробити. Один і другий ма­нускрипт ще не викінчений... Тільки щоб я мав біль­ше часу і спокою... Але, Богу дякувати, це вже буде скоро...  Лікар   напевно скаже   мені  сьогодні.. .   та й сестра приїде по полудні... Це вже недовго...

По кількох реченнях падав безвладно на подушки. Ранені на ліжках не розуміли його слів, байдужим по­глядом  супроводжували слова вмираючої людини.

Після обіду Лозовського непритомного відвезли до окремої кімнати.

В вечірніх годинах підійшла до мого ліжка незна­йома мені жінка й сказала, що вона е сестра Лозов­ського. Тоді й вручила мені його знимку. Я не смів по­ставити їй ніякого запиту, її обличчя говорило про все.

Із стисненого якимсь незвичайним болем мого гор­ла видобулося одне слово:

—  Дякую...

 

ЗАСІДКА

Не було чутно звуків музики. В морозному повітрі нісся тільки лопіт бубна. Вчуваючись у його ритм, можна було здогадуватися, що саме грають.

• Гопак.. .
• Ні, коломийка. ..
• Щоб я так сконав, це частушки чубариків. ..
  Шептали між собою стрільці, вкопані в глибокий сніг.

Лежали ми в засідці на віддалі п'ятсот-шістсот метрів від села, в якому саме відбувалося якесь ве­сілля чи то забава.

Даремно силувався я боронити себе від зимна. Мо­роз настирливо втискався під уніформу. Спершу ско­стеніли руки. Потім ноги. Врешті почув я, що цілком костенію, перемерз наскрізь, як дерев'яна колода, й тому ставало мені байдуже до всього довкілля.

А барабан валив і гудів невтомно... Часами до­літали уривки мелодії. Видно, що хтось відчиняв две­рі, входив, або виходив.

Уявляю собі кімнату, в якій гуляють. Передусім тепло! Що там тепло! Гаряч! Гаряч від розігрітих тіл, від паруючого самогону. Зробилося мені ще зимніше. Нагорнув на себе більше снігу. Побіч мене стирчить у снігу мій кулеметник. Кажу «мій», бо саме пізна­лися при війську, і як виявилося із його балачок, він мій земляк — «львовяк».

• Але й гулька...
• Ага...
• Вийдуть   чубарики  чи   ні?   Замерзну   тут на смерть, «як Бозя кохам»,  — заклявся  «з львівська» кулеметник.

Большевицька банда, на яку зроблено засідку, а докладніше частина тієї банди гостила, правдоподібно, на тій забаві чи на весіллі. Вже від кількох тижнів так звана група Баєрсдорфа, що була зформована в січні 1944 року у вишкільному таборі Української Ди­візії «Галичина» в Гайделяґрі із її вишколених вояків, гонила за недобитками партизанської большевицької банди Ковпака в районі Холмщини. Розгромлені в Кар­патах відділами Української Повстанської Армії, не­добитки большевицької банди пробують продістатися крізь фронт до своїх. Розбоєм і насильством маркують свій шлях відступу. І ось тепер «доблесні байци» Ков­пака святкують свої «подвиги». Із гомону, який дохо­див із села, не заносилося на те, щоб вони вийшли ско­ріше, як перед світанком. Адже вони певні себе, адже це село в так званому «німанслянді», то ж чого боя­тися? Однак щойно тепер північ. До світанку «кавал» часу. А мороз тисне, щораз то більший.

—- Хрест святий, я вже не видержу, — трагічно шепотів кулеметник, розтираючи без пам'яти замер­злі вуха.

• Лежи і не ґдирай...
• Лежи, лежи, а вони там «хіру» жльопають, бавляться,  «здирки» клепають по задках, а мені вуха заштивніли,  що  сам не знаю, чи вернуся з ними додому...
  • Може, цілком не вернешся... яка втрата?..

—  Но, йо...
Замовк.

Довший час роздумував над чимсь у мовчанці. Видно, денервував його голос барабану.

• А коли б так скочити й викінчити тих жлобів там на забаві, що скажеш?
  • І «нашаткувати» невинних людей?
  • Но, маєш рацію, але я тут закостенію на смерть.
• Не бійся,   чорт   палкою   тебе не заб'є, не за­мерзнеш!

—  «Як Бозя кохам», я вже штивнію. .. Щоб хоч ті кляті музиканти нахлисталися,  щоб  ця клята забава  скінчилась, чи то може весілля. А так то буду стирчати до ранку. Ох, Боже, мої вуха.

• Стуль писок, чи не розумієш, що там весілля?
• Чорт з твоїм весіллям, а я тут зіхер «койтну».
• Ти, фею, кажу ще раз замкни дзюб, бо тут буде «весілля», а як будеш рипіти, то чорт з нього вийде. Чи не розумієш, що ти на засідці?!

—Но, йо, вже лежу тихо.
Знову замовк.

На інших становищах засідки рівнож чути шепоти. Знову долетіли звуки мелодії.

Не був я ніколи добрим танцюристом та чи вза­галі ним буду? Не було часу, та й мої роки були на те непідхожі.   Чи   то  хлопчак  міг пхатися  в  кавалери? Однак  мав я змогу обсервувати молодят  по забавах ще вдома. Але це було так давно. Хотілося б бути в тій хвилині там, в тій кімнаті, саме тепер, коли  там грає оркестра. Хватити першу з черги дівчину й піти в шалений ритм коломийки чи якоїсь іншої  «чорто­вини». Тільки на те, щоб розігрітися. А потім танґо чи вальчик. Кажуть, що це настроєве. . . Дівчина приго­лублюється. . .

Мороз перебіг по моїх костях. Нагорнув на ноги більше снігу. Ось так хильнути два «глубші», розпняти мундир під шиєю та вирувати, притулюватися, при­тупувати. . . Ех, до лиха! Ще в своєму житті не при­гортав дівчини... А чи був на це час? Адже мені всьо­го вісімнадцять років. Як довго мені призначено жи­ти?.. Чи переживу цю хуртовину?..

• Коломийка,  — замуркотів кулеметник.
• Що? — запитую, очунявшись,
• Коломийку грають, — вияснив.
• Ага...

Знову тишина. Тільки барабан гримить... Однак, як би так вернутися щасливо додому, вийти в таку ніч із забави. Розігрітий, змучений, однак вдоволений, ща­сливий, і... дівчина «під паху»...

• Але  валить,,  — шепоче кулеметник
• Хто?
•  Барабан ...

Ага, валить...

.. . Як саме бавляться тут? Дівчата будуть по за­баві вертатися, розсміяні, розспівані, не сподіваючись, що положать їх тут, в снігу, на морозі, а ми скажемо їм ждати на кінець засідки.

На кінець засідки? А як вона закінчиться? Чи знову стільки змарнованих годин?

• Котра година?
• Перша.
• До біса, й тягнеться той час, — мій кулеметник справді   «наставлений»   до   балачки.   — Цікаво,   чи ті чубарики присутні на цій гульці?
  • Можливо, що так...
  • Зимно, до чорта, і спати хочеться. ..
  • Не засни, бо замерзнеш.
  • Коли балікаю, то хиба не сплю

Зійшов місяць і своїм сріблистим світлом обляв околицю. Село видно, як на долоні. Будинок волості ятрів світлами. Саме там забавлялися.

Ноги закостеніли мені від зимна. Болять страшен­но. Розтираю ніс, хиба вже напух. Не помагає нічого. Трусять мною дрощі. А як пройдеться стріляти, що тоді?..

До лиха, щоб урешті ця чортова забава закінчи­лась. Можливо, чоловік хоч трішки здрімнувся б і не слухав би того клятого барабана,

—Третя година, — кажу до кулеметника.

Видно, як вдень. Добре було б, коли б уже вий­шли. Напевно ні один із них не вийшов би цілим із цієї засідки.

• Чув, я хочу курити, — дзвонячи зубами, ше­поче кулеметник.
  • Ти що, здурів? Чуєш, бубон замовк.
  • Видко, що чубарики замкнули гульку.

Десь здалека доходить до наших вух виразний спів:

...На позицію дєвушка

Провожала байца...

• От і чубарик, якої то він «запєває». Де ж він находиться, чи це «Рассєя», та ж він на нашій землі — не то спитав, не то ствердив кулеметник.
  • Це він так, бо залляв морду...
  • Ага, але зараза тягне на «запад»...
  • Прикоротять йому, — кажу.
  • Хто?
  • А ти, якого чорта вдяг цей мундир?
• Но, йо, — не то іронія, не то філософія проби­
  вається з його відповіді.
• Чорт з твоєю батярського філософією, вважай, бо чубарики надходять.

Спів не переставав.

Нагло видалося мені, що дорогою, при якій лежи­мо, хтось іде. Справді. Нема сумніву. Іде кількох муж­чин та співають.

Насторожились ми. Може це вони?

По лінії перейшов тихий наказ: коли озброєні — відкрити вогонь без попередження.

Ідуть  співаючи.  Голоси незіграні, пияцькі голоси,

 

...Розцветалі яблуні та ґруші...

 

Ого! Це вже пісня відома, лише чубарики «поють»!

Вдивляємося в дорогу. Скільки може їх бути? На­раз бахнув вистріл. Властиво, наперед ми побачили лише блиск вистрілу.

—Не стріляти! — різким шепотом засичав наш чотовий.

Ідучі ковпаківці  не могли нас бачити.  Стріляли, як то кажуть, з львівська, «для фасону». Повітрям струсонула автоматна черга.

І знову рушничний постріл. Знову пістолетний. І знову черга автомата. Знову й знову. ..

• Бавляться чубарики, — шепоче кулеметник.
• Замкни дзюб, — притишено шепочу йому у від­повідь.

Лежимо непорушно. Нерви напняті до меж. Нема сумніву. Ідуть ті, на яких ждемо від тижнів. Забулось за мороз. Якось не чується закостенілих рук і ніг.

Були вже від нас за кількадесят кроків. Бачили ми їх докладно. Ішли поволі, заточуючись. Перегуку­вались і підспівували собі.

Відтягую замок своєї машин-пістолі. Хтось знову із них вистрілив. Згибаюсь у собі, злегка висуваю ців­ку машин-пістолі на сугур снігу. Кутом зору спосте­рігаю мого кулеметника. Притулився обличчям до ку­лемета та вдивляється нерухомо на дорогу, по якій підходить група людей.

Я почав числити. Перший раз начислив двадцять, пізніше щось понад двадцять, а потім перестав... Бо і навіщо? Нерви? Цокочу зубами, маїнин-пістоля дри­жить в руках. Чи від зимна?..

Раптом котрийсь із ідучих гарним оксамитним го­лосом почав співати тужливу російську пісню:

...Сібірь, Сібірь, СібІру не баюся, Сібірь єсть тоже русская земля...

Ще відгомін останніх слів нездужав повторитися, як ми їх засипали смертоносним вогнем.

Попали в засідку, з якої ніхто з них не вийшов живим.

 

КІНЕЦЬ