Леонід Мосендз: він писав, щоб нас було більше

Четвер, 15 березня 2012, 11:03
Ця книжка змінила чи майже перевернула моє уявлення про вітчизняну літературу 20 - 30 років минулого сторіччя. Ця книжка примусила по-новому глянути на усталену обойму хрестоматійних імен, на ієрархію класичних авторів.
Леонід Мосендз: він писав, щоб нас було більше

Леонід Мосендз. "Людина покірна (Homo lenis)", видана торік Організацією Українських Націоналістів (Б) та Центром національного відродження ім. Степана Бандери. Видана вперше у незалежній Україні, хоч побачила світ у Львові ще 1937-го, а потім ще раз вийшла друком у Вінніпезі 1951-го. Це збірка новел про національно-визвольну боротьбу українців того періоду, який багато істориків досі називають громадянською війною. Так, ніби не чужоземна орда посунула на Українську Народну Республіку, а самі українці зчепилися між собою у герці за справу Леніна-Троцького.

Леонід Мосендз був старшиною Армії УНР, і ця сторінка його життя, як завважує у передмові до книжки Роман Коваль, на жаль, досліджена найменше. Але достеменно відомо, що в українському війську письменник залишився до кінця, себто до 21 листопада 1921 року, коли нашу армію було інтерновано. В її лавах, до речі, воював і Леонідів рідний брат, який у тій боротьбі загинув за Україну. Наголошую на цих біографічних обставинах Леоніда Мосендза тому, що саме його безпосередня участь в українсько-російській війні дала йому право і мужність сказати про цю війну те, чого більше ніхто з українських письменників не сказав. Не зміг, не наважився, не посмів. І наше щастя у тому, що цей воїн, окрім чеснот українського патріота, був наділений ще й великим літературним талантом. Досконалість його письма було оцінено ще за життя письменника, коли Дмитро Донцов назвав його "одним з найкращих, коли не найкращим з наших (нині) живучих новелістів".

Звичайно, у Мосендза була одна перевага над нині відомими, "живучими" в його добу прозаїками, такими, як Косинка, Хвильовий, Підмогильний... Старшина Армії УНР волею долі опинився на чужині й міг називати речі своїми іменами, не шукаючи багатозначних натяків, евфемізмів, алегорій. Тому в його новелах ми бачимо ворога таким, яким він був, і ця правда настільки сувора й одверта, що й сьогодні насторожить, а то й налякає не одного "толерантного" критика. Як ось у новелі "Брат": "О, це він, марець-москаль-суховій пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану-товаришів, наскрізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зголоднілого розбишаки". І дістається тут не лише "розпаношеній північній сарані", а й іншим племенам, які у своїй дикунській інтернаціональній солідарності кинулися допомагати північній сарані душити молоду українську державу. Так, у новелі "Хазарин" автор каже, що "дуже вже почали вчащати до нас всілякі червоні достойники. Були це найчастіше з роду "єрусалимських козаків", як ми тоді називали це плем'я". А разом з "єрусалимськими козаками" тоді ж "проти українців стояли на дорозі міжнародні бригади. Набрані з бувших австрійських полонених, головно мадярів, вони відзначалися нечуваною жорстокістю й ганебною підлотою озвірілих наймитів крові. Мадяри були з них найгірші. Вони нікому не давали помилування, злобні й кровожадібні прислужники Москви. Було щось символічне в цім союзі двох народів: зійшлися, спізналися й порозумілися дві азіатські крові".

І знов я бачу, як здригнувся й зіщулився "толерантний" критик: "Ой, та це ж розпалювання міжнаціональної ворожнечі, та так же не можна... І якщо ці вороги були такими поганими, а українці такими гарними, то чого ж вони програли Визвольну війну?" Знаємо, чого. Уже набило оскому повторювати.

А українці у Леоніда Мосендза справді красиві. Сильні, безстрашні, шляхетні, рішучі, вони, попри всі поразки, - носії психології переможців. Адже вони борці за волю. За Вітчизну. За правду. Тільки ж, як ми бачимо, і правда перемагає не завжди. Часто вона беззахисна перед озвірілою зловорожою силою. Правда незрідка буває у меншості. Так і тут. Одвічне й фатальне "Бо мало нас..." Леонід Мосендз писав "Людину покірну", щоб нас було більше. І я певен, що коли ця книжка дійде до людей, то нас побільшає. Жаль, що знадобилося аж два десятиліття незалежності, аби збірка таких блискучих новел з'явилася в Україні. І ще більший буде жаль, коли з цією книжкою повториться та історія, що з "Холодним Яром" Юрія Горліса-Горського. 18 років тому перевидано цей шедевр в Україні, а гідного розголосу набрав зовсім недавно. Чому? Як могло таке статися? Невже тільки через те, що... нас мало?

 Придбати книгу можна, звернувшись за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9, п. 4, тел. (044) 234-70-20, 246-47-83

comments powered by HyperComments