«Працювати треба над усім»: академічна «Плаха» вдруге збирає повну залу, але режисер-постановник не радить акторам розслаблятися.

Березневий показ став вже другим. Тепер – впевненіше, природніше, розкутіше. А вщерть забита зала й вигуки «браво!» вже стали доброю традицією.

Помітила: релігійні мотиви у театральному дійстві завжди вдалі та виграшні. Лунають церковні співи, чорні силуети накладають на себе хресне знамення... Не лишає байдужим навіть атеїста. Тим паче, коли до блендера додається ще й злободенна тема наркотиків. В цьому –  майстерність автора - Айтматова, в цьому – талант режисера-Боровика.

Артем Едуардович Боровик – режисер-постановник «Плахи». Закінчивши Академію культури, хлопець не схотів полишати рідну альма-матер і лишився в ній викладати. У виставі грає його молодший брат – Костянтин Боровик, що продовжує акторську династію. І треба визнати - дуже успішно. Мене давно цікавить цей дуумвірат – певно, колись напрошуся на інтерв’ю.

Дія «Плахи» розгортається динамічно, експресивно. Створюється, до того ж, ефект малої сцени, коли сам відчуваєш себе частиною вистави. Актори рухаються по проходах між рядами, ба навіть – вилазять на підвіконня (!).  Цей сюжет проникає в тебе. Всі півтори години ти, мов та лялька вуду, в його цілковитому полоні. А після чекайте на катарсис - духовне очищення, яке є ознакою дійсно якісного мистецтва. 

У п’єсі, як і в романі, три сюжетні лінії.  Одна з них пов’язана з долею Авдія Калістратова, роль якого виконує Микола Михальченко. Авдій – в постійному пошуку свого місця в світі. Відрахований із духовної семінарії, він стає газетним кореспондентом. Пристає до банди наркоманів, аби написати про них статтю. Однак, газетний нарис – це лише офіційний привіт. Насправді ж, Авдій сподівається переконати цих зовсім ще пацанів, що їхній шлях – хибний, а спасіння – в покаянні та вірі в Бога. Миколчин типаж тут підібраний ідеально. Крім того, що здібний актор, так і зовнішньо дещо схожий на Месію. Образ потужний, вибудуваний, яскравий.

Окрему розмову слід вести про застосовану в п’єсі пластику. Саме тут грає більшість представниць прекрасної статі. Під час окремих сцен дівчата завмирають у певній позі та стоять так добрі 10-15 хвилин. Такі собі живі декорації. Хлопці ж забезпечують підтримки – красиві, витончені. Найбільше запам’яталася та, якою завершився перший акт: Авдія-Миколу з розпростертими руками підіймають над сценою, імітуючи розп’яття.

…Ясна річ, вони далеко не досконалі. «Працювати треба над усім» - сказав в інтерв’ю Боровик старший.  Акторські недоліки, мовляв, помічає, однак нікому про них не зізнається. Та чи важливо це? Головне, що із зали ти виходиш інший. Ти щось пережив, торкнувся чогось незбагненого. Та не вірте мені на слово – прийдіть і складіть власну думку. Коли побачимо наступну «Плаху» режисерові ще невідомо. Втім, кажуть, під кінець весни це таки станеться.  Новий український театр формується просто на наших очах. Хіба ж це не цікаво?..