Слобожанщина шанує і пам’ятає
Вечір розпочався з виступу вчителя харківської школи бандуристів Костя Черемського, який розповів багато нового про непересічну особистість Г. Хоткевича.
Хоткевич був не лише етнографом, громадським діячем та видатним бандуристом, але ще мало відомо, що він закінчивши ХПІ був одним з кращих інженерів Слобожанщини. Хоткевич першим (на 30 років раніше від американців) запропонував використовувати двигуни на дизельному пальному. І, навіть, розробів проект дизельного потягу у 1901 році.
Не відомо як би склалася доля Хоткевича, якби не буремні роки українсько-московської війни та перших визвольних змагань.
У грудні 1905 року, коли Імперську Росію починають роздирати заколоти та повстання, на теренах Харківщини виникає Люботинська республіка, делегатом від якої у Петербурзі виступає Г. Хоткевич. На жаль, ця республіка проіснувала лише 9 днів, але з цього моменту Гнат Мартинович відкривається для нас як активний громадський діяч. Він вступає до РУП (Революційна українська партія), очолюваної Миколою Міхновським, та заводить знайомства поміж тодішніх громадських і політичних діячів.
Варто відзначити, що Хоткевич з малку захоплювався грою на бандурі, і майже весь вільний час приділяв музиці. Саме грою на бандурі він навернув багатьох тодішніх харківців до українства. Слухаючи його неймовірну музику люди згадували про своє українське коріння.
Пізніше Гнат Мартинович вдосконалив бандуру та створив свою, так звану, харківську школу гри.
Також Хоткевич протягом свого життя захоплюється літературної діяльністю. Він пише оповідання: «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), роман «Берестечко» та інші.
У 1938 Хоткевича заарештовано як антирадянський елемент. Близько місяця його катували аби видав місцеву українську інтелігенцію, але Гнат Мартинович не зламався і 8 жовтня 1938 його розстріляли.
Далі із своєю доповіддю виступив викладач філології Харківського національного університету ім. Каразіна Микола Зубков. Він розповів про ще одного видатного харківця Юрія Шевельова. Юрій Володимирович Шевельов – славіст-мовознавець, літератор та театральний критик, професор Гарвардського, Колумбійського університетів.
Народившись у Харкові Шевельов походив із шляхетної московської родини етнічних німців. Тому з приходом радянської влади родині Шевельових потрібно було приховати своє походження, і мати Юрія Володимировича, щоб унеможливити перевірку соціального походження радянськими карними органами, змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу, що у Польщі.
В 1931 році Юрій закінчив Харківській університет, а вже 1939 році захистив кандидатську дисертацію і працював викладачем журналістики. Поміж його студентів був Олесь Гончар.
Під час німецької окупації Харкова залишився у місті, підробляв публікуючись у журналі «Український засів».
Згодом, перебуваючи в еміграції, ним була видана ґрунтовна праця, яка першою поміж інших завдала нищівного удару по радянському міфу про «три братні народи». Шевельов свідомо написав свою працю англійською для того, щоб найбільше світових філологів мали змогу ознайомитися з нею. У цій книзі описані глибокі мовні розбіжності між українською та російської мовами. У передмові до книги зазначено, що радянський окупаційний уряд не лише втручався в історію та культуру, але й змінював на власне бажання мову. Як приклад наведена літера «Ґ», яку за часів СРСР було вилучено з абетки як «буржуазну націоналістичну».
Нещодавно цю книгу було перекладено українською мовою – тепер вона доступна й українському філологу.
В 1954 році у Бостоні Шевельов написав статтю «Москва Маросєйка», у якій сформулював декілька важливих уроків Переяслова – 1654 р. У ній Юрій Володимирович міркував про «історію ще не закінченої війни за незалежність». Тут він сформував висновок про страшні вади українців, які не дають Україні відродитися:
- Москва – як символ хитрого і хижого сусіда
- Український провінціалізм – сформоване сторіччями неволі відчуття меншовартості та другорядності
- Комплекс Кочубеївщини – вислужуватись перед сусідом, аби він допоміг вирішили усі суперечки у твоїй хаті на власну користь.
Далі Шевельов писав: «…запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила Кочубеївщини. Сьогодні вони панують і вони урочисто справляють ювілей Переяслава». На жаль, він мав рацію. Але є надія, що прийдешні покоління молодих людей це все виправлять. І дивлячись на вщент забиту людьми різного віку залу, розумієш, що так воно і буде.
Наступним доповідачем був студент історичного факультету Харківського національного університету ім. Каразіна Мирослав Мисла. Він повідав харків’янам про видатного співвітчизника, композитора та піаніста Сергія Борткевича – людини не легкої долі, як і в багатьох свідомих українців, що мешкали в ті часи. Уроженець села Артемівки поблизу Мерефи що на Харківщині. Отримав музичну освіту у Лейцизькій консерваторії. А вже у свої 25 років Сергій Едуардович гастролював з концертами на теренах України та за кордоном.
У 1904-1914 роках викладав у консерваторії Клінворта-Шарвенки у Берліні і в цей час він робить свої перші композиторські кроки.
На початку Першої Світової повернувся до Харкова у батьківський будинок за адресою вул. Сумська 28. Але не довго Сергій Едуардович живе у спокої, бо з приходом радянської влади всі статки його батька націоналізують, а самого Сергія кидають за грати. Але за кілька днів відпускають, бо повірили друзям композитора, що це «звичайний музика».
У листопаді 1920 році заради безпеки сім’ї Борткевич був змушений виїхати у Константинополь, а після – у Відень, де мешкав аж до смерті (1952 року).
Творчій доробок Сергія Борткевича становить 74 музичних творів, 15 з яких досі вважаються втраченими. Але за тими що лишилися, сучасні музичні критики називають його «останнім романтиком» та «українським Рахманіновим».
На завершення вечора лідер київського гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк запалив залу патріотичними піснями, поміж яких були і народні, і його власні. Особливо вразила присутніх нова пісня «Народна війна», у якій співається про перші визвольні змагання, що так близькі серцю Слобожанських і Наддніпрянських українців.
Після того С. Василюк здивував аудиторію виконавши пісню хорватською мовою, пояснивши тим, що нещодавно захопився цією країною, як взірцем справжнього патріотизму серед усіх слов’янських країн. Наприкінці прозвучала композиція на слова Василя Стуса «У цьому полі синьому як льон» від якої так і віяло силою незламного духу.
Загалом Сергій Василюк зауважив, що йому дуже приємно бачити в Харкові стільки людей зацікавлених українською культурою та історією. І що він вірить, що з кожним роком зацікавлених буде все більше. На останок Сергій зазначив: «Сьогодні від українців вимагається лише не бути байдужим до своєї Батьківщини, до її історії, культури. І це набагато менше ніж те, що вимагалось від українців початку, середини ХХ сторіччя. Але ж вони не зламались, тому і ми не маємо на це право».
На думку організаторів вечора такі заходи планують проводити частіше. Таким чином відбуватиметься культурне відродження Харківщини.
