Подолання марноти (Базилевський Володимир, «Шляхами вітру». – Київ, 2011. – 416 с.)

Володимирові Базилевському вдалося досягти такої гостроти і глибини зору, що, на мою думку, є всі підстави називати його найцікавішим із сьогоднішніх наших поетів-мислителів, майстрів філософської лірики.
Він іще й вдумливий критик, есеїст, літературознавець. У тій чи іншій своїй іпостасі він раз у раз з’являється на шпальтах престижних видань… а про нього самого – парадокс! – пишуть безбожно мало. Минуло понад півроку від виходу в світ нової об’ємної книги Базилевського, «Шляхами вітру», – і для мене загадка, чому жоден із колеґ-ровесників, із тих, які синхронно з ним переживали тектонічні зсуви епох, досі не відгукнувся на неї. «Поет без покоління» – кивнув у бік Базилевського Михайло Слабошпицький (за що й удостоївся присвятного вірша).
«Шляхами вітру» в переліку вітчизняних літературних подій – безперечно, явище. Міркувати можна над тим, наскільки прикметною, наскільки новаторською є ця книга в доробку самого автора. А він здебільшого вірний темам здавна обраним, уподобаним і опрацьованим. Інша річ, що діапазон цих тем надзвичайно широкий. Мені гадається, в того, хто вперше знайомиться з цією поезією, доконечно виникає враження масштабності, якоїсь ґетевської всеохопності. Базилевський може писати вірші про красу землі – і про нищення цієї краси. Може про тварин, може про людей; може про тварин у людській подобі – і навпаки. Про поетів, про можновладців, про друзів, про ворогів. Про жінку. Про мрію й оману. Може оплакувати продірявлений державний корабель, може наново відкривати закони Всесвіту… Та відомо: про що б поет не писав, пише він передусім про себе самого.
Базилевський – традиціоналіст і експериментатор водночас: у його особі маємо зворушливий взірець лицаря і митця старої школи, спадкоємця Рильського і Плужника, вихованого на класичних цінностях і готового їх обстоювати, – і при цьому він сміливий інтелектуальний завойовник, який і «вічні» питання вміє висвітлити по-новому, суто по-своєму. А озов шістдесятницької молодості змушує його всякчас бути «на вістрі», не оминати актуальних тем – хоч тут він незрідка й ризикує зірватися в римовану публіцистику.
Попри спорадичні поривання до ескапізму, від утечі у «вежу зі слонової кістки» Базилевський далекий – але ще далі він від закорінення в низькому, від естетики тілесного низу та цинізму. Усе життя його ліричного «я» – це туга за горнім, відрощування крил задля прориву у висоту. Однак і на земну дійсність, невтішну, він не прикриває лицемірно очей. Поет рушає «шляхами вітру»: що ж, вітер і низинами гуляє, і злітає в надхмар’я, й нема йому перепон.

Коли б я книгу вітру прочитав,
як древні письмена, то, певно, знав би
одягнуті у простір книгу трав
і книгу вод, а в сумі – книгу правди…
(с. 89)

Збірка складається з кільканадцяти циклів, декотрі з яких – із певною мірою умовності, авжеж, – можна окреслити як «пейзажні мотиви», «інтимні», «громадянські», «літературні» тощо. І все-таки пріоритетом – не лише задекларованим, а потвердженим поетичною практикою, – лишається для Базилевського філософська лірика з наскрізною темою часу. Як примиритися з проминальністю часу, з проминальністю людини у часі? – ось про що говорить ця поезія. Як осягти факт своєї смертності, знищенності всього, що тобі дороге, і не збожеволіти? – ось про що кричить ця поезія, зриваючись у прямоказання:

Як можна бути веселим?
Як можна бути щасливим?
Як можна сміятися? –

Коли щомиті, щомиті, щомиті
щемить, щемить, щемить –

помирає людина в хаті,
помирає тварина в пущі,
помирає рослина в полі…
(с. 169)

Базилевському властиво черпати образи зі світу культури: персоналії, знакові історичні події, культурні карби, символи епох – це все підлягає поетичному освоєнню. Деколи автор удається до прямого називання, деколи грає на ремінісценціях, деколи творить розкішні стилізації («Ду Фу» з циклу «Мічені»).
…За віщо я ціную цю поезію? Власне, за поезію: мене приваблює не лише те, що і про що говорить автор (хоча світоглядний аспект теж важить, і то дуже багато), а й те, як. Свіжа і вражаюче точна метафорика:

Жбурляє небо стеблами дощу,
голодна чайка з хвищі вирина.
Дарма я в морі очі полощу,
зашторена ще з ночі далина…
(с. 16)

Я азбуку земних доріг
очима стоп читаю…
(с. 92)

…з нутрощів досвітньої імли
виборсується лагідний світанок…
(с. 221)

Окремий аспект – Базилевський як віртуоз інтонації: в нього, як у різнопланового актора, сполучаються «іронія й роздумливий наїв» – і не тільки. Характерним для нього є особливий гієратичний тон – підкреслено врочистий, в поєднанні з глибоко песимістичним текстом – кожне слово падає немов похмуре пророцтво:

Заплаче
скривджений Бог
в утробі Всесвіту.

Пропечуть його сльози
твердь небесну
і твердь земну…
(с. 209)

Зазначмо принагідно: Базилевський й у формальному плані вміє бути різним. Класичний ямб, нервовий уривчастий дольник, напівбайковий акцентний вірш, верлібр – що вам дужче до смаку?
Та хоч до якої стилістики, хоч до яких жанрів удається поет – він лишається собою. Либонь, це і є показник сильної, харизматичної авторської індивідуальності, спроможної «перетравити», піддати художньому переосмисленню будь-який життєвий матеріал.
Оскільки вірші, як відомо, робляться зі слів – без чуття мови нема й літератора. Володимир Базилевський може вкинути в текст зухвалий неологізм: снігодощ, дощосніг, серцетрус, кучмотрус, ряснокрап, сміхосльози… – і густопис його образності стає ще насиченішим. Нові слова він творить природно і зі смаком, але ніколи не перебирає міри. Трапляються в нього й колоритні оказіоналізми (франсуавійонистий). А от над прикметником попугаїстий я, будучи редактором цієї книжки, всерйоз би замислилась: відгонить суржиком.
Плідності Базилевського-поета можна позаздрити. І якщо недруги й мають підстави в чомусь його звинуватити, так це в перевитратах матеріалу, у самоповторах. Найбільше їх – у т. зв. громадянській ліриці. Semper idem: роками й роками – та сама експресивно-гірка патріотика, та сама патріархальна ностальгія… Та що ж, коли під небом нашим, як і раніше, жодного просвітку – хіба поет у тому винен?

І не наша вина, що немає дороги,
і не наша вина, що урвали політ
печеніги зі сходу і власні касоги
і пішла наша правда, як риба під лід.
(с. 290)

Крім того, самоповтори – ще одна побічна ознака цілісності світогляду: людина на різних витках життя неминуче приходить до тієї самої думки.

…Узявши за епіграф до книжки сентенцію Епікура («А душа твоя – вітер»), автор дає читачеві й ще одну підказку: розгадку назви варто пошукати і в біблійній образності. Перше, що спадає на думку, – це відомий вислів Екклезіаста, який так по-різному перекладається в різномовних виданнях Біблії. Російською – «…суета и томление духа». Українською (в каноні о. Огієнка) – «…марнота та ловлення вітру». (Отже, не лише в нашій мові слова дух і подих («вітер») – спільнокореневі.)
Екклезіаст, озираючись на свій земний шлях, впадає у зневіру: «Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!…» (Еккл. 2:11).
Сумнівається й Володимир Базилевський: одна з найгостріших його проблем – це проблема виправдання поета.

Все, що надбав ти, – злидні й змора духу,
все, що вродило, – дереза і хвощ.
(с. 331)

Поет як такий собі химерник, відлюдник, жрець, котрий зрікся живого життя, віддавши всього себе спогляданню, гонитві за міражами… Чи не є такий вибір тим самим «ловленням вітру»?
Я – як читач – відповідаю: ні. Поезія, якщо це поезія рівня Базилевського, – не примноження марноти, а її подолання.
Принаймні – спроба такого подолання.
Мужня і по-справжньому мистецька.

Люцина ХВОРОСТ
м. Харків