Я не знаю, що це за кіт (Харківській трагедії присвячується...)

Не зважаючи на те, що минуло лише кілька годин після того, як ми врятувались, не зважаючи на те, що вимиті речі встелили білуватий пісок хаотичним сіро-брудним шаром, та проте у нас був гарний настрій, особливо в Олени: вона бігала по пляжу, хвацько перестрибуючи то поколупаний каменюками комод, то старий телевізор, від якого залишився лише корпус, то купи битого посуду, то ще щось, що вже і не скажеш, чим воно було, і сміялась, як дитина. Або щось мугикала, пісню якусь чи щось таке.

— Ну що може підемо в тінь? — мляво запропонував я, зариваючись по кісточки в гарячий пісок.

— Та зара… — почала Олена, але раптом зупинилась, як вкопана, і нахилилась над якимось предметом серед уламків.

— Що там? — прискорив я, відчуваючи як пісок до болю обпікає ноги. Олена нічого не відповіла, бо підняла з піску те, що її так збентежило. Я підбіг ближче і побачив, що вона тримає дитячу іграшку, невелику панду, чорну від гарі, з відірваним вухом. Олена обережно пригорнула іграшку і заплакала.

— Така сама у нашої Віки, пам’ятаєш? — сказала вона, хлипаючи.

— І що? — дещо розгублено запитав я.

— Та ні. Нічого. Я просто згадала про неї. І про Тарасика. Як вони там без нас? — і вона знову заплакала.

Я підійшов і пригорнув її, відчуваючи, як промені пропікають мою спину крізь футболку.

— Ну чого ти плачеш, зайчику? Вони дома, у великому місті, сидять вдома, в своєму Інтернеті. Що з ними може статись в Інтернеті?

— Та я знаю, що все добре. — сказала Олена, горнучись. — Просто якось подумалось: що якби вони були з нами на тому кораблі. Я б не витримала, коли б побачила Віку таку ж обгорілу як і ця…

Вона не змогла договорити, бо знову заплакала. На її танцюючі від горя плечі одна за одною падали краплини поту з моєї голови.

— Це просто шок, — сказав я

Вона підняла голову. На її ще заповнених сльозами очах почала з’являтись знайома раціональність.

— Я теж так думаю, — сказала вона, дивлячись повз мене на уламки.

— Отож! — радісно сказав я. — Головне, що ми живі, і будемо жити так вічно, поки смерть не розлучить нас. — і я засміявся.

— Брись! — спокійно сказала Олена кудись до уламків.

— Що? — насторожився я.

— Та я не тобі. — так само спокійно сказала Олена і кивнула головою в сторону уламків. — Он там кіт лазив, здоровий і чорний, звідки такі тільки беруться.

Я відчув, що палаю.

— Треба в тінь, тобі напекло, — сказав я, мацаючи Оленину голову.

— Та нормально все, — промовила вона і втупилась в море

Я став відчувати, що тут занадто спекотно. Спочатку трохи поболювали ноги, в тих місцях, де на них потрапляв пісок, а тепер боліла спина і шия.

— Може скупаємось? — запропонував я.

— Та ні, вода дуже гаряча, — мляво відказала Олена. — Краще ходімо в тінь.

І ми пішли вглиб острова. З кожним нашим кроком пальми густішала, з’являлись ліани, цілі сітки із ліан та ще якісь високі рослини із великим листям, схожі на ті, що у нас росли на балконі. Проте, не зважаючи на цю густу рослинність, жаданої прохолоди ми так і не знайшли: повітря стало густішим, я пітнів ще гірше і зняв футболку.

— Що це за запах? — спитала Олена, принюхуючись.

Я шумно втягнув ніздрями повітря — пахло горілим.

— Таке як горить щось, — випередила хід моїх думок Олена, нюхаючи все, як собачка.

Я знову і собі втягнув повітря і детальніше проаналізував запах. Дійсно, пахло горілим, але якось по-дивному. Запах був занадто знайомий. Я знову став рознюхуватись, став ходити поміж дерев, пригинався, ловив різні шари, порівнював, зіставляв і нарешті зрозумів, чому мене насторожив цей запах, бо пахло горілою сосною і … меблевим лаком. Якщо щодо сосни можна було зробити якісь здогадки, то звідки у джунглях лак? Та і чому диму немає, якщо горілим тхне?

— Фу, смердить! — озвалась Олена звідкись з хащів.

— Я десь читав, що рослини можуть виділяти досить різні запахи. — згадав раптом я. — Є якась рослина, що тхне зіпсованим м’ясом.

— Фу! — прокоментувала це Олена.

— Отож, десь поряд є рослина, що пахне горілими меблями! — спробував пожартувати я.

— Чим? — Олена зупинилась.

— Та то я так, пожартував, — сказав я і спробував усміхнутись.

Олена подивилась на мене виряченими очима, я вже був не радий за своє «відкриття».

Ми пройшли ще кілька сотень метрів і зупинились перед великою галявиною. Дерева знову стали рідішати, натомість попереду виднівся пагорб з нагромадженнями скель, за якими шумів океан. В одній зі скель виднівся темний отвір, обплутаний ліанами. Це була печера.

— Побігли, в печерах завжди холодно! — завищала Олена і почала стрибати як і на пляжі.

Я кивнув головою і ми помчали до печери, хоча і печерою її було важко назвати — невеличке заглиблення в скелі, із невеликим скелясто-ліановим дашком. Проте тут було набагато прохолодніше, бо з океану дув бриз. Олена розвела руки і стала обличчям до цього бризу, задоволено мружачись.

— А ти правда кота бачила? — обережно запитав я.

Олена повернула хитре личико грайливо гмикнула. А потім сказала:

— Як добре, що діти залишились в місті.

— Так, так… — протягнув я. — Пошвидше нас знайшли…

Олена сіла поряд і пригорнулась до мене. Я став її цілувати, а вона почала відпихались

— Ну, не зараз. Давай б хоча в літери якісь виклади чи що там роблять в таких випадках, — тихо сказала вона.

Я напружився. От чому вона завжди такий майстер романтичних обломів, тільки-но була така ігрива і свіжа, а тут через секунду перетворюється в домашню стерву.

— Літери я викладати не буду. — сказав я.

— Чого? — уже без тіні лагідності сказала Олена.

— Тому що. Непотрібні вони.

Олена блиснула очима.

— Ну що мені це робити? — з натиском спитала вона.

— Роби що хочеш.

Олена підвелась

— Образали, хлопчика!

— Роби що хочеш!

Я відчув, що починаємо вести себе як завжди, але не міг зупинитись. Не могла і Олена: вона швидко завелась на сварку, готова була гримнути дверима, якби такі були чи влаштувати лекцію на тему моєї непридатності як чоловіка, але замість цього мовчки швидко почимчикувала за скелю.

— Якщо ти не зробиш того, що я просила, то це зроблю. — сказала вона гнівно. — Як завжди.

Вона зникла за скелею і через секунду по моїх вухах вдарив нелюдський крик.

Я схопився на ноги, хотів побігти до неї, але вона перша вибігла з-за скелі, тримаючи в руках ту обгорілу панду з пляжа. Я закам’янів, а вона стояла, її трясло і вона кричала на весь острів:

— Звідки вона тут? Звідки вона тут?

Я почав поволі підходити до неї, намагаючись заспокоїти, але вона почала поволі відходити, міцно обхопивши панду.

— Звідки вона тут? Звідки… — і раптом завмерла, втупивши погляд в скелю, де ми тільки що сиділи. — Брись! Брись!

Я різко повернувся і побачив біля скелі величезного чорного кота, який вилизував свого чорного хвоста і блискав пекельними очима-жаринками.

На мить я отетерів, всього на мить, але цієї миті вистачило Олені, щоб зірватись з місця і побігти до обриву.

— Стій! — заричав я.

Олена мчала до обриву, перестрибуючи меблі, збиваючи вазони, тримаючи в обіймах Віку.

— Стій, зараз пожежники драбину підійматимуть! — ледве сказав я, кашляючи від диму.

Весь поверх палав. За стіною в сусідів вже лопалось скло, а наші двері в спальні підсвічувалось вогнем з низу. Я підвівся з ліжка і кинувся за Оленою, але та вже летіла донизу під рев публіки, перевертаючись спиною, а Віка поряд борсала маленькими рученятами, у сні шукаючи улюблену панду.

Удар двох тіл об асфальт вивів мене зі ступору. Я згадав про сина, який спав у сусідній кімнаті. Я рвонув до дверей, схопив за гарячу клямку, навіть не відчуваючи болю, рвонув її до себе. В кімнату ввірвався вогонь. Я інстинктивно відступив, закриваючи обличчя рукою, хотів знову кинутись вперед, але на моєму шляху стояв наш семирічний син, весь у вогні. Він лише зміг витягнути руки до мене, його обличчя зжер вогонь, одне око звисало на тоненькій ниточці, палала піжама і волосся, а об його ноги терся величезний чорний кіт із пекельними очима-жаринками.

Повідомлення про вибух у місцевих новинах розміщено тут.