Вина божевільно вільного Сергія Параджанова

«МОЯ ВИНА!

В том, вероятно, что родился. Потом увидел облака, красивую мать, горы, собор, сияние радуги, и всё – с балкона детства. Потом города, ангины, ты и до тебя, потом бесславие и слава, некоронование и недоверие».

Сергій Параджанов

На початку жовтня на широкий екран вийшла українсько-французька кінострічка «Параджанов» від режисерів Сержа Аведікяна та Олени Фетисової. Фільм висунуто на премію «Оскар» в номінації «Кращий фільм іноземною мовою».

Вірменин, народжений у Грузії, відсидівши в російській в’язниці за український націоналізм, Сергій Параджанов попри весь творчий та фізичний біль зумів створити свій винятковий, унікальний світ. За це право, отримане при народженні від Творця,  прийшлось розплатитись з лихвою. Як згодом він напише у листі до Тарковського: «Тобі, щоб стати великим, треба відсидіти хоча б років зо два. Без цього не можна стати великим російським режисером». Параджанов в даному випадку не пророк, він просто констатував радянську істину.

Біографічна стрічка передає життєпис знакових років Параджанова. Розпочинається картина зі зйомок «Тіней забутих предків», знайомства з  Юрієм Іллєнком, стосунки з дружиною, протест шестидесятників та хвиля арештів української інтелігенції, потому зйомки стрічки «Колір гранату» («Саят-нова»), ув’язнення та життя після…

Усе життя вірменсько-українського генія – наче поетична повість на межі дійсності та казки, реальності та уяви, достоту правдивого та ілюзії… Уяві Параджанова, здається, не було меж. Цю явну ознаку митця виразно підкреслили творці фільму: вони перекодовують сни Параджанова, відкриваючи нам, у сомнамбулічній формі, його складну та суперечливу особистість.

Трагізм і щастя йдуть поряд, життя ексцентричної постаті сповнене хвилюючих моментів, і усі вони довкола великого кінематографа. Останній, в свою чергу, і забрав радісні миті особистого життя. Пізнати митця, його душу – справа вкрай важка і неосяжна, і завряд чи – можлива. Серж Аведікян та Олени Фетисова вельми обережно, ба навіть трепетно ставляться до Параджанова. Виникає відчуття, що співпостановники стали причасними до чогось сакрального і воліють не зруйнувати того істинного духу, що ніс своїм життям Параджанов.

Параджанов був великим мрійником. Так, він міряв. Мріяв зняти фільм разом з реалістичним Герасимовим, і додати в їх спільну картину свій сюрреалізм. Мріяв, що з цього вийде двошаровий, з начинкою, пиріг. Його порівнювали з Сальвадором Далі, бо він так само любив складати про себе легенди. Його називали режисером – містифікатором і ставили в один ряд з Федеріко Фелліні. Йому забороняли дихати, забороняли творити красу і відчувати свободу. А Він ЛЮБИВ КРАСУ в усіх її проявах. Він – це сама краса. Краса – божевільна.

Складний, ексцентричний, амбітний – Параджанов не вписувався в тодішню систему. Творець зі світовим ім’ям, він схилявся як перед жіночою, так і перед чоловічою красою, був заарештований за звинуваченням у мужолозтві із застосуванням насильства. Кожен його день у в’язниці міг стати останнім: він не знав блатної мови, не пив чифір, у нього не було наколок. На зоні він шив мішки для цукру, працював прачкою, сторожем, двірником. А вечорами – малював зекам порнографічні картинки, і з підсобного матеріалу творив колажі. Йому – визнаному генію у світі, а в країні Рад – звичайному зекові – регулярно приходили міжнародні депеші від Федеріко Фелліні. Зміст яких був таким: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) він був звільнений 30 грудня 1977 року. Через заборону жити в Україні поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань радянських репресивних органів.

//life.pravda.com.ua

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

Як напише з часом відомий український режисер Роман Балаян, який став продюсером фільму «Параджанов»: «Посадивши його у в'язницю, вони зробили його на весь світ геніальним. Може, до цього хтось сумнівався. Так, вони його зробили. І Україна це зробила. Вона хотіла його поховати. Вони взяли і посадили, а він взяв ще й у цій українській в’язниці подарував їм, собі, нам ось таку красу».

Довідка:

Серж Аведікян – французький кінорежисер і актор вірменського походження. Лауреат Золотої пальмової гілки Канського кінофестивалю 2010 року за кращий короткометражний фільм.

«Собачі історії». Це анімаційний короткометражний фільм, що розповідає про рішення османського уряду вивезти всіх бродячих собак з Константинополя на порожній острів у Мармуровому морі. Згідно задуму автора цей фільм-метафора розповідає про долю вірмен в Османській імперії. Приз був вручений Атомом Егояном і Мішелем Родрігесом.

Народився в Єревані 1955 році. У віці 15 років разом з родиною емігрував до Франції. Здобув освіту в Консерваторії драматичних мистецтв Медона, Франція.

Олена Фетісова – продюсер, режисер, сценарист, член Спілки кінематографістів України, член Європейської документальної мережі EDN. Лауреат премії Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки 2009 року. У 2009 році пройшла навчання в рамках Європейської продюсерської програми EAVE.

Олена народилася в Києві в 1964 році. У 1987 році закінчила ВДІК і з тих пір безперервно працює в кіно. У 2001 році заснувала і очолила кіностудію «Інтерфільм».

Має великий досвід реалізації міжнародних кінопроектів. Режисер і автор сценарію низки фільмів, які завоювали призи міжнародних кінофестивалів.