Майдан очима художників

Сьогодні про своє бачення Майдану і мистецтва мені розповідає він сам і його друг, теж харків’янин Григорій Гамалей (1979 р. н.), чиї роботи також будуть представлені на виставці. Ці двоє художників належать до одного покоління, але вони дуже різні – і як люди, і як митці. Один – постсупрематист, другий – реаліст-пейзажист. Один тяжіє до графіки, другий пише олією. Один – іронічний бунтар, другий – вдумливий лірик. Та є дві речі, що їх поєднують. По-перше, це дружба. По-друге – відверта і тверда проукраїнська позиція, виявляти яку ще недавно в Харкові було не так уже й безпечно.

Віктор Лисенко:

«МЕНІ НЕ ДОВЕЛОСЯ ВЧИТИСЯ БУТИ УКРАЇНЦЕМ – Я НИМ НАРОДИВСЯ».

– Пане Вікторе, з чого починалося для Вас мистецтво?

– Родом я з Харкова, малював із дитинства, причому все підряд. Розмальовував береги своїх шкільних зошитів, а диктанти писав неуважно (сміється). Після дев’ятого класу пішов до будівельного технікуму, а закінчивши його, був зарахований на другий курс Академії міського господарства, на спеціальність «архітектура». Там вивчали академічний рисунок, живопис, графіку.

Але я паралельно вчився й самотужки – так би мовити, сам розширив для себе навчальну програму, щоб володіти всім тим, що потрібно художнику. Якщо ти чогось хочеш, то робиш максимум, щоб цього досягти.

Крім того, на моїй спеціальності були цікаві курси, яких, здається, нема у профільних вишах для художників, – наприклад, «Архітектура тоталітаризму».

– Ви зізнаєтеся, що для Вас важлива спадщина аванґардистів початку ХХ століття.

– Так. Я пропагую еволюційний шлях у мистецтві, розвиваючи, а не заперечуючи те, що було до нас. Творчість аванґардистів – одна з дуже важливих сторінок історії нашої культури, замовчувана в тоталітарний період. Ви не замислювалися, чому совєтський режим знищив аванґардистів?

– Мені важко зрозуміти внутрішню логіку цього – адже жовтневу революцію у Російській імперії зчинили ліві сили, саме їм як нікому мав би бути співзвучним аванґардизм у мистецтві.

– Справді, за царату аванґардисти були, так би мовити, поза законом, їх не визнавала Академія художеств – це був, кажучи нинішніми словами, андеґраунд. В андеґраунді перебували й комуністи. Вийшло таке собі ситуативне союзництво: у боротьбі проти старого ладу комуністи прагнули використати аванґардистів, аванґардисти ж наївно вважали, що це вони використовують комуністів.

Аванґардизм прийшов до нас із Європи, й згодом більшовики використовували цей факт, щоб повісити на аванґардистів личку «буржуазних» художників. Але то була всього-на-всього зачіпка. Причина ненависті була в іншому. Найважливіше гасло аванґарду – свобода творчості, свобода самовиявлення творчої особистості, та й особистості взагалі. Комуністи на деякий час дали митцям цю свободу. Але після революції комуністи почали закручувати гайки, і «вільні особистості» стали зайвими.

Найкумедніше, що Академія художеств після приходу комуністів швиденько перефарбувалася: попервах вони були щирими підданцями царя, а тоді стали правовірними комуністами.

– Що Вас особисто приваблює в аванґардистському баченні світу? Мені здається, у Вас багато спільного з пошуками, скажімо, Олександра Богомазова...

– Згідно з моєю концепцією, коли перед нашими очима постає те чи інше зображення – на нас діє не сама реалістична картинка, а та геометрія, що за нею стоїть. Відстаней не існує, бо сам простір як такий існує виключно в нашій свідомості.

– Схоже на трансцендентальну естетику Канта: простір і час – не об’єктивні категорії, а лише форми сприйняття дійсності, такі собі окуляри, яких ми не можемо зняти.

– На цьому і ґрунтується концепція абстракціонізму й зокрема супрематизму як його найбільш «екстремального» різновиду. Я себе називаю постсупрематистом. Свої принципи викладаю учням, які відвідують мою студію. Втім, не всі вони є моїми послідовниками – я дозволяю кожному шукати свій власний шлях.

– Ви є автором кількох портретів: Петлюри, Шухевича, Бандери. Працюючи в абстракціоністській естетиці, братися за портретний жанр –це неабиякий ризик. Що Ви кажете людям, які не розуміють Вас?

– Бачите, я дуже самодостатня людина і, чесно кажучи, мало уваги звертаю на глузливих критиків. Кому не подобається те, що роблю я, хто не згоден зі мною – хай робить краще. Моя серія портретів викликає на себе подвійний вогонь: українофоби горлають, що я пишу «не тих» персонажів, а реалісти – що в мене нема портретної схожості. Врешті-решт, хай беруть фарби чи олівці й роблять по-своєму.

– Ви епатажна натура.

– Епатаж не є для мене самоціллю, але якщо він є неминучим побічним ефектом моєї творчості, то чом би й ні?

– Як вплинув на Вас Майдан?

– Звичайно, я підтримував його, зокрема його радикальне крило. Однією зі своїх робіт я вшанував загиблого Сашка Музичка.

Ще раніше мені стало цікаво зобразити горезвісних тітушків – такими, якими я їх побачив.

– Ви людина активної громадянської позиції. Мешкаючи у зрусифікованому Харкові, маєте яскраві націонал-патріотичні погляди. Як Вам це вдалося?

– Мені не довелося вчитися бути українцем. Я ним народився.

Григорій ГАМАЛЕЙ: 

«ПОДІЇ МАЙДАНУ ДУЖЕ ВПЛИНУЛИ НА МЕНЕ, Я ТРИ МІСЯЦІ НЕ МІГ ПИСАТИ КАРТИН»

– Пане Григорію, насамперед – кілька слів про початок Вашого шляху.

– Усе своє життя я живу в Харкові. Мати походить із Твері, вона росіянка. Батько родом з Донбасу, з Алчевська.

Малював я змалку, так само як і дві мої молодші сестри. Батьки, спасибі їм, сприяли нашому захопленню і віддали нас до художньої студії – всіх трьох. Нині сестри працюють дизайнерками, а я пишу картини.

Більш професійні навички я здобув у художньому училищі. Після цього вступив до Академії міського господарства – вивчав там архітектуру. Сьогодні там і викладаю.

– Але фаху архітектора-практика Ви для себе не обрали.

– Річ у тім, що ця робота поглинала б мене цілком. Жорсткий графік пригнічує мене. Мені потрібен такий спосіб життя, який залишатиме час і енергію для творчості. Тому я й обрав викладання.

– Яким був Ваш юнацький досвід учнівства? Хто з художників близький Вам?

– Мені близькі українські живописці: Васильківський, Беркос, Левченко, Ткаченко. Мені близька та Україна, яку вони зображували, – її соковитість, плодючість, різнобарв’я. Цю традицію можна протиставити підкреслено строгій петербурзькій школі, яка тяжіє до сірих відтінків. Утім, природа тамтешня теж геть інша. В наших пейзажах більше кольору, сонця, життєлюбства. Крім того, є в полотнах наших майстрів якась камерність, «затишність», тоді як у росіян більше пафосу, розлогості, експансивності.

В училищі ми виконували переважно академічні завдання, а справжнім духом творчості я перейнявся тоді, коли в нас почав викладати харківський художник Віктор Чурсін. Він навчив мене відчувати пейзаж. Саме пейзаж і є моїм основним жанром. Хоча пишу й натюрморти, а останнім часом навіть експериментую з образами людей.

Мені цікаво спостерігати за творчістю харківських пленерних пейзажистів, як-от Віктор Чаус, Юрій Вінтаєв. Пам’ятаю етюди того ж таки Чурсіна, зроблені на пленері: світло, гра кольорів... Було в його манері навіть щось імпресіоністичне.

– А чи правомірно говорити про якусь мистецьку спадкоємність, про слобожанську традицію пейзажу?

– Я думаю, що ні, бо відсутні спільні естетичні принципи. Нинішня епоха – абсолютно еклектична: кожен митець іде в тому напрямку, який йому близький. На кожного впливає те, що близьке йому. Якщо я бачу своїх учителів у Левченку й Ткаченкові, це ж не означає, що мої колеґи-пейзажисти мислять так само. Тож єдиної школи як такої не існує.

– Ви позиціонуєте себе як реаліста? Знаю, ніхто не любить розвішування ярликів, та все ж...

– Мабуть, усе-таки я реаліст, бо працюю в реалістичній техніці, але не без імпресіоністичних впливів.

Я люблю пленерний живопис. Коли виходжу на пленер, мене вражає розмаїття барв, потоки світла і повітря. Природа набагато складніша і красивіша, ніж ми зазвичай думаємо.

Сучасне мистецтво часто пов’язане з використанням техніки, якихось комп’ютерних можливостей – і людина дедалі від’єднується від природи. Це прикро. Технічний первень не залишає місця для людського. Натомість у єднанні з природою це людське, душевне начало виявляє себе найповніше. Адже пейзаж, хай він і реалістичний, – це не фотографія, це насамперед настрій, виражений через колір, форму, барви. Ми пишемо не чистий об’єкт, а арт-об’єкт – об’єкт, пропущений крізь нашу суб’єктивність.

Вертаючись до вашого запитання, можна сказати так: імпресіоністичне завдання я розв’язую реалістичними засобами.

– Аванґард, скажімо, геть чужий Вам, на противагу до Вашого друга Віктора Лисенка.

– Це правда, в мене більш традиційне світовідчуття. Зрештою, з аванґардом в Україні дещо дивна ситуація: його нема в освітніх програмах, його принципів не навчають на образотворчих факультетах. Якщо говорити про експериментальне мистецтво сьогодення, то воно не може повторювати аванґард, скажімо, 1920-х років; повинно бути щось нове. Інакше яке ж це експериментаторство? Це плагіат.

Жодної мистецької революції я нині не бачу. Еволюцію – так.

– Що Вас поєднує з Віктором?

– Нічого, крім дружби (сміється). Крім того, наші політичні погляди схожі. Віктор, як і я, підтримував Євромайдан від самісінького початку. Він геніальний організатор, брав чільну участь в організації постмайданівської виставки в Києві, а в Харкові й поготів – якби не він, нашого проекту й не було б. До речі, з Києва очікується цікавий гість художник Сергій Позняк.

– Ми знаємо, що події Євромайдану розділили багато родин. Чи всі Ваші родичі підтримували Вас, коли Ви ходили на мітинги до пам’ятника Шевченку?

– На щастя, так. Навіть моя мати-росіянка зі смутком розповідає, як важко їй спілкуватися зі своєю тверською ріднею. Щось сталося з людьми, які мешкають у Росії. До них геть неможливо достукатися, донести до них правду.

Євромайдан дуже вплинув на мене. Я так переймався, що три місяці практично не міг малювати. Мене жахали спалахи насильства з боку ненависників України. Дії влади викликали таке обурення, що неможливо було думати про щось інше. Бувало, я обіцяв собі не вмикати більше телевізора – й не міг...

Аж наприкінці зими я знову взявся до праці й написав картину «Тарас єднає» – під враженнями від тих-таки мітинґів під пам’ятником. Раніше я мало писав людей, людські фігури в мене служили хіба що увиразненню пейзажу. А в цій картині я спробував показати саме людей, їхню єдність, якийсь єдиний порив.

Друга моя робота майданівської тематики називається «Борітеся – поборете!». Самотня фігура палить шини, вгору здіймається густий чорний дим. Я вагався, чи брати цю назву, чи не звучатиме вона занадто пафосно. Але ж це цитата з Тараса – мені здається, його слова сьогодні просто не можуть сприйматися відчужено.