Марина ПАВЛЕНКО: «Я ВЧУСЬ У СВОГО ЧИТАЧА»
«ДИТИНСТВО, МАЙЖЕ ВСЕ, — СВІТЛЕ, СМУТНЕ І БОЛЮЧЕ…»
— Дорога Марино, в один з весняних днів Ти святкуєш день народження. З цієї нагоди розкажи, будь ласка, трохи про своє дитинство, про родину. Що тобі з тих літ пам’ятається, що й досі щемить, за що і кому вдячна?
— Дитинство — це насамперед батьки. Ніби звичайні сільські вчителі й водночас — неабиякі знавці рідної мови: Ольга і Степан Павленки. Саме вони, а не я гідні були стати членами Національної спілки письменників України, і я рада, що мама, хоч і не так давно, але все ж здобула те «членство». Саме їхні книжки — поезії, прози, перекладів тощо, — мали б вийти ще задовго до моїх… У будь-якому разі, пишаюсь, що їхній спільний «Філологічний калейдоскоп», виданий тернопільським «Богданом», татова різножанрова «Вічність така коротка», мамині «Абетка-ярмарок» і книжки прози користуються попитом та мають численних шанувальників…
Я була досить «важкою» дитиною. Ні, слухняності було більш ніж достатньо: чемна, роботяща й совісна. Але які драми переживались усередині! Я важко сходилась із людьми. Моя буйна фантазія з кожної «мухи» робила «слона», в кожному похмурому погляді вбачала підступну змову проти себе, кожна образа виношувалась-вигрівалась (причому не без задоволення!), як оте чарівне яйце-зносок під пахвою, допоки не вилуплювався з неї такий собі чортик-антипко!.. Повсякчасні й геть безпідставні тривоги, наче в батьків я не рідна, а всиновлена (з якоюсь темною історією в минулому) і, звісно ж, вони більше люблять молодшу сестру; підозра, що кожна зустрічна бабуся — прихована відьма, що за отим-он дядьком тягнеться шлейф непевних історій, що мої кохані ляльки (а я палко любила своїх ляльок і мала дуже розвинений материнський інстинкт, тому дуже боялася в майбутньому з якоїсь причини не вийти заміж) під мою відсутність здатні на якісь жахливі вчинки… Страшно й уявити, що вирувало тоді в моїй дитячій голові!..
Разом з тим — я люблю своє дитинство, хоч і сприймаю його почасти наче якусь хворобу. В ньому були цілоденні — «до упаду» — гамірні гасання вулицями й полями, лижі-санчата-ковзани, море красивенних та розумнющих котів і собак, наповнений суницями, квітами-дзвониками, грибами й горіхами ліс, книжки й малювання (о, ті райські години, коли ти, закусивши губи й наслинюючи олівці, витворюєш цілі світи на альбомному аркуші!)… Дитинство, майже все, — світле, смутне і болюче, адже ніколи не повернеться. Якийсь час воно навіть трохи тиснуло на мене своєю невисловленістю, — і тільки коли написала «Домовичка з палітрою», трохи «відпустило»…
— Ти створила цілу серію дитячих життєписів видатних людей. Як Ти добирала своїх маленьких-великих героїв? Хто з них Тобі найближчий?
— Вибираючи собі «видатних дітей», керувалась і симпатіями, і — резонами. І хотілося б, наприклад, написати про дитинство Ліни Костенко — та хто ж би мене до того дитинства підпустив?.. Ірина Жиленко ж (царство їй небесне) виявилась дуже доброю і гостинною. Стусова старша сестра Марія — простою і щирою… Павло Тичина був «моїм» ще з часів роботи над дисертацією, Василь Симоненко просто був «моїм». Присутність Надії Суровцової вчувалась у кожній уманській вуличці… Всі вони стали мені неймовірно близькими — мовби в шкурі кожного побувала…
Кіровоградський професор Василь Марко — унікальної шляхетності й кришталевої чистоти чоловік, — прочитавши «Райдугу в решеті» (так називається найновіша, повна версія цих «дитинств»), зазначив: «Ви не ойкаєте й не плачете над своїми героями, а даєте можливість їм вижити і зробити висновки»… Не відаю, наскільки повну картину вдалось витворити, але знаю одне: я «виживала» — разом з ними…
— Ти дуже цікавишся Тичиною, саме про нього написані твої перші, ще студентські, наукові праці. Звідки пішов цей інтерес, чому саме Тичина? Як він вплинув на Твою поетику?
–– Ох, як же нелегко відповісти!..
Не впевнена, що навіть у своїй монографії «Тичининська формула українського патріотизму», навіть у впорядкованій мною книжці нових, не заідеологізованих спогадів про Поета «З любов’ю і болем» (вислів порадника й редактора цієї книжки, незабутньої Михайлини Коцюбинської) чи в повісті про його дитинство «Хлопчик-камертон» я змогла сповна це зробити… Тим паче –– тут, у кількох рядках...
Ти здивуєшся, але Тичину мені свого часу «нав’язали». Проте є в цьому рука Провидіння. Підсвідомо-бо я завжди відчувала до нього особливий пієтет. І пієтет той тільки посилювався з кожним новим віршем чи листом… Розгортаєш, наприклад, в архіві рукописів його щоденниковий запис. А там — наклеєний листочок дикого винограду і підпис: «Тисяча червоних! А крізь нього вгорі — синє-пресинє… Отака осінь...» Як тут не пройнятись, не полюбити?..
–– У літературознавстві заведено писати про творчу трагедію Тичини…
–– Болить він мені. І чим далі — тим менше засуджую, тим з більшим азартом готова кинутись на захист. Легко було Маланюкові з-за кордону казати про «пофарбовану дудку» (хоч, як відомо, сам Павло Григорович визнав слушність такого означення): адже не його шантажували численними братами-сестрами, не його викликали «куди слід», не він решту життя щоночі дослухався до зловісного «каркання» «чорного ворона»… Тичина й сам прекрасно знав, що тільки його «Золотого гомону», «Пам’яті тридцяти» чи «Загупали в двері прикладом…» (ба, навіть незавершеного тексту поеми «Прометей»!) достатньо було для розстрілу…
Хоч і важко не погодитись із Борисом Антоненком-Давидовичем: «Людина з хистом генія, але з заячою душею»…
Так, у всесвіті Павла Тичини багато «чорних дір». Але він — це справді цілий Космос!…
Згадати хоч би пошту, яка валила йому мало не з усього Союзу. «Допоможіть у моєму щасливому житті, бо батька не стало в голодовку, мама працює в колгоспі, грошей не дають, а дуже хочеться вчитись», — такими «білими нитками» всуціль було ту пошту «прошито». І Тичина — помагав. Мабуть, як ніхто з «класиків». І незнайомим далеким адресатам, і — всім знайомим поетам: як молодим, так і тим, хто повернувся «звідти»...
Він зворушливий навіть у своїй маніакальній делікатності, у невмінні «правильно» й невимушено поводитись. «Скажімо, з Малишком — простіше: випили по чарці, а то й зіграли в карти», — згадує Юрій Мушкетик (цей прекрасний чоловік вартий окремої розмови, скажу лишень, що на моїй літературній ниві вельми щастило на добрих людей, і всім їм я уклінно вдячна).
А чого варта Тичинина відмова голосувати за закон, згідно з яким дітям дозволялось не вивчати української мови!.. А цілковита відсутність будь-яких свідчень про нього як про сексота, донощика й інтригана!..
У своїй «Тичининській формулі…» я написала: «Ламала, підминала під себе Тичину жорстока епоха, але, попри все, Бога, Націю, Людину він у собі вберіг. А вони підняли його над епохою і вберегли для майбутніх поколінь».
«ДИТЯЧА КНИЖКА, ЯКЩО ВОНА СПРАВЖНЯ, ПОВИННА БУТИ ЦІКАВОЮ І ДОРОСЛОМУ»
— Ти відоміша як прозаїк — і дорослий, і дитячий, — аніж як поет. А сама Ти яку з творчих граней любиш у собі найдужче? Чи погодишся із заяложеним твердженням: «поезія найкраще пишеться, коли тобі ще нема тридцяти»?
— Поезія в моєму житті була змалку: завдяки моїм батькам Ользі й Степанові Павленкам. Ще дитсадківський спогад: побачивши невдалу спробу домашніх гусей злетіти, я запитала словами Дмитра Павличка: «Тату, в них “крилонька зомліли”, так?» Розмовляти поетичними цитатами для нас усіх було нормою...
«Серйозно» відкрила для себе поезію, здається, старшокласницею. То були хокку Мацуо Басьо та «іже з ним»... Не дивно, що й мої перші усвідомлені спроби писати вірші — теж «трирядкові». Відтоді верліброві мініатюрки досі бачаться одним з найдосконаліших і найвитонченіших жанрів, і, мабуть, тому так люблю вірші-«афоризми» Василя Слапчука:
* * *
…Зорі порахував,
а скільки жінок під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
* * *
Квіти — як жінки.
Тільки не люблять,
Як їх на руках носять...
— цитую з пам’яті і цитувати можу нескінченно.
Щоправда, не менше захоплювалась колись і римованою поезією, зокрема Ліни Костенко (та й досі, хто б там що не казав про її «попсовість», — вона вміє зачепити за душу). Обожнюю «музичного» Павла Тичину. Ціную «елітарні» вірші Ігоря Калинця. Шаную цілковиту жанрову розхитаність («Я норма сам, я сам в своєму стилі») Івана Драча. І продовжувати цей список теж можна нескінченно…
У юності в мене був тривалий період «поетичного запою»: віршами — своїми й чужими — жила і дихала. Тепер уживаю їх тільки «гомеопатичними дозами» — смакуючи, як добре вино. Писати ж — не пишу зовсім. Попри те, що, здається, могла б написати зараз і швидше, і — технічніше. Але це було б уже ремісництво, зовсім не те, коли вірші «падають з неба», як було колись… Натомість дуже сподіваюсь, що всі мої поетичні навички успішно втілюються зараз у прозі, яка стала природнім продовженням мене-поетки.
— А з яких джерел, життєвих і літературних, зросла Твоя проза? Чи мала Ти перекладацький досвід?
— Перекладацтво? Ніколи не сміла навіть братись за цю надважку й часто невдячну роботу (бо хто ж його, перекладачеве, ім’я запам’ятовує? Всі лаври — автору!). Але хочу відзначити і просто вклонитись важливості гарного перекладу. Візьмімо мої улюблені дитячі книжки: «Расмуса-волоцюгу» Астрід Ліндґрен та «Енн із Зелених Дахів» Люсі Мод Монтґомері; чи полюбились би вони нам так, якби не вдалий переклад? Більшість творів цих письменниць дійшли до українського читача завдяки прекрасним перекладам Ольги Сенюк, Галини Кирпи й Анни Вовченко. Честь і хвала майстерності перекладачів!..
Виходить, заодно я частково відповіла й про улюблених зарубіжних прозаїків. Люблю також Андерсена, Екзюпері, Крістіана Піно, Кнута Гамсуна, Стефана Цвайґа, Оскара Вайльда, Вільгельма Гауфа, Божену Нємцову, Марію Парр, Елеонор Портер — ой!.. Кінця немає цьому переліку!..
З українських –– захоплювалась Іриною Вільде, Михайлом Стельмахом, Олесем Донченком, Анатолієм Дімаровим і Всеволодом Нестайком. Вражає Григір Тютюнник. Подобається Василь Слапчук, уже як прозаїк…
— Сьогодні — в епоху смартфонів, доступного Інтернету і візуалізації всього і вся — якою повинна бути сучасна дитяча і підліткова книжка?
–– Так, мусимо визнати, що дитяча книжка теж розвивається. Це має бути динамічніший (дія, що починається з тридцятої сторінки, — давно вже в минулому), іронічніший, сміливіший, розкутіший текст, який не оминає делікатних тем і виховує так ненав’язливо, що мимоволі хочеться зацитувати того ж таки Слапчука, який у котромусь інтерв’ю сказав: «Коли мені хочеться когось повчати, я іду на кухню мити посуд»…
Між іншим, я не вбачаю чіткої межі між дитячою і дорослою літературою. Це як у звичайній родині: за стіл сідають разом і дорослі, і діти, кожен ділиться своїми проблемами, мама скаржиться на свого начальника, донька сипле новинами про подружок, і ніхто й не думає відокремлювати дорослий світ від дитячого. У дитинстві я читала все підряд і більшість «офіційно дорослих» книжок проковтувала, навіть не замислюючись над їхнім «статусом» (сміється). Так і дитяча книжка: якщо вона справжня, то повинна бути цікавою і дорослому.
Чудовим прикладом таких «ідеальних» дитячих (я б сказала ще: «ідеальних дівчачих») книжок є цикл про Енн від уже згаданої Люсі Мод Монтґомері, якою ми зачитуємось однаково захоплено –– що я, що мої двадцятиоднорічна й одинадцятирічна доньки.
Як завжди, актуальним залишається питання мови. Книжка має бути написана мовою сучасною, живою і водночас — багатою і грамотною (моя молодша донька Оксана, читаючи, має звичку підкреслювати простим олівцем помилки й русизми: нинішнє покоління дуже вчене!). Без сюсюкання. Щирого й безпосереднього викладу теж ніхто не відміняв.
–– Якби Ти сама раптом повернулася в дитинство — як гадаєш, припали б Тобі до смаку книжки Марини Павленко?
–– Як уже мовилось, малою я ковтала все підряд, в тім числі й совєцькі книжки-«аґітки»… Уявляєш (сміється), коли читала про так званих незаможників, розуміла це слово як «незаміжні», тобто неодружені… і ніяк не могла дочекатись, коли ж вони, всі ті незаможники, повиходять нарешті заміж?..
Так от, до чого веду: книжки Марини Павленко майже завжди закінчуються весіллям… Ну, ти зрозуміла…
— Марино, на моє суб’єктивне враження, у Твоїх оповіданнях та повістях часом можна простежити певний тип героїні (умовно назвімо її Скарлетт О'Гара): це імпульсивна, емоційна і дуже діяльна жінка, що звикла бути сильною (часто сильнішою за чоловіка, з яким має до діла) і охоче приймає виклики — як виклики з боку інших людей, так і виклики долі. Є в цьому щось автобіографічне?
— Ти вже чула про непросту біографію моєї дитячої душі. Мабуть, усі таргани й скелетики, що копошилися в тій «скриньці Пандори», і повиповзали-повипадали тепер героїнями, яких ти, в принципі, вже окреслила… Признаюсь, мені хотілося б тут заперечити: ні, мовляв, моя героїня — звичайна жінка, слабка і ніжна. Принаймні я в житті здебільшого покладаюсь на думку свого чоловіка і ще частіше захоплююсь, які вони, чоловіки, бувають розумні і скільки всього знають. Але… Прокрутивши подумки сюжети своїх «дорослих» оповідань, ба навіть підліткового циклу «Русалонька із 7-В…», — мушу визнати твою правоту. Вони, мої героїні, таки справді сильні й активні. Інша річ, що не завжди їхня діяльність спрямована в мирне русло…
— У колі письменників незрідка лунають скарги на рутинний бік життя, на побут, який «заїдає». Жінки у Твоїх прозових творах — часто вмілі, майстерні господині. Звідси враження, що й Тебе — як господиню — не обтяжує побут, що Ти навчилася з ним «дружити». Так це чи ні? Яке значення для Тебе має побут, кулінарія, рукоділля тощо?
— У цьому питанні мені ну про-о-осто пощастило. По-перше, я таки люблю домашні справи (щоправда, «люблю» не треба плутати із «завжди роблю»): як уже казала, з дитинства страшенно мріяла вийти заміж і багато фантазувала про те, якою ідеальною хазяйкою стану (всміхається).
По-друге, мій чоловік надто добре усвідомлював, з ким одружується (неспроста ж поцупив був у бібліотеці журнал з моїми віршами й малюнками), тож за облаштування побуту взявся сам. У нього це виходить просто фантастично. Не раз піджартовує з моїх господарчих «талантів»: «Чому ж ти не вписала у список покупок ще й картоплю: вона ж у нас скінчилась?!» — «Ой, справді! — хапаюсь за голову. — Що ж тепер робити?» — «Нічого, бо я уже й без твого списку її купив!». Я визнаю, каюсь і завжди повторюю, що без нього нас із доцями й кури загребли б. Проте він обожнює, коли ми щось пишемо, читаєм або малюємо. Тішиться з наших успіхів. Хвалиться нашими здобутками перед своїми друзями та знайомими. Переконана, що на таке здатен тільки справжній і дуже сильний чоловік!
— Що є найголовнішим у Твоєму житті, що дарує найбільшу радість, що дає Тобі сили жити і діяти?
— Навряд чи буду оригінальною. Насамперед це — моя сім’я. Про батьків уже сказала. Мій чоловік Володимир Музиченко й наші доньки Ольга та Оксана (вони, відповідно, теж Музиченки) — найперші мої читачі й порадники.
Коли мій чоловік, хай і трохи побурчавши добродушно, йде в гараж заводити машину, аби відвезти мене туди, куди «потрібно» моїм персонажам…
Коли Оля знову бере з собою в поїздку мою книжчину «дорослих» оповідок «Як дожити до ста» і захоплено перечитує її знову і знову…
Коли доньки, не змовляючись, виставляють у статусах соцмереж рядки з моїх віршів…
…Що ще потрібно?..
— Якби привелося починати життя спочатку — що б Ти воліла змінити?
— Я воліла б змінити дві речі.
Перше: зробила б усе, щоб тато — мій перший редактор і «літературний локомотив», талановитий вчитель і неперевершений словесник, мій золотий, мудрий, найкращий тато Степан Павленко, — далекого 2003-го року подолав ту свою страшну хворобу і жив досі.
І друге: я б позаписувала (адже в сім-вісім років, коли одне за одним померли мої бабусі й дідусі, я вже вміла писати) усі можливі спогади про наш рід і позакривала б у його історії якомога більше «білих плям»…
«НА ЖАЛЬ, СЛОВА ІНОДІ ЗНЕЦІНЮЮТЬСЯ ТАК САМО, ЯК І ЛЮДСЬКІ ЖИТТЯ»
— Марино, згадаймо про технічний бік письменницького ремесла. Одні письменники зізнаються, що люблять використовувати комп'ютер у функції друкарської машинки, інші зберігають вірність традиційній кульковій ручці та паперові. Як із цим у Тебе?
— Здається, кожен мій текст щоразу переживає всі етапи цивілізації: спершу виношується в голові (кам’яний вік), потім виводиться ручкою на чернетки (вірність древнім традиціям), і нарешті — о, вершино еволюції! — друкується на компі… Потім, щоправда, заходить на нове коло: роздруковується, правиться, знову роздруковується, потім дається мамі на редагування… Тоді повертається до мене, всуціль помережаний правками («Ти знов зробила з мого оповідання решето!» — жартую, хоч насправді вдячна долі, що маю такого редактора від Бога), і так — майже нескінченно…
— Що дала Тобі Твоя викладацька праця, яким досвідом збагатила?
— Можливо, це звучить надто еґоїстично, але викладання, спілкування зі студентами й університетськими колеґами дало мені насамперед усвідомлення, знання самої себе.
— Що для Тебе важить поняття ріднизни? Ти любиш Умань, Тебе не вабить ні Київ, ні закордоння?
— Умань — містечко дуже цікаве, не схоже на жодне інше. Суміш різних культур (і безкультур’я, на жаль, але де ж зараз без цього?), архітектурних стилів, старовини (навіть після тотального радянського нищення) та «євроремонтів», мальовничих круч і долин… Плюс парк «Софіївка» й такі колоритні паломники-хасиди, з приїздом яких місто наповнюється мішаниною різних мов і за якими уманці навіть навчились передбачати погоду… Життя і творчість дуже багатьох єврейських, польських, російських і українських письменників так чи інакше пов’язані з Уманню.
А ще, на відміну від Києва («Київ — це місто, в якому треба вижити», — слушно мовить моя «столична» сестра — теж «писуча», а як інакше?! — Леся Павленко), воно — дуже домашнє й комфортне. Саме таке, в яке найзатишніше повертатись після всіх мандрів і «закордонь». З приходом Незалежності воно дуже охоче й швидко українізувалось, від чого наче аж подобрішало… «Це місто я люблю. Мов жінку, все кохаю», — не раз, бродячи звивистими уманськими вуличками, повторюю рядки Олега Солов’я (щоправда, він казав про свій Донецьк, якого вже нема)... А закортить часом до Києва — три години маршруткою і ти вже в столиці!.. (Ще три години — і ти вже «ситий» та хочеш повертатися додому!..)
–– У Твоїй прозі — і дитячій, і дорослій — чимало саме уманської козацько-шляхетської старовини, центральноукраїнської романтики. Чи може Центральна Україна, Наддніпрянщина стати тією ланкою, яка навіки пов'яже Захід зі Сходом, щоб загоїти рвану рану України?
–– Так, я дуже-дуже сподіваюсь, що Умань не лише сама зостанеться справжньою Україною (прапорів якоїсь там «Уманської Народної Республіки» я тут навіть не уявляю!), а й справді своєю «романтичністю», наївністю й «домашністю» об’єднає Захід і Схід…
— Коли вже заговорили про соціум, про наші спільні болі: що в мистецтві значить суспільний контекст? Чи може митець, на Твою думку, бути незалежним від політичної ситуації, в якій йому випало творити?
— Звісно, не може. По-моєму, цього не уникнули навіть поети «київської школи», котрі, як відомо, і в тоталітарному суспільстві намагались творити так, наче свобода рідного народу є доконаним фактом. Тим паче сьогодні, коли політична ситуація, образно кажучи, в будь-який момент може постукати в твої двері бомбою чи снарядом…
Інша річ, що в такі моменти, як нині, слова майже нічого не важать. Так штучно, декларативно, неправдиво лунає оте «Герої не вмирають», коли ось він, черговий герой, найкращий син України, з такими добрими очима, — помер!..
Або: «Спочивай з миром», — коли він мав ще так багато зробити для України і зовсім не хотів «спочивати»…
Слово «дякую» — теж надто мізерне… Почуваєшся так, ніби навіть не маєш права щось писати про це. Бо хто ти такий, нікчемний кімнатний писако, щоб примазуватись своїми шмаркатими метафорами до чиїхось учинків?.. Переконана, що нині кожен письменник, якщо він не здатен піти на ту жахливу війну (а переважна більшість, зі мною включно, таки ж не здатна), має віддавати на потреби армії та лікування поранених усі свої премії, гонорари й частини зарплат (що я, власне, постійно й роблю). Не можеш і цього — іди до штабу кришити й фасувати сухі борщі. Тільки не вдавай із себе великого героя «словесного батальйону», пардон — «літературного фронту» (мовчу вже про усезнавчих «диванних генералів» і любителів пофоткатись у камуфляжі, яких серед письменницької братії теж не бракує). На жаль, слова у такі страшні періоди знецінюються так само, як і людські життя…
…Минуть роки — і про це все неодмінно має бути написано. Але тільки тоді, коли все пропуститься «через печінку», перекривавить, переплавиться, осмислиться і визріє… І мусить це бути написано так, щоб уже — на віки.
Що ж до творчого звіту перед суспільством… Скажу інакше: не перед суспільством, а перед своїм Читачем. Чомусь не надто вірю авторам, які стверджують, ніби їм не важливо, що про них подумають ті, хто їх читатиме. Бо важко не погодитись із Гансом Робертом Яуссом і К°, що повноцінним твір стає тільки тоді, коли він по-справжньому прочитаний. Тож я — орієнтуюсь і «звітуюсь»… І — вчусь у свого Читача.
— Ти, як на мене, дуже правильні речі кажеш про нинішню війну. Спрогнозуй: які в України шанси подолати цю біду і вибратися з неї з найменшими втратами (бо без утрат, на жаль, уже не вийде)?
— Якось не можу вкласти це все у голові... Чому путінський дебілізм, замість давно згоріти в пеклі, тільки процвітає і шириться, а наші найкращі, найсвітліші хлопці — страждають і гинуть?.. Боже, ти де? Досі, за Тичиною, «все думаєш і п’єш нектар»? Усе ще мало крові? Та її, ще починаючи від Крут (від Переяславської зради!), натекло стільки, що вже могло б постати сто незалежностей!..
Щойно прочитала книжку мемуарів колишньої діячки ОУН, політичної ув’язненої, а потім жительки Америки Анни Карванської-Байляк «Во ім’я Твоє». Неначе про сьогоднішній день: найкращі сини по-мученицькому вмирають з ім'ям України на вустах! Від багатьох навіть імен не залишилося, не збереглося… Скільки? Скільки ще потрібно?!
...Я не бачу виходу з нинішньої ситуації без допомоги Вищої Сили. І водночас як же важко в ту Вищу силу вірити...
І все-таки: якщо Бог таки є — неминуче маємо перемогти… Хіба ж не так?..
Харків –– Умань
