Пам’ять. Голос. Діалог. Як спеціалістки з трьох різних країн передають власні знання харків’янам
Перший захід в межах цього проекту відбулася в креативному хабі Spalah. Лекцію «Історія інших людей: пишучи про Україну та Росію» прочитала британська історикиня та журналістка Анна Рейд. Вона розповіла, як спеціалісти досліджують історію інших держав та з якими труднощами вони можуть зіштовхнутися під час своєї роботи. За її словами, це непроста справа, адже людина не причетна до суспільства, про яке вона пише, вона не ідентифікує себе з його представниками. І особливо важко стає тоді, коли мова заходить про найбільш трагічні події в житті тієї чи іншої країни. Але, за її словами, про це важливо писати, щоб світ знав про ці трагедії та поважав їх.
«Є ризик того, що ви зробите неправильний наголос на проекті, – розповіла Анна Рейд, – ви можете неправильно відчути місце, принести якісь неправильні припущення, неправильні точки зору, з якими ви працюєте. Я писала в 90-х, коли нерадянський світ зовсім не уявляв де знаходиться Україна. Я розповідала друзям про те, що я роблю. Навіть люди, які багато подорожували, запитували в мене: «А де знаходиться Україна? Чи це десь поруч з Казахстаном? Чи це прибалтійська країна?». І вони дуже дивувались, що існує великий рівень незнання про країни колишнього Радянського союзу».
Проте в тому, щоб писати про історію чужої країни, дослідниця вбачає і позитивні риси. А саме – можливість побачити ситуацію більш різнопланово і, як то кажуть, «зі сторони». За її словами, не існує жодної загальноприйнятої версії історичних подій. «Найбільш показовою є дискусія про ушанування ОУН та Степана Бандери, – зазначила Анна Рейд, – важко уявити будь-яку подію чи публічну дискусію з цього питання, яка б не супроводжувалась шаленим криком».
Також до труднощів Рейд відносить ймовірність образити чиїсь почуття. Проте за її словами, дослідник не має цим надто перейматися. Він не повинен комусь догоджати. Анна Рейд згадувала власний досвід, коли для своєї чергової праці вона використала щоденник чоловіка, який в минулому був нацистом і брав участь у бойових діях. Проте його родичі, ознайомившись з цією працею, особисто звернулися до дослідниці. Написане їх зачепило, адже вони знали його зовсім іншою людиною. Бо для них він був не нацистом, а приємною особистістю, що займалася охороною довкілля. «Але це не змінило того факту, що посилатися та цитувати цей щоденник було правильно», – заначила вона.
Анна Рейд розповідала, що люди хочуть, щоб їх історія була почута і написана. Вона згадувала про жінку, яка пам’ятала Україну початку ХХ століття і охоче ділилася власними спогадами. Їй приємно було дізнатись, що іноземці будуть читати про її досвід. Також жінка дивуватися, що люди в Англії будуть цим цікавитися. Проте не всі бажають говорити правду, розповідала дослідниця. Люди, які пережили блокаду тодішнього Ленінграду, в особистих розмовах підганяли власні спогади в межі «офіційної радянської лінії». За її словами, це допомогло їм впоратися з пережитим. І жорстоко було б ставити їх історії під сумнів при них самих. Тому вона вважає, що в даній ситуації щоденники, написані в ті часі, є куди більш надійним джерелом інформації аніж спогади.
Також плюс іноземця-дослідника проявляються в тій ситуації, коли в країні є дві протилежні точки зору стосовно тих чи інших подій. Рейд розповідала про одного британського історика, який писав про громадянську війну в Іспанії та навіть видавався при Франко без цензури. За її словами, у нього була можливість поглянути на ті події з певної відстані, що принесло користь і самим іспанцям. Які завдяки йому змогли не говорити про ці події хоча б в політичному просторі.
Проект на цьому не завершується. Завтра о 19.00 в хабі Spalah відбудеться лекція польської дослідниці Кінги Дунін під назвою «ВІД САВИДАВУ ДО FACEBOOK: ІСТОРІЯ, ПОЛІТИКА, ЗМІНИ В МЕДІА».
