П’ять років після Майдану. Спогади харківського блоггера

Хуторянин  |  П'ятниця, 20 листопада 2009, 12:02
У кінці листопада 2009-го «помаранчевому» майдану виповниться п’ять років. Друкуємо спогади харківського блоггера Хуторянина про ті події.
П’ять років після Майдану. Спогади харківського блоггера

Дещо несподівано для себе згадав про ювілей та про те, як приблизно в ці листопадові дні 2004-го року новітня історія України відбивалася на житті зовсім тоді молодої харківської родини. Щойно в лютому ми з Катериною повінчалися, влітку я завершив навчання в університеті, невдовзі влаштувався на роботу до місцевої інформаційної агенції літературним редактором у щоденну газету і… почалися випробування нашої зеленої, незрілої, зведеної на романтичних ілюзіях громадянської позиції.

До старту неминучих «розворотів про Януковича» в колективі газети тоді поставилися з іронією, але свою роботу виконували спокійно. Проблеми підійшли з іншого боку, коли мого приятеля, виконувача обов’язків керівника власне інформаційного підрозділу та редактора інтернет-сторінки (який був задіяний у роботі штабу кандидата Ющенка) спершу попередили про необхідність дотримуватися «формату», а потім улаштували йому звільнення за надуманим приводом. Наступного дня на знак протесту супроти вчиненої несправедливості я написав свою заяву. Без демонстративного пафосу, без тиску чи прохань, без якихось пояснень колегам – суто тому, що так підказувало сумління. Приятель цей мені давно вже не приятель, опісля він виграв у згаданої контори суд та ще й непогані гроші собі заробив. А я вчинив, може, дурню, але вона належить до категорії тих справжніх учинків, які приємно згадувати впродовж усього життя.

Ранок понеділка, наступного дня після голосування, я зустрічав дома на дивані в статусі тимчасово безробітного. Кількох хвилин перегляду телевізора з оприлюдненням даних ЦВК та включенями наживо з Майдану нам із жінкою вистачило для розуміння: треба їхати… Подалися в штаби Ющенка – там безлад і маразм, такі точно «ідейні» нагадують біблійних заблуканих овець: ніхто нічого не знає, кожен, проте, щось пропонує, постійно ширяться дивні чутки, а штабні працівники займаються винятково збором інформації про протоколи голосування з дільниць області. Виїхати будь-яким чином того дня не вдалося, проте був неабиякий здобуткок – ми дістали квитки на рейсовий автобус на ранок вівторка, 24 листопада.

У дорогу вдягаю на себе біло-синю розу київського «Динамо» (як алібі, що їду на матч Ліги чемпіонів із «Ромою») та ховаю в сумку жовто-синю розу харківського «Металіста» (як ознаку приналежності до свого міста на Майдані). На виїзді з Пирятина зустрічаємо припарковану колону автівок із помаранчевими стрічками: їх не пропускають їхати далі працівники ДАІ, водії чекають на депутатів, які мають їх провести до Києва. Настрій у них піднесений – на противагу нашому. Ми на стрьомі. Коли вирушаємо з автостанції, помічаю, що далеко не ми одні в харківському автобусі махаємо їм руками – це дуже тішить. Біля Борисполя та Києва бачимо анонсовані ЗМІ вантажівки, але вони не блокують дороги, тож вільно потрапляємо до столиці.

Далі – Майдан, тоді ще неконтрольована митрополитом Мефодієм Патріархія УАПЦ в Михайлівському монастирі, облога вулиць Банкової та Грушевського, багатоголосе «Ю-ще-нко!» під час обідів у «Глобусі», богослужіння в наметовому містечку, частування чаєм і бутербродами на Хрещатику, заспокійливі дзвінки до Харкова («З нами все добре, не хвилюйтеся, ніяких танків уже не буде, тут усе по-іншому, жодних сумнівів – ми вже перемогли!»), дворазове потрапляння у відеокліп «5 каналу» на культову тоді пісню «Разом нас багато», квартира київської подруги Олени, матчі «Динамо» – «Рома» та «Динамо» – «Металіст», одноденне навідування дідуся з бабусею у Вінниці, повернення до Києва, своєрідні перегукування в метро «Вокзальна» із прихильниками Януковича, білий сніг, чорні барабани, помаранчеві прапори та емоції, емоції, емоції… Майже два тижні життя в ритмі революції.

Правду кажучи, щодалі від перших днів – Майдан ледь помітно ставав усе попсовішим. Тверезе усвідомлення ризику та відчуття небезпеки минулися, подекуди почали траплятися п’яні чи просто неадекватні типажі. До тяжкого постсвяткового похмілля в образі справжньої деградації наметового містечка ми, дяка Богові, не досиділи. Додому повернулися на початку грудня в помаранчевих футболках, із сувернірами-подарунками та новиною про «третій тур». Жодних грошей, зрозуміло, на Майдані ми не заробили, навіть компенсувати фінансові витрати на дорогу (котре, виявилося, можна було здійснити в столичному штабі, показавши вжиті транспорті квитки) ми не схотіли, хоча гроші й були потрібні. Погордували, бо такий побутовий прагматизм аж ніяк не співвідносився із величністю моменту та жертвою, котру ми ладні були принести, якби в ній виникла потреба...

У Харкові виявилося напруженіше: невеличкий мітинг біля Леніна під обстрілом запальничками та сніжками в день одночасного приїзду Ющенка та Януковича, помаранчеві прапори та відповідні заряди, фаєри та сутички з міліцією на домашньому ультрас-секторі «Металіста», конфлікт «на районє» з двома гопами через мою занадто яскраву хусточку… Нові вибори, ейфорія, очікування, ступор нерозуміння, здивування, розчарування, ще більше розчарування, роздратування, збайдужіння, голосування за блок партій «Реформи і порядок» і «Пора» в 2006-му та «проти всіх» у 2007-му…

Які висновки з цього всього можна зробити сьогодні? Чи не шкодуємо ми з дружиною за те, що тоді відбулося?

Я не буду зайвий раз перелічувати загальновідомі здобутки та втрати помаранчевої революції. Скажу просто – аніскільки не шкодуємо. Для мене той час назавжди лишиться дещо наївним, але щирим моментом вибору майбутнього, етапом становлення власної особистості та зміцнення нашої родини, чудовою миттю єднання особистого із загальним. Сенс усього пережитого не може вимірюватися «здобутою свободою слова» чи, тим більше, констатаціями: «переміг наш кандидат» або «в 2010-му Янукович буде вже іншим президентом, ніж він був би у 2004-му». Це для політиків річниця Майдану може бути «роковинами», як обмовився Ющенко в листопаді 2005-го, але не для нас…

Коли ми на Майдані жартома скандували «Не всеремось!» на мотив революційного «Venсeremos!», ми навіть не розуміли вповні, що саме в цих словах було сконцентроване головне відкриття подій помаранчевої революції: ми дійсно тоді не обісралися. Хоча могли. Кожен зокрема, як особистість, і всі ми разом, як народ.

Це було особисте співпереживання разом із тисячами інших людей чудової миті перемоги – світлої, легкої, доброзичливої, радісної та веселої. Якою може бути тільки перемога добра над злом, правди над брехнею, справедливості над беззаконням. І в цьому набутому досвіді є надзвичайно цінна перспектива: відчуття такої перемоги своєю власною є вартим усіх небезпек і боротьби за неї. Цей вислід упевнено можна застосовувати на будь-яких фронтах життя. Ані Ющенко, ані Тимошенко, ані жоден інший довбень-можновладець цього переконання у мене за минулі 5 років відібрати не зміг. І в цьому, я вважаю, є найголовніша перемога мого Майдану.

Текст узятий з інформаційного хутора мешканця Слобідської України.

comments powered by HyperComments