«23 фєвраля – красний дєнь калєндаря?» Або зворотній бік медалі та прихована ганьба Красної Армії (ч. 3)

Вожді також дали грунт для розвитку сексуальних відхилень, садизму та розгнузданого насильства. У совєтського керівництва була мета – створити асексуальне суспільство, в якому б сексуальний потяг сублімувався в любов до партії та вождя. Цьому послужила заборона розлучень, сім’я проголошувалась осередком суспільства, який влада з усіх сил намагалася зберегти, навіть якщо вона була абсолютно неблагополучною. Існувала також стаття за гомосексуалізм. Фройд та інші вчені були заборонені, а психології як науки навіть не існувало, точніше кажучи її ніхто не потребував. Тому притлумлений режимом потяг мав своїм зворотнім боком такий розмах свавілля 1944 – 1945рр.  

Про події, що відбувалися на території Східної Прусії, пише відомий військовий історик Великої Британії Макс Гастінгс у своїй книзі «Армагедон: битва за Німеччину 1944 - 1945»

Уривки з книги «Армагедон: битва за Німеччину 1944 - 1945»:
Заледве бодай один цивільний мешканець уник смерті від рук совєтських солдат. Жінок розпинали на дверях сараїв та перевернутих візках, або, згвалтувавши, чавили гусеницями танків. Їх дітей теж по-звірячому вбивали. Сорок французьких військовополонених, що працювалти на місцевизх хуторах, майбутні «визволителі» розстріляли. Така ж доля чекала й на місцевих німецьких комуністів. Дії красноармійців не були проявом безсенсової жорстокості – це був методичний садизм.

«На подвір’ї ферми стояв віз до якого в позі розіп’ятих були прибиті цвяхами за руки ще декілька оголених жінок – доповідав німецький фольксштурмовець Карл Потрек (Karl Potrek). Неподалік знаходився сарай, до кожної з його двох дверей у позі розіп’ятої була прибита цвяхами оголена жінка. В будинках ми знайшли загалом 72 жінки та дівчинки, а також одного чоловіка 74 років – всі вони були вбиті по-звірячому, лише у деяких у голові було виявлено кульові отвори, деяким немовлятам розможили голови.» 

Насправді, те що сталося в ході цих перших атак, було лише прологом варварської поведінки Красної Армії в страшні місяці її стрімкого просування вглиб Третього Рейху. Більш ніж сто мільйонів людей, що перебували в межах гітлерівської Німеччини, опинилися в темному лабіринті, де на них чекали жахіття, що набагато переважало все, що довелося витримати західним країнам в роки Другої Світової війни. 

Більшість німців,що здалися в полон, так і не побачили таборів для військовополонених. «Ми вбивали їх просто ось так, - каже капітан Васілій Крилов, і клацає пальцями. – Якщо солдатам наказували доправити полонених в тил, частіше за все їх вбивали «при спробі до втечі.»

Вітольд Кубашевський згадує, як нестерпно було для нього розстрілювати полонених, і як він намагався не дивитися приреченим людям у вічі. Але, як і усі, він стріляв, виконуючи наказ. 
«На війні одне правило – ти йдеш у бій, бачиш ворога, і ворог для тебе не людина, - згадує сержант Микола Тимошенко. – Піднявши руки, не спасешся.» Хоробрість та впертість красноармійців поєднувалася з надзвичайною недисциплінованістю, яка підживлювалася жахливою пиятикою. Величезне споживання горілки було єдиною річчю, яка допомагала виносити фронтові будні.  

У Східній Прусії красноармійці гвалтували жінок в такій кількості, що явно йшлося не про суто сексуальне задоволення, а про прагнення поглумитися над цілим народом. Після пережитої жорстокості і в жахливому моральному стані місцеві мешканці змушені були тікати. Ті, хто наважився повернутися, сподіваючись, що «освободітєлі» не такі жорстокі, як про них кажуть, були розстріляні впритул, старі, жінки, їхні діти. Решті довелося рятуватися морем, і це стало однією з наймасштабніших трагедій цієї війни, а також однією з найглобальніших фальсифікацій історії.

В цей важкий час, рятуватися морем був єдиний вихід, і більшість біженців ним скористалися. У порту Гдиня, неподалік від Данцига, завантажувався в минулому круїзний лайнер, на борту якого, ще в мирний час, вміщувалося1900 пасажирів та членів екіпажу, але в цей день в списках значилося близько 7 тис. людей, включно з вагітними жінками,інвалідами та дітьми. Але на них чекала смерть.

Совєтський підводник Алєксандр Марінеско двічі потрапляв в історію, через жагу до алкоголю. В жовтні 1941року, його виключили з кандидатів ВКП(б) за пиятику та організацію в дивізіоні азартних картярських ігор. На службу Марінеско повернувся, лише в 1944р., а в лютому 1945р. він випустив три торпеди прикрашені гаслами «За Родину! За Сталина! За советский народ!» саме по лайнеру «Вільгельм Гутслофф». Через годину судно затонуло. За даними Heinz Schoen. "Die "GUSTLOFF" katastrophe". Bericht eines Uberlebenden uber die groste Schiffskatastrophe im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart на борту лайнера «Вільгельм Гутслофф» знаходились: 
918 офіцерів і моряків 2-ого навчального дивізіону підводного флоту; 
- 173 моряки (тобто екіпаж судна); 
- 373 жінки з допоміжних частин Крігсмаріне; 
- 162 важкопоранених; 
- близько 5 тис біженців, 3 тис. з яких були діти. Усього на борту нараховувалося 6600 людей. 
З них загинули: 
- 406 моряків-підводників 
- 250 жінок військовослужбовців
- 90 членів екіпажу 
- понад 4 500 поранених і біженців. 

Аби приховати правду, цей злочин проти людяності отримав назву «Атака Сторіччя», Марінеско став підводником №1, а комуністична преса вмить заволала про те, що за один тільки похід було знищено 8 тис. гітлерівців. Повноцінна дивізія! Та ще й яка! Відбірні офіцери, першокласні фахівці-підводники, есесівці, фашистські бонзи тощо ( журнал 
«Нева» №7 , 1986р.)

Навіть зараз, коли час повільно розставляє все по своїх місцях, виникає інший аргумент: «на Гутслоффі не було намальовано хрест, тому червоні мали повне право стріляти по кораблю, а вся відповідальність має лягти на плечі екіпажу, оскільки вони взяли на борт біженців під свою відповідальність». Немовби, якби екіпаж Гутслоффа не взяв біженців на борт, у них з’явився б шанс залишитись в живих. 

Незабаром Марінеско відзначився ще раз, коли знищив санітарне судно «Генерал Штойбен», незважаючи на те, що на ньому був намальований хрест. На борту судна знаходились: 
- 2800 поранених солдатів; 
- 800 біженців; 
- 270 лікарів і працівників медперсоналу; 
- 112 солдатів; 
- 285 членів екіпажу. 
Усього: 4267 людей. Загинуло: 3608 людей.

І яким же чином і пишеться історія, принаймні, на постсовєтському просторі, де дають ордени та медалі колишнім ґвалтівникам і вбивцям, де ставлять пам’ятники та присвоюють звання героя людині, що вбила 10 тис. поранених, жінок та дітей, та пишаються скоєними злочинами заради «свєтлого будущєго».

В Берлині є меморіал Красної Армії, який німці досьогодні називають могилою невідомого гвалтівника. Пам’ятники Марінеско встановлені в Калінінграді, Кронштадті та Одесі. Пам’ятники красноармійцям є в кожному місті. Ми називаємо їх героями. А в дитинстві, коли до наших шкіл приходили ветерани Другої Світової війни, вони обов’язково розповідали не лише про свої бойові подвиги, але й про жорстоких фашистів…

Використана література: 
1. Ентоні Бівор «Падіння Берліну» http://militera.lib.ru/research/beevor2/index.html 
2. Ентоні Бівор http://www.guardian.co.uk/books/2002/may/01/news.features11 
3. Макс Гастінгс «Уривки з книги Армагедон: битва за Німеччину 1944-1945» http://www.inosmi.ru/translation/213942.html 
4. http://www.wikipedia.ru 
5. Журнал devol http://users.livejournal.com/_devol_/106491.html