Далекий та близький Шевченко

Треба говорити насамперед про абсолютну здатність поета підпорядковувати слово національному самовираженню і естетичному переживанню. Таке властиве лише митцям з геніальною обдарованістю.

І за життя і після смерті Шевченка, охочих відповісти на питання про його геніальність, було чимало. Відоме міркування П. Куліша, що тільки йому (Шевченкові), відкрила свою таїну наша мова; М. Костомаров говорив, що Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками; в І. Франка є натхненний вислів про Шевченка, Що він був сином мужика, а став володарем у царстві духа і т. ін.

Ще в 19 ст. науковці зафіксували художнє відкриття Шевченка про націю як ідеальну форму буття особистості, про зв'язок його творчості з традиціями старої літератури, про випереджаючий характер його творчості. Він художньо підхопив не те, що вже говорив народ, а що готовий був сказати. Шевченко – художнє явище, не первісного, а цивілізованого суспільства, про нього самого слід говорити не як про міф, а як про реальність, котра всього лиш не до кінця збагнена в Україні. Академік О. Білецький говорив: «Гомер, мабуть, безсмертний поет, але Шевченко живий і для нас і для прогресивного людства. До Шевченка Україну й українців лише називали, він же заговорив про них, як дійових осіб історії та філософії».

Історичне пробудження Шевченка почалося від усвідомлення історичних несправедливостей, яких зазнавав і він сам, і його зневажена Батьківщина – Україна. Народившись у кріпацькій родині, він ще з дитинства опинився в пеклі таких ганебних поневірянь, які могли випасти на долю цілком підневільної людини: знущання п’яного вчителя-дяка, лакейське прислужування у пана Енгельгарда, чорна робота попихачем у маляра Ширяєва. Іншу історію спостеріг поет буквально за вікном – десь там у підневільній Україні на шляхах блукають зґвалтовані покритки, очманілі від панських знущань покоївки, зневажені черниці. Ця тема знайшла осмислення в поемах «Катерина» (1838), «Мар’яна-черниця» (1841), «Наймичка» (1845), «Марина» (1848), «Петрусь» (1850). Головні героїні цих поем постають не конкретними Катеринами чи Мар’янами , а саме національними символами, що уособлюють зневажену жіночу святість. Шевченка не цікавило ні реальне місце проживання своїх героїнь, ні формування їх характерів. Він показував їх сформованими, як сформований буває тільки символ. Для нього всі вони – підневільна Україна.

Її ґвалтує «москаль» і вона змушена накласти на себе руки, залишивши на дорозі своє дитя («Катерина»), її запроторює до своїх палат ненаситний пан,якого вдається втішити тільки з допомогою божевілля і кривавого ножа («Марина») тощо. Якої ж дяки можна було сподіватись після таких страждань? Питання - не риторичне. Життя будується так, що за муки має бути якась винагорода. Поет у цьому впевнений, і показує, що найвища нагорода – голодна смерть у бур’яні… Героїня поеми «Марія» (1859), здобулась на цю винагороду, але перед цим народила людству Спасителя. Він із своїми учнями прагнув принести «лукавим правди слово», але «Не вняли слово! Розп’яли»

…Хвала!
І похвала Тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем Твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьму світу…
(«Марія», 1859)

Всі Шевченкові поеми про Україну, але у «Марії» цей мотив постав найбільш узагальненим, піднесеним до рівня євангельського міфа. Шевченко досяг виняткової естетичної вартості і впливової сили згаданих поем. Найвиразніше серед цих архетипів звучить, звичайно, воля як символ життєвої свободи, одержаної людьми від народження, потім – правда (антипод лукавства, символ уселюдської пошани до роботящих рук і роботящих умів), жертовність, як символ очищення життя, а на вершині – мати з сином – символ вічного відродження і безсмертя.

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим…
(«У нашім раї…», 1849)

Шевченко також звертався до тем і мотивів, які показують українську людину в лоні конкретної історії. Етапною в цьому відношенні стала поема «Гайдамаки» (1841). Поетизована в «Гайдамаках» воля і неволя, прив’язані поетом до конкретного факту в історії українського етносу – так званої Коліївщини. Це народна назва повстання правобережних українців у 1768 році проти польського поневолення. Колоніальна залежність одного народу від іншого формується дуже швидко, а вихід з неї – довготривалий. Польського гніту Україна позбувалась фактично чотири століття. Людина, яку довго й нещадно експлуатують, принижують, здатна на опір у найрішучіших формах. Якщо російські критики називали поему «Гайдамаки» розбишацькою, а польські – злочинною, то це погляд суто ідеологічний. Місця, пов’язані з походом повстанців, від Холодного Яру до Умані, для кожного українця стали після Коліївщини в ряд святих. Відвідати їх – такий же шанобливий обов’язок українця, як побувати в місцях дитинства (Моринці, Кирилівка) й поховання (Канів) самого Шевченка.

Тим до речі, хто досі переймається схоластичними бесідами про набожність чи атеїстичність Шевченка, треба прочитати «Великий льох» (1845) і закрити тему назавжди: для її автора святість Божого престолу є однозначною. Росіяни часом аж надто хизуються висловом А. Григорьєва: «Пушкін – наше все!». Зрозуміти їх не важко, бо Шевченко теж наше все. І в його апостольських і суто земних клопотах. Згадаємо поему «Сон», поему «Кавказ» та інші. Сказати що в цих творах розвінчується тільки царизм, означає нічого не сказати. Так характеризувало їх совєтське літературознавство, замовчуючи, що царизм був московським. Діаспорне літературознавство, говорило про це ж саме трохи іншою лексикою: «В поемі «Сон» Україну показано жертвою російського деспотизму та імперіалізму». (Грабович Г. «Поет як міфотворець…» ст. 56)

З властивим романтизму максималізму Шевченко намагався проникнути в філософське ядро національної еліти. Чи не вузько? Адже еліта, тобто – інтелігенція, це як масло на бутерброді: прошарок дуже тонкий, але в тому прошарку – квіт нації. І якщо нація починає падати, то завжди падає вниз елітою, як бутерброд – униз маслом. Кажуть, що це «закон підлості». Насправді – закономірність, зумовлена земним тяжінням. В уявленні Шевченка, земне тяжіння інтелігенції, тобто – філософія її, базується на трьох константах: духовній історії народу, національній мові, усвідомленні себе органічною часткою людської цивілізації. Тим часом, у наслідок колоніального закабалення, свої цінності опинилися на периферії.

І всі мови
Слов’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі…
(«Доборолась Україна до самого краю»)

Поставити крапку в розмові про Шевченка практично не можливо. Над вогнем будь-яка крапка згорає елементарно. Той вогонь пломеніє фактично в усіх творах поета, що стали органічною часткою національної свідомості кожного українця. Одне слово, Шевченко, своїм поетичним генієм вивів у широкий світ свою Україну, а Україна з його іменем стала рівною серед рівних у колі світових народів.