Що має знати будь-яка культурна людина

Отож, спробуймо поговорити про українську мову, мужньо відкинувши всю каламуть принципів і політичних доктрин, подивімося на ситуацію свіжим, неупередженим оком.

Якщо ми здатні на такий погляд, мусимо визнати, що за роки незалежності становище української мови поліпшилося. Я не беруся стверджувати, що вдалося кардинально переломити ситуацію. Я не кажу, що тенденції витіснення української мови, які активно розгорталися в совєтські часи, повністю зупинено. Я лише констатую, що ці тенденції пригальмовано і є реальна надія колись зупинити їх цілком.

Які є підстави для такого оптимістичного висновку?

Перше. В суспільній свідомості змінився погляд на перспективи української мови. Якщо раніше переважала думка, що українська мова не має ніякого майбутнього, то тепер більшість людей вірить, що українська мова має чималі шанси утвердитися. Саме така загальносуспільна переоцінка можливих перспектив української мови і викликає занепокоєння та протести певної частини наших російськомовних громадян.

Друге. До української мови змінилося психоемоційне ставлення, її більше не розглядають, як те, чого треба соромитися. Навпаки, володіння українською мовою оцінюється як позитивне надбання.

Третє. Люди, які розмовляють літературною українською мовою, сьогодні вже перестали бути білими воронами. На них вже здивовано не обертаються. Вони вже не викликають шоку в обивателя. Беру на себе сміливість заявляти, що прошарок українськомовних українців у великих промислових містах повільно, але зростає. Особливо це помітно у столиці.

Четверте. Розширилася сфера вживання української мови. Насамперед на державно-офіційному рівні, у суспільно-політичному житті, у різних формах ділового спілкування, в освіті, а також телебаченні(синхронний переклад зарубіжних документальних та художніх фільмів, різних телешоу, спортивних змагань тощо). Відбулися суттєві зміни і в книговиданні. Українською мовою видано (і далі видається) чимало фундаментальних книг світового значення з економіки, історії, політики, філософії, релігії і науки, що було просто немислиме раніше.

П’яте. Створено умови для вільної пропаганди ідеї утвердження української мови. Якщо в совєтські часи ставити питання про українську мову було заборонено, то зараз це питання безперешкодно дискутується у суспільстві.

Безумовно, всі ці чинники можуть бути сприятливим грунтом для україноцентричної мовної політки влади, що не може не вселяти певного оптимізму. Разом з тим, становище українською мови загалом залишається важким. Негативні тенденції щодо української мови(як уже зазначалося) не зупинено. 

Перше. Абсолютна більшість міських громадян (крім Західної України) у побуті і на роботі як і раніше спілкуються російською мовою. Широкого суспільного руху на зміну мови спілкування не спостерігається. Переважна більшість російськомовних українців пасивно ставиться до закликів утвердження української мови. Виглядає, що вони не проти української мови, але й робити якісь практичні кроки на зміцнення її позицій не квапляться.

Друге. Українська мова і далі має доволі обмежену сферу вживання. В багатьох важливих ділянках вона практично відсутня, її немає(або майже немає) у міському побуті, фундаментальній науці, важкій і легкій промисловості, машинобудуванні, бізнесі, війську, спорті тощо. У сфері культури українська мова присутня, але частка цієї присутності незначна. Основна маса культурної продукції, яку споживають українці – російськомовна. Маємо засилля російськомовних книг, газет і журналів, кіно-, теле- і відеофільмів, музики, естради, театру.

Чому ж справа утвердження української мови йде так важко? Чому переважна більшість українців залишається глухою до того, щоб українська мова стала панівною в Україні, себто стала мовою загальнонародного спілкування? На це є різні причини, але головна, гадаю, у тому, що люди попросту не розуміють навіщо це потрібно.

І справді, навіщо? Російську мову всі знають, всі нею послуговуються, всі один одного розуміють. То навіщо її витісняти українською? Навіщо створювати зайві проблеми? Стільки часу обходилися без української мови і все було добре, то чому й далі не можна обходитися? І що, власне, дасть така зміна мов?

Всі ці питання зводяться до одного – до заперечення цінності української мови. І українці, які запитують, навіщо потрібна українська мова, тим самим засвідчують, що українська мова не становить для них цінності. Але в такому разі вони мають усвідомити, що фактично виступають ворогами української мови, а тому несуть відповідальність за її долю, за те, буде вона розвиватися чи занепадати. Вірю, що навіть саме таке усвідомлення може змусити багато кого змінити своє ставлення до української мови.

Що таке українська мова? Звідки вона взялася? Її, так само, як і всі інші мови світу, створив Бог. Вона, отже, є даром Божим. І її цінність складається з багатьох аспектів. Найголовніші з них, безумовно, такі:
Комунікативний (засіб спілкування між людьми).
Консолідуючий (засіб політичного згуртування суспільства).
Культурний (засіб духовного самовираження людей).
Наукових (засіб пізнання дійсності, особливо ці проблеми стосуються проблем світової лінгвістики)

Отже, як ми бачимо, українська мова становить собою цінність хоча б у цих чотирьох аспектах.

Що ж ми втрачаємо, коли одна мова витісняє іншу? Комунікативний аспект залишається, його функції перебирає на себе мова-переможець. Але решта три аспекти – консолідуючий, культурний і науковий – щезають разом з витісненою мовою. Особливо болісно це позначається на культурному аспекті.

Таким чином, можна твердити, що занепад української мови призведе до втрати трьох ціннісних аспектів. З них культурний аспект охоплює собою унікальне явище світової культури – великий масив людської творчості, засобом вираження якого є українська мова (наука, література, театр, кіно тощо). Чи ж варто пояснювати, що занепад цього явища означає збіднення світової культури?

Гадаю, що у світлі сказаного вище питання цінності української мови не може бути предметом дискусії. Заперечувати її цінність можуть лише рафіновані культурофоби.

І все таки, чому так багато українців не горить бажанням повертатися до рідної мови? Вони що, всі поголовно культурофоби? Ні, звичайно. Войовничих ненависників української мови порівняно небагато. Це переважно особи, які взагалі заперечують Україну, як самобутню політичну, економічну і культурну одиницю. Більшість же людей не відають, що чинять. І до їх сердець можна і треба достукатись.

Гадаю, що в основі пасивності багатьох громадян, щодо української мови лежать різноманітні хибні погляди й висновки. Головними з них, на мою думку, є такі:

а) українська мова немає жодної цінності. Помилковість такого погляду вже доведено вище;

б) панівне становище російської мови нічим не заважає розвиткові української. Хай обидві мови вільно співіснують. Це тільки на користь обом.

Ця друга теза на позір виглядає і правильною, і справедливою. Але насправді вона так само хибна, як і не справедлива.

Мови можуть повноцінно співіснувати і навіть позитивно взаємовпливати одна на одну тільки тоді, коли кожна є повновладним господарем свого ареалу. Так повновладними господарями своїх ареалів є, наприклад, Польща чи Росія. Тому взаємини між польською і російською мовою безумовно мають позитивний характер. Але з українською мовою ситуація зовсім інакша. На своїй питомій території українська мова не є господарем. В Україні вона навіть не є домінуючою мовою, не кажучи вже, щоб бути мовою загальнонародного спілкування. Навпаки, мовою загальнонародного спілкування у нас є російська, себто чужа мова, яка має власний ареал – Росію.

Ну і що? – запитають скептики. – Хай в Україні переважає російська. Але чим це заважає розвиткові української?

Поки в ареалі української мови пануватиме чужа мова, доти повноцінний розвиток української мови неможливий. Мова є живий організм. І як всякий організм вона може розвиватися доти, поки живе. Українська мова жива, але розвиток її гальмується, відбувається неповнокровно. Адже вона весь час змушена боротися з недугою, ім’я якій російщення. Безперечним для будь-якого мовознавця симптомом цієї недуги є суржик, себто особливий перехідний етап між життям і смертю мови.

І все-таки незрозуміло, чому українська мова не може розвиватися поряд з російською? – запитують непохитні скептики.

Що діється з мовою, яка є господарем свого ареалу? В ній відбуваються численні мовотворчі процеси. У всіх сферах життя виникають різноманітні явища і зв’язки, які потребують мовного вираження. Живе людське спілкування матеріалізує цю потребу. Так виникають у мові наукові терміни, нові слова, вирази, відтінки значень тощо. Жива мова дуже тонко і точно реагує на живу суспільну потребу. В цьому і полягає розвиток мови.

А чи можуть подібні мовотворчі процеси відбутися з мовою, яка не є господарем свого ареалу? Очевидно, що ні. Як, наприклад, можуть згадані мовотворчі процеси відбуватися в українській мові, коли в багатьох сферах життя вона немає живого функціонування? Там, де мова не присутня фізично, неможливий і її розвиток. Ось звідки численні труднощі, коли хочемо послуговуватися українською мовою.

Для виразнішого розуміння проблеми наведу такий приклад. Напевно, багато хто звертав увагу на деяку неприродність, штучність української мови акторів (у тому числі мові синхронного перекладу) у художніх фільмах, особливо про сучасне життя. Поширена думка, що це актори погано грають або неякісно зроблено синхронний переклад. Проте це далеко не так. Мовою, яка не виробляє живих лексичних зв’язків у тій чи іншій сфері життя, неможливо повноцінно висловити це життя. Не можна, отже, створити повноцінний художній фільм про життя сучасного українського міста, коли українська мова у цьому місці відсутня. Адже все, що говоритимуть актори, буде мертве. І ця прикра закономірність стосується далеко не тільки кіно.

Ось чому теза про вільне взаємовигідне співіснування української та російської мов є фальшивою. А якщо згадаємо, що російській мові, на відміну від української, ані трохи не загрожує витіснення з власного ареалу, то стане ясним, що ця теза ще й украй несправедлива.

Зі всього сказаного випливає логічний висновок: повноцінний розвиток української мови, коли в її ареалі панує чужа мова, неможливий – тому утвердження української мови неминуче вимагає витіснення російської. І в дійсності таке витіснення (на жаль, поки що не значне) відбувається. Адже фактично між українською та російською мовами вже кілька сторіч триває запекла війна. При чому поразка в цій війні для російської мови означає лише втрату окупованої території, а для української мови поразка означає смерть. І це правда, яку мають глибоко усвідомити як прихильники української, так і прихильники російської мов.

Які ж реальні перспективи української мови? І що треба робити, щоб процес утвердження української мови став потужнішим?

Вірю, що українська мова рано чи пізно витіснить російську і повністю опанує своїм ареалом. Підставою для цієї віри є два чинники: 

А) здорове начало української нації залишилося неушкодженим і цілком здатним до самовідтворення;

Б) наявні надзвичайно сприятливі політичні обставини (Україна є незалежною державою і вільна вирішувати свої внутрішні справи самостійно).

Стосовно того, що робити, то завдання полягає в єдиному: збільшити кількість прихильників української мови до такого числа, коли процес витіснення російської мови стане незворотнім. А для цього необхідно розгорнути максимально динамічну пропаганду з роз’ясненням російськомовним українцям, для чого потрібно утверджувати українську мову. Адже саме від того, чи вдасться переконати наших російськомовних одноплемінців змінити своє ставлення до української мови, повністю залежить і її доля. Не сумніваюся, що переважна більшість російськомовних українців, одержавши достатню кількість інформації, сприйме позитивно заклик повернення до рідної мови. Адже їхня російськомовна прив’язаність не має глибоких коренів, вона зовнішня, і національне почуття рідного неминуче візьме верх, коли вони усвідомлять суть справи. Але для того, щоб вони дійшли такого усвідомлення, треба, повторюю, провести колосальну роз’яснювальну роботу, а це вже цілковито залежить від активності прихильників української мови. 

Отож, закликаю всіх братися до роботи. Мета варта зусиль.