Нецивілізованих традицій варто позбутися

Роман Сербин  |  Четвер, 11 березня 2010, 21:08
Дещо про номенклятуризацію української культури
Нецивілізованих традицій варто позбутися

Півтора десятків років тому, академік Петро Толочко виступив зі статтею в "Урядовім кур'єрі" де критикував українське суспільство за те, що воно легко зрікається своїх традицій. І справді, Україна втратила багато дорогоцінних культурних, громадських та політичних традицій, а зберегла багато таких, без яких можна б обійтися. Постає питання, чи не варто б тепер, при відродженні Української держави, її нації й культури, позбутися тих традицій, які примітивізують нашу культуру.

З року в рік товариство "Просвіта" та інші національні утворення зорганізовують святочну академію для вшанування пам'яті студентів, які 29 січня 1918 р. полягли під Кругами, боронячи незалежну Українську державу від большевицької навали. Під час однієї з таких академій присутні одноголосно схвалили резолюцію, запропоновану Центральним Правлінням "Просвіти", перейменувати вулицю Січневого повстання на вулицю Героїв Кругів.

Січневим повстанням називали в совєтській історіографії большевицьку спробу в січні 1918 р. захопити владу від Центральної Ради. Цей антиукраїнський акт не повинен бути прославлений названням вулиці в незалежній Україні, а тим більше вулиці, якою везли на вічний спочинок на Аскольдову могилу трупи оборонців української незалежності. Перейменування цієї вулиці на Крутянську було б гідним вшануванням пам'яті цих молодих героїв. (Тим не менш, ця вулиця зараз носить ім’я Івана Мазепи, що теж є добрим варіантом, враховуючи світоглядний стан сучасної України).

У різних великих містах світу бачимо вулиці, названі місцями важливих битв. Переважно, це місця перемоги, але немає причини, чому б і трагічні поразки не були б відмічені, особливо, коли ці події стали символом пожертви чи героїзму. У Парижі, наприклад, є вул. Остерліц на пам'ятку перемоги Наполеона над Австрійською та Російською арміями та площа Верден — на славу французьких захисників перед німцями у 1916 р. Є в Парижі й багато назв, які нагадують різні інші битви, а між ними — площа Сталінграда на честь оборонців нинішнього Волгограда перед німецькою армією 1942 р. Парадокс: ім'я кремлівського диктатора уже давно зникло з назви міста над Волгою, але збереглось в волелюбнім Парижі! Збереглось воно також і в Києві. Одній з вулиць нового району Києва було колись дано гарну назву Набережна Славутича, але пізніше її було замінено на проспект Героїв Сталінграда. Подобається нам це ім'я чи ні, звернім увагу на те, що збаламучені французькі совєтофіли назвали площу не Рlасе de heros de Stalingrad (площа героїв Сталінграда). Взагалі, слово "герої" не характерне для географічних назв у цивілізованому світі. Є слова, які належать до сфери духа і не надаються для вуличних назв. До таких слів належать і "герої":, це слово карбується в серцях, а не на вуличних таблицях.

Совєтський режим зробив з моральної категорії режимовий ступінь, знецінив поняття "героїв" і включив його до номенклятурної системи совєтської бувальщини. Так постали виключно совєтські категорії робітників ("герой праці"), міст ("місто-герой") та інших номенклятуризованих "героїв". Надання вулиці назви Героїв Кругів було б продовженням цієї варварської традиції номенклятуризації української історії й української культури взагалі. У совєтському тоталітарному світі все, що належало до життя його громадян, мусило бути охоплено режимом і мати своє місце в ієрархізованій системі. До цієї номенклятуризації звик традиційний "гомосовєтікус" і навіть не дуже помічав, до якого низького рівня режим спихав його культуру. Наведу кілька прикладів.

За совєтською традицією, українські діячі культури ще й нині пишаються такими титулами, як "заслужений працівник", "народний артист" тощо. Є також і "народні художники", "заслужені учителі" тощо. А що ж це інше, як не акультурна (бо з культурою не має нічого спільного) но-менклятуризація культурного світу? Які ж можуть бути інші артисти, як не "народні"? Для кого, як не для народу, вони працюють? Можна собі уявити, що колись за вірне вислуговування партії артист міг дістати в нагороду звання"заслуженого артиста", але ж кому він служить сьогодні?

Уявім, що комусь би спало на думку представити Па-варотті на афіші чи під час концерту "народним" чи "заслуженим" артистом. Ні, таку нісенітницю уявити собі важко. Але чи не менш абсурдна така класифікація українських артистів?

Шекспір — великий англійський письменник. Але на жоднім монументі чи пам'ятній таблиці не побачимо напису “William Shakespeare — Great English Poet" (“Вільям Шекспір – видатний англійський поет”). Немає такого некультурного способу звеличання на пам'ятниках видатних людей й інших націй. На вулицях Парижу багато пам'ятників ученим, митцям, політичним діячам, але образливого пояснення "великий" чи "видатний" під їхніми іменами не побачимо. Наприклад, на пам'ятнику Вольтерові є лише його ім'я та дати його життя. Якщо пам'ятник видатній людині, то нащо про це на ньому писати. Лише в республіках совєтської імперії режим надав собі право роздавати визнання людям, яких він визнав великими, і карбувати ці титули на пам'ятниках.

Номенклятуризація українського культурного життя — один з виявів совєтської спадщини, якого варто в новому українському суспільстві позбутися.

 

comments powered by HyperComments