9 травня: здолали фашизм, чи змінили шило на мило?
Встановлення над рейхстагом радянського прапора – це, мовляв, ніяке не свято. Для українців - це просто зміна поневолювача, відзначати яку безглуздо. То за що ж піднімаємо чарку 9-го травня – шукала я відповідь.
9 травня 1945 року - офіційна перемога СРСР над нацистською Німеччиною; цього дня в Москві приземлився літак, що доставив акт про фашистську капітуляцію. Однак, українські землі були звільнені від загарбників ще 28 жовтня 1944-го. Тоді в ході Західно-Карпатської операції було взято Дукельський перевал, і гітлерівці назавжди облишили Закарпаття . Державним святом ця дата стала нещодавно – в 2009-му – з легкої руки тодішнього міністра економіки Тігіпка. Тож постає питання: чи є 9 травня сакральним для українства днем, чи відзначається просто задля «годиться»?
Із запитанням «Навіщо українцям святкувати 9 травня?» ідемо в народ. «Ми святкуємо, аби виявляти шану до наших старих, - обнадіює молода панянка, - це їм (!) – нагадування про те, що вони зробили для нас». А остаточно розставляє крапки над «і» парубок, який переконаний: 9 травня відзначають, «щоб побухать».
Зайве червоне кружальце в українських календарях бачить програміст Антон. Хлопець чудово знається на вітчизняній історії і «забивати» собі «баки» не дозволить: «Радянська влада нанесла нам шкоди не менше, ніж нацисти. Українці повинні зробити висновки з історії і усвідомити, що озирання на стереотипи не давало нам отримати державність. Ми повинні всі, як один, радикально відновити всі наші традиції і ставити питання ребром…».
Але контраргументи не забарилися. Ірина Курило – історик та викладач з багаторічним стажем. Позиції Антона категорично не сприймає: «Люди захищали не Сталіна й комунізм, а захищали свій дім, землю, сім’ю й дітей. Принаймні через повагу до наших дідів-прадідів, я вважаю, це свято потрібне. Адже ще живе покоління, яке захищало нашу Вітчизну».
Вирішальне в цьому протистоянні слово промовляється… в садку обласного шпиталю для ветеранів Великої вітчизняної. Мій співрозмовник не має лівої ноги, слабкий зором, однак чітко знає: його 9 травня – не «московський маразм»: «Я бачив, як війна починалася та як завершилася. Як ходили товариші мої… і німці відрубали ноги, щоб чобіт собі дістати… Моїх рідних визнали партизанами, мене хотіли повісити. Зараз я б і сам повісився – без ноги!..». Говорячи це, Микола Трохимович Лебедь, гарячково стискає в руці три гвоздики – подарунок школярів. Лише напередодні цього дня, суспільство й держава згадають: 17-річним пацаном він скуштував фронтового пекла і виборов для нас мирне й безтурботне майбуття.
Ці страшні роки згадує і Віктор Іванович Конров: «…Німець буд одягнутий «з голочки»! А наш Іван йшов у обмотках… Але, як не крути, як не верти, Іван переміг. І тому нам дуже дороге 9 травня».
Цікаво, які вони, ветеранські очі, коли в напівтемряві бачать ці "безневинні" картинки?..
