Присмак Харкова

Попередньо написане, то не пусте, не абстракт. Мушу ввести в свої роздуми конкретику, аби ви зрозуміли, що маю на оці. Харків зухвало поєднав у собі дві особистості-антиподи.  У свідомості більшості зведений наклеп на це місто – сірооке, начинене бетоном, з металічним присмаком. Люди тут дихають байдужістю, кепкують, якщо на твоїх устах мешкає українська мова. Але все це нісенітниця, від котрої тхне стереотипом. Це псевдо Харків, існує інший, котрий надихає, бореться, протистоїть.  Тут гуртується молодь, яка творить, прагне, відчуває. Площа Свободи постійний свідок того, що Харків  пульсує.

Чимало молодіжних громадських організацій  мешкає в цьому місті. Для наочності матиме сенс згадати про ФРІ (Фундація регіональних ініціатив), котра акумулює молодь, аби творити позитивні зміни в суспільстві. "Фрішники" не дають заснути Харкову, вони дозволять смакувати його неповторністю.

Але я не можу прийняти місто, в якому майже не існує преси українською мовою. Газетні кіоски вщент набиті російськомовними виданнями. Складається враження, що харків’яни не вміють читати українською, але ж то не так. Соромляться от і все. Пафосне пояснення «у мене в сім”ї говорять російською» уже дратує, бо то не російська, а лиш незграбне калькування, яке прогресує і в друкованій пресі Харкова.  Маю надію, що колись побачу на шпальті заголовок – «Вечірній Харків». 

Це місто є за що любити, ненавидіти, зневажати.  Але воно не винне в усіх гріхах, місто творили люди, котрі надають йому смак. Деяким гірко, іншим солодко…