Надіньте на мене гамівну вишиванку!
Другий рік у Харкові, багато нових знайомих, подекуди навіть друзів. Цікаве місто – є своєрідна містика (чи то атмосфера), яка притягує загадковістю й строкатістю. Та коли пірнаєш в буденне міське життя, то з часом все частіше зринає запитання: «Україна – резервація для українців?»
При новому знайомстві я вже на 90 % знаю як почнеться наша розмова. Спочатку: «А ти українською завжди розмовляєш? Ага. Ти напевно з Заходу!?» Трішки згодом: «Чуєш, а як там у Львові реагують на російську мову?» Спершу ввічливо відповідав, пояснюючи, що у Львові також нормальні люди живуть і реакція теж адекватна». Тепер я «приймаю» сторону співрозмовника, «пропитуюсь» розумінням – «Та усі ми (западєнци!) з сокирами під подушками спимо, і на вихідні до лісу партизанити вибираємось…».
Не можу не згадати «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – «Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються». Я розумію що особливості регіону, історичні перепитії і маємо те, що маємо…. Але, як би на мене люди дивились, коли б я при знайомстві запитував: «А ти завжди російською розмовляєш? Ага. Ти напевно з Сахаліну!?». БЕЗГЛУЗДЯ!
Та все ж, культурна столиця, свідомі люди, чого я тут завівся? – Надіньте на мене гамівну вишиванку…
