У Харківських дитячих будинках бралася кров на донорство

У Харківському політехнічному університеті, 29 березня студенти ознайомилися з історією Харкова і області в роки Другої Світової війни. Авторка книги Інна Мельницька пережила цю війну і бачила всі описані події на власні очі.

Найбільш вражаючою була розповідь авторки про дитячий будинок, у якому діти в роки війни спали покотом на долівці, і прокидаючись, кожного ранку відчували біля себе холодних трупів однолітків. Дітей весь час тримали голодними, бо їхня кров бралася на донорство, нею лікували поранених совєтських і фашистських солдатів. Діти трималися голодними, бо кров голодної дитини є активнішою, і рани загоювалися швидше. У дитини брали одразу всю кров, а потім її труп згодовували тваринам. За словами Інни Мельниченко, такий дитячий будинок знаходився в районі Сокольників.

Інна Мельниченко досить зрозуміло і правдиво розповіла про ті жахіття, які відбувалися в судовій системі Харкова і України в роки війни. Хоч вона і виправдовувала совєтську міліцію, говорячи, що через велике навантаження так відбувалось, виправдовує совєтських окупантів, говорячи, що вони кращі від фашистських, але я не можу замовчати те що є фактами. Про те, як цілий ешелон був завантажений, здебільшого ні в чому невинними людьми, і відправлений до Чистополя, про те, як по дорозі люди помирали зголоду, написано в цій книзі. Тож нехай читач робить висновки сам, на фактах написаних для нього російською мовою, про те, як вели себе совєтські окупанти на наших землях.

Далі відкрилася картина про те, яка доля чекала на тих людей, кого звільнять. У них не було перепустки і дозволу повертатися назад додому, тому вони змушені були працювати при СІЗО разом із усіма ув’язненими на “Кормхоз Победа”. У книзі описано, як потрапляли люди в такі нелюдські умови (хтось на когось міг подати скаргу до міліції просто, щоб потім заволодіти житлом чи майном жертви, таким чином могли вирішувати суперечки тощо), як гинули від рук не фашиських, а совєтських окупантів, і як змінювалося життя тих, що залишилися живими.  

Під час розповіді, деякі студенти не втримуючи своїх емоцій червоніли і швидко кліпали очима, то ж можна надіятися, що дехто з них уявив ту жахливу картину війни двох окупантів, які вели боротьбу за право панування на наших українських землях.