Чому й досі не відкриті повністю архіви совєтських спецслужб?
Організатором заходу виступила Харківська Правозахисна Група (ХПГ), і вів його відомий український правозахисник Євген Захаров за допомогою Юрія Шаповала та Ірини Шатохіної. Після перегляду другої частини документального фільму, виступів та пояснень вищезгаданих осіб, в залі розгорнулася дискусія, в якій взяли участь, зокрема, відомий український дослідник совєтських репресій Вадим Золотарьов, Ігор Рассоха, Євген Ходун (“Поступ”), Вадим Воскресенський (ПРП), о. Віктор Маринчак (УПЦ КП) та інші.
На думку всіх присутніх, вечір справив велике враження, перш за все через те, що нарешті, з’явилася можливість побачити справжній образ Миколи Хвильового, який чинив духовний опір совєтському режимові. Самогубство Хвильового, яке сталося у відомому на всю Україну харківському будинку "'Слово" (вул. Культури, 8), стало не відступом слабохарактерної людини, яка припинила боротьбу, а актом свідомої самопожертви в ім’я перемоги над антилюдським режимом, який перетворив Україну на суцільну руїну.
Автори книги та фільму приділили багато уваги внутрішньому світові Хвильового, який намагалася зрозуміти навіть комуністична агентура, віддаючи його твори для аналізу літературознавцям. Годі й казати, що совєтський режим вів тотальний нагляд за Хвильовим, і всі ці методи роботи совєтських спецслужб було детально розглянуто під час заходу.
Звісно, внаслідок цих обговорень, не могла не постати й тема самогубства. Отець Віктор Маринчак як представник церкви зазначив, що дії Хвильового не були викликом Богові, а викликом совєтським окупантам України, адже інших засобів боротьби в письменника вже не було. Юрій Шаповал принагідно додав, що Хвильовий розумів, що його обов’язково буде заарештовано і розстріляно. Тож, він просто випередив своїх катів.
Подальша частина заходу вже була, власне, присвячена діяльності КГБ СССР у пізній совєтський період. Євген Захаров приніс із собою деякі розсекречені документи цієї організації 1989 року, де йшлося про стеження та боротьбу з тодішніми некомуністичними та антикомуністичними утвореннями, такими як “Меморіал”, Народний Рух України, Комітет “Вибори 89” тощо, а також окремими представниками цих утворень, зокрема Євгеном Соловйовим, який і зараз активно бере участь у політичному та суспільному житті нашого регіону, зокрема, в “Зеленому фронті” Харкова.
Внаслідок обговорення постало питання, чи варто розсекречувати інформацію про всіх таємних штатних та позаштатних працівників КГБ, які, можливо, і зараз ведуть свою руйнівну роботу в суспільстві. На думку Євгена Захарова, це варто робити лише щодо тих, хто може зайняти високу державну посаду. Але найцікавішим є те, що (спираючись на слова того ж Євгена Захарова) деякі жертви комуністичних переслідувань не хочуть оприлюднення перед загалом своїх справ, імовірно, через наявність в них певних фактів з їхнього особистого життя. Звісно, тільки їм остаточно вирішувати це питання, вважає Захаров.
Підсумок заходу був не дуже оптимістичним, адже за словами того ж Євгена Захарова, на даний момент в Україні розсекречено менше 5% всіх документів (справу Хвильового, на якій побудовано вищезгадану книгу та фільм, було розсекречено лише 2009 року). Особливий опір цьому процесу чинить МВС України, в архівах якого, зберігається чимало небезпечної для когось (цікаво, для кого?) інформації.
То кому ж вигідно, щоби зараз, на дев’ятнадцятому році незалежності України діяння совєтського режиму були покриті суворою таємницею? Чи можна назвати тоді Україну цивілізованою європейською демократичною державою? Й останнє, чи відповідає діяльність сучасних українських спецслужб (які є спадкоємцями спецслужб СССР) нормам цивілізованого суспільства, аби кожен з нас не опинився в ролі жертви політичних репресій в сучасній Україні 21 сторіччя?
