Внутрішній діалог. Харків, «красный смех» на площі «Свободи»
Харків, площа Свободи
Я мушу прийняти кожного, хто коливається у моєму просторі. Полюбити це місто, цих людей, що б'ють поклони минулому. Але відчуваю до них лише відразу. За це соромно. Чотири роки намагалася амністувати Харків хоча б для себе. Скрізь чула, що це гидке місто, але не кортіло брати це на віру. І от вистачила всього лиш 3 дні, аби зненавидіти його.
Коли стріляли людей у Києві, тут сиділи по закутках та молилися, аби до Харкова не дотекла та кров. Це ще можу зрозуміти – тут всім зроблено щеплення від співчуття, альтруїзму. Та зайшла лиш мова про груду каміння, як Харків всипався мурахами. Обліпили товарІща ЛЄніна та «цілують мощі», бо тож символ епохи. Тут без компромісів – символ так символ. Та от котрої епохи???
Тої, коли стріляли за те, що ти інтелігент, лікар, вчений, письменник, чи тої, коли люди давилися травою та щурами? Мені байдуже стоятиме та брила каміння чи ні. Він не вартує того, аби люди через нього плювалися ненавистю.
Ілліч, оповитий стрічками часів Російської імперії - шизоїдний перфоманс "Харків сьогодні"
Лякає не Ілліч, а його фанатики. Навіть в окулярах не можу роздивитися їх людськість. Стоять собі чорними плямами на площі і глаголять істину. Бог з ним, мають язик, чому б і ні. Ось де крок до ненависті – 5 хвилин біля Леніна. Пряма мова: «Галичани! Они же быдло и хотят нас сделать быдлом. Мы этого не допустим».
Істеричний сміх свідомості й досі не припиняється. Було б з чого робити, по-моєму вся «еліта» Харкова скучкувалася біля вождя. «О чем речь вообще?».
Зізнаюся щиро як ніколи – я б їм повірила, чесно! Кортить віднайти для них хоч котресь виправдання, кволе, але виправдання. Та набір слів «блять», «уйобуйте», «бидло», ну ніяк не всиляє віри.
Трагікомічний дует "Верные ленинцы, або мільярдери за Ілліча!"
Ліричний відступ. Тітонька, років з 40. Треться об Кернеса, приспівує йому оди. «Спасибо вам за парк, за все. Мы вам очень благодарны». Ось такі вони раби 21-го століття. Потерті. Сірі. Порожні.
Стоять дівки – затягуються. Георгіївська стрічка задихається від того диму. Інша «смугаста» прикована до хлопця, що присмоктався до пива. Мимоволі зістрибує з думки заяложена фраза – хіба за це діди воювали??? Цю стрічку мають право носити герої, а не купка п'яних гопарів та обкурених дівчат.
«Красный смех» нині мешкає на площі «свободи». СВОБОДИ? Аха-ха-ха-ха-ха!
P.S. Сьогодні бачила красивих людей. Душею красивих. Вони навпроти «чорної плями». По ту сторону барикад. Біля них спокійно. Добре. Вони моя стіна від божевільних.
