Від Харкова до Токіо: топ-5 книжок для «осіннього» читання
Автор цього чудового літературно-мистецького, а також кулінарно-гастрономічного детективу в новелах колись мешкав у Празі, працюючи на «Радіо Свобода», тепер гуляє Лондоном, редагуючи журнал «Неприкосновенный запас».
Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016
Зрештою, багато хто з російських письмаків радянського закрою - минуле, освіта, родина - змінили у 1980-90-х роках «внутрішню» еміграцію в СРСР «і далі всюди» на творчу рутину «вільного» світу. З ближчого за стилем люду - Кобрін, Кисіна, Волчек. З більш крупної риби і прози - Шишкін, Ілічевський, Гольдштейн. Ну, і в самому ракурсі до існуючих «туристичних» основ емігрантської прози писали Куріцин і Фрідлянд. Необов’язково і поверхово, але водночас глибоко і з добрим знанням суті справи. Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити, але якщо навіть головний з емігрантів Шишкін намагався свого часу відштовхуватися від рідного «російського» Ізмаїлу, пишучи в еміграції роман з вітчизняної історії, то в Кобріна явне, свідоме забуття рідної літературної спадщини. І правильно – до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі знайомими штампами і стереотипами від горілки і перестройки до різночинців Сергія Аверінцев, який свого часу так натхненно читав тут свої лекції для нащадків «німецько-фашистського», чи пак «європейського» етносу.
Степан Процюк. Інфекція. – Брустури: Дискурсус, 2016
У цьому романі Процюка час для опису вибраний саме той – драглиста середина 1990-их, коли тектонічні зсуви породили дивних людей, які сьогодні чи то зникають, а чи навпаки, стають нормою. Тобто діагнозом. Святослав Миколайович Чорнокрил, Кирило Костьович Орленко, Микола Васильович Лоб’юк. Ми нібито ще за першою перекладною книжкою Фуко знаємо, що традиційне поняття антропоморфності нині мутує. Але ж не з такою страшною силою! Процюк у своєму романі вивертає цю важливу думку навиворіт: час в його оповіді рухається одночасно у протилежних напрямках. Тож незрозуміло: чи це нові часи викликають нових персонажів, чи ж інакше, старі епохи вмирають замість людей, застрягають капустою в бороді, печінці і гаслах типу «Геть від Москви!» Або ось так ваговито, як в «Інфекції»: «Червонійте від сорому, в’яньте від печалі, перекидайтесь від розпуки у трунах і братських могилах колишні оунівські командири; юні неціловані герої, що розривалися гранатами, тільки б не здатися у більшовицький полон, бандерівські дівчата-зв’язкові, що берегли у тайниках уніформи ампули з швидкодіючою отрутою, щоб не допустити чекістського ґвалту над собою. Вплітайте траурні стрічки, старенькі ветерани УПА, у непорочну святість поміж жовтим і блакитним кольором прапора, посипайте попелом і смутком, політв’язні сумління, гордий лик володимирівського тризуба на знак незмивної ганебної плями, що вразила правнуків поганих...»
Галина Ів. Японські історії. - К.: Вид. група KM-БУКС, 2016
Сама Японія ніколи не нав’язувала свою культуру чужинцям – на відміну від решти «імперіалістів духу» на кшталт Америки. Можливо, через природну делікатність, а чи завдяки мудрості майстрів прекрасного. Котрі, до речі, рідко підписували свої твори. Також японці завжди були відкриті для впливу Заходу. Тим паче, коли мова про моду на західну музику, літературу чи кіно. Не дивно, що там досі популярні Преслі, «Deep Purple» і лялька Барбі. Тож якщо сподобався японцям давнішній тріллер «Основний інстинкт», то будьте певні – це всерйоз і надовго, а незабутній ніж для коління льоду, задіяний в фільмі сексуальною Шарон Стоун, стане новинкою сезону. У збірці оповідань, виданій акурат до наступного року, що об’явлений в Україні Роком Японії, авторка не йде звичними стежками поп-культури, а розповідає історії зі свого життя, що минає в країні самураїв, краєвидів та вишуканих чайних церемоній. Японія взагалі для мене схожа на казку. Чи на чарівний сон. Боюся прокинутись. Всотую враження, роблю безліч фото. Сашко свариться і промовляє своє: «Ти можеш просто так милуватися, а не тільки через екран фотоапарата?» Але як я можу все це не знімати? Потім сама не віритиму, що все це бачила!»
Ася Казанцева. Хто б міг подумати! – Х.: Віват, 2016. – 320 с.
Автор цієї захоплюючою книги – російський блогер, популяризатор науки і від недавнього часу – невтомний лектор. Саме з лекціями її запросили до Києва і Харкова, і саме в Харкові, вийшов її бестселер «Хто б міг подумати!» Справа в тому, що всі книжки Асі Казанцевої, присвячені «насущним» питань науки, розходяться у тій самій Росії величезними накладами, щотижня вона здійснює по перельоту в чергову Тмутаракань, щоб розповісти повчальну історію про японця, який все життя був п'яним, аж поки видалив хитру бактерію в животі, а українському читачеві все одно. І справа навіть не в ньому, а в українських «наукових» письменниках. От чому вони не пишуть таких веселих книжок про науку? Тож приїзд авторки, і вихід друком її збірки покликаний, у першу чергу, висмикнути зі сплячки академізму вчену моль професури і перевести розмову про високу науку в науково-популярний регістр.
Авторка, природно, спирається на авторитетні наукові праці, будучи, між іншим, випускницею біофаку в Пітері, і лише іноді – на свій власний досвід. А адже він важливий! Скажімо, свого часу «наукова» журналістка Ася Казанцева працювала в глянцевому журналі, і їй надіслали рекламу шампуню. Їм треба було терміново вимити голову, але на картинці була намальована зовсім інша молекула. Це була молекула сірчаної кислоти! «Хто вбив Асю?» - міг би вийти наступного ранку журнал з таким заголовком на обкладинці. Хай там як, але всі у цій книжці залишилися живі, хоч перша її частина присвячена поганим звичкам і тим механізмам, які заважають нам їх кинути. «Скільки можна жерти?» - запитує один з розділів, а другий відгукується назвою «Пекельна білка», будучи присвячений алкоголізму. Причому, не японському, ясна річ,
Илья Риссенберг. ИноМир. Растяжка. - М.: Новое литературное обозрение, 2016
Раніше у цього камерного харківського поета, який свого часу отримав престижну «Російську премію», в його баладах, гімнах і притчах були тільки аналогії, ремінісценції та алюзії, натомість тепер світ навколо нього вже не благоденствує, а складається з прифронтових новин. «Дух телогрейки в оков / пах Б-га Видит меня вода / Город мой трогательный ах ковга имечко не беда». То що ж сказати про життя харківських архетипів, з яких нині складається ретроспективний огляд поетичних військ? Світ у Ріссенберга цього разу дійсно розтягнутий, точніше, розплетений на цитати з грибниці світової культури. І все - в казан творчості, де вариться пекельний «borsch», де Тора змішалась зі згаданими новинами з фронту, і де ніжно пахне черемха, верхи на якій Хлєбніков зустрів у Харкові революцію. Якщо перерахувати всі ідіоми військового часу, що зустрічаються буквально в кожному вірші цієї збірки – всі ці «блокпости», «розтяжки» і навіть «Іловайський котел» - чи повірить читач, що автор пише «біблійну» драму свого часу?
Ігор Бондар-Терещенко
