Брак емпатії та дієвих знеболювальних: Якими є проблеми паліативних хворих на Харківщині
Все через те, що в сфері паліативної допомоги існує маса проблем, які тягнуться ще з радянських часів. Адже замість якісного полегшення страждань невиліковно хворі та їх родини часом отримують додаткові труднощі та перепони у вигляді нестачі відповідної компетенції, страху лікарів перед нарковмісними знеболювальними та відсутності елементарного такту і співчуття.
«Потрібно прибрати фізичні страждання, а також допомогти психологічно і духовно, якщо є такі потреби, – розповів голова правління ГО «Інститут правових досліджень і стратегій» Андрій Роханський, – це входить в обов‘язки, власне, сімейного лікаря. Це не якісь сторонні люди. Свідки Єгови, які дзвонять у двері і хочуть вам надати духовну підтримку. Це має бути сімейний лікар».
Проте коли мова заходить про сімейних лікарів, можуть початися проблеми. Зокрема, рідні паліативних хворих розповідають про відсутність моральної підтримки. Мама Олени Єрмішкіної помирала від тяжкої хвороби. За цей час вона почула багато нетактовних та моралізаторських промов.
«Я стала приходити до цього лікаря сімейного, – згадувала Олена, – така бабуся, яка казала мені «Це ж важко, змиріться. Буде важко. Доглядайте маму». А я кажу: «Почекайте, мама навіть потроху встає. Давайте щось робити!». Щодо цих всіх прав – мені тоді було не до цього».
З подібним досвідом поділилася волонтерка Марія Чупініна, чия тітка помирала від онкології: «Наші моральні терзання нікого не цікавлять, – поділилася вона, – це наша біда, наші проблеми. Кожен з лікарів, з якими ми контактували – «Відпустите. Підіть до церкви. Попросіть смирення. І відпустіть. Не мучтесь, не боріться, нічого не робіть. Просто відпускайте». А це неможливо, коли ти приходиш до рідної людини».
За словами Олени, паліативних хворих та їх близьких має супроводжувати професійний психолог – ще починаючи від постановки діагнозу. Людина має знати, які в неї права та можливості. Також не вистачає мобільних бригад, які могли б доставити хворого до того же госпісу.
«Мені було страшно, коли я її (маму) перевозила, – згадувала вона, – я взяла на себе цю відповідальність. Тримала маму за руку, бо вона ще задихалася. Ми просто на свій страх та ризик поїхали в госпіс. Бо був ще якійсь шанс, надія… Принаймні, мама померла в нормальних умовах. Я знала, що було зроблено все можливе. І це було для мене легше. Бо доглядати хворих людей … у них є протести, вони починають вередувати. Чомусь у нас існує таке від лікаря: «Якщо твоя мама хвора, то значить страждай. Таке життя». Я не розумію, чому ми мусимо страждати».
Проте до потрапляння в госпіс може статися так, що хворого не можна буде покласти в лікарню. Так сталося з тіткою Марії, яка помирала протягом трьох місяців. Вона розповіла, що навіть в Інституті радіології, де жінка спостерігалася, її виписали. Як зазначила Марія, лікарні не хочуть приймати паліативних хворих. Проблема також виникає з ліками, які містять наркотичні речовини. Їх лікарі бояться виписувати навіть невиліковно хворим пацієнтам. Олена розповіла, як її лікарка назначала препарати, які не діяли. Її мама по декілька днів страждала від болю. Про аналогічну проблему розповіла і Марія.
«Більшість сімейних лікарів пройшли ще радянську школу, де вважалося, що призначення знеболювального приводить до наркотичної залежності, – пояснив Роханський, – хоча це абсурд. Особливо у людей похилого віку, в яких час обмежений. Але це була радянська медична школа, яка от так вважала. Друге. В 90-ті роки каральна наркополітика також налякала всіх на 20 років виписувати які-небудь препарати, які може контролювати поліція».
Він підкреслив, що якщо сфера надання паліативної допомоги залишатиметься без контролю суспільства, то всі ці проблеми нікуди не зникнуть. Адже рідні хворого готові боротися за його права до самого кінця, але коли він йде з життя – то скаржитися, кудись звертатися та говорити про свою ситуацію вони, скоріш за все, вже не будуть.
