Знищували все їстівне й били посуд: Ukraїner показав історію Голодомору на Слобожанщині

Героїнею історії зі Слобожанщини стала Марфа Коваленко з села Костянтинів.

Марфа Коваленко народилася в 1926 році у сім’ї фельдшера. Коли в Україні почалася колективізація і масове розкуркулення селян, постраждала і її родина. У 1930-х роках «куркулями» вважали усіх, хто виступав проти колективізації. Таким чином більшовики намагались змінити систему цінностей і насаджували колективну форму господарювання, а в одноосібників вилучали землю та майно.

Коли почався Голодомор, Марфі було всього шість років. Попри малий вік вона добре запам’ятала жахи, що відбувались упродовж геноциду українського народу. У їхньої родини відібрали корову й обіцяли повернути, але батько відмовився брати будь-яку іншу, крім своєї, аби через них не забрали худобу в іншої сім’ї. 

Найбільше Марфі запам’яталася зима 1932–1933 років. Селом ходили бригади з металевими штиками — щупами, якими шукали сховане в землі зерно, а насправді — забирали чи знищували все їстівне.

«Заходили, заглядали в піч, виносили й виливали. Ще й той горщечок кидали, щоб розбився. Тоді посуда була тільки глиняна», — розповіла Марфа Коваленко.

У роки Голодомору в Костянтинові, за спогадами Марфи, померло багато людей, але й багато вижило завдяки взаємодопомозі. Селяни не втрачали людяність та ділилися останнім, навіть коли самим нічого було їсти.

Марфа пам’ятає, як зі своєю подругою Сонею кожного дня приганяла корову з пасовища тітці Ганні з їхнього села, а та давала дівчатам по кружці молока. Старші брати Соні — Іван та Борис — голод не пережили.

«Хлопчики вмерли, так батько виніс [тіла] у погріб, шо уже завалився. Якось пригорнув. Мій дід і там ще один дід був десь у коліно викопали ямку коло того погреба, де дітки. А тоді вже там могилки зробили», — пригадала Марфа Коваленко.

Нагадаємо, упродовж кількох останніх місяців команда Ukraїner та Національного Музею Голодомору-геноциду за підтримки Українського Культурного Фонду досліджує різні регіони України в пошуках свідків геноциду українського народу. У 1932–1933 роках їм було по 6-12 років, зараз — від 92 до 100. Їх залишились одиниці. Героїнею першої історії стала Марія Гурбіч (Шовкун). Вона народилась 1920 року в селі Олександрівка Бобровицького району на Сіверщині. Героєм другої історії став 99-річний Федір Задєреєв з села Кобилянка на Сіверщині.