14 березня 2014 року: перший бій добровольців України та російсько-української війни

Про це головний редактор сайту Цензор.Нет Юрій Бутусов пише на своїй сторінці у Facebook.

14 березня офіційно було названо Днем добровольця – днем створення першого добровольчого батальйону. Але так саме, три роки тому, дата 14 березня увійшла в історію України як день першого збройного двобою українських добровольців, які відбили атаку російських терористів. 14 березня 2014 року прямо в центрі Харкова, на вулиці Римарській, 18, в офісі громадської організації «Патріот України» група українських добровольців була атакована бойовими групами, створеними росіянами з бійців харківського «Оплоту»,

Вперше з початку захоплення Криму були здійснені постріли на ураження між українцями та росіянами.

Проросійські бойовики мали чисельну перевагу, володіли значною кількістю вогнепальної зброї, одну з бойових груп очолював відомий російський терорист Арсен Павлов, позивний «Моторола», ветеран війни в Чечні, завербований ФСБ для організації диверсій в Україні. Напередодні, 13 березня, була жорстоко розгромлена мирна беззбройна українська демонстрація в Донецьку, був убитий перший житель Донбасу на цій війні – український активіст Дмитро Чернявський. Бойовики передчували черговий успіх.

Однак українським добровольцям вдалося здобути перемогу в цьому першому несподіваному бою.

Під час спроби штурму будівлі «Просвіти» зі сторони провулка Кравцова було вбито двох бойовиків «Народного ополчення Харкова». Це були: учасник бойової групи «Мотороли», 19-річний учень харківського технікуму Артем Жудов, а також 30-річний бойовик з Дніпра Олексій Шутов – без постійного місця роботи.

Серйозні поранення також отримали бойовики «Народного ополчення»: 21-річний Андрій Алексєєнко з Харкова, 23-річний Сергій Козаченко, який приїхав з Ізмаїла Одеської області. Також був серйозно поранений «Едуард» – дані не встановлені. Можливо, це був громадянин РФ, позивний «Пітер» – про нього пізніше згадував «Моторола».

У українських добровольців серйозних поранень не було.

Випадкове (як потім з'ясувалося – невипадкове, див. нижче коментар "Мотороли" – Ред.) поранення отримав також учасковий міліціонер. Причина всіх смертей і поранень – дробові патрони від мисливських рушниць.

СПОГАД МОТОРОЛИ

Ось як згадував про той бій російський терорист Арсен Павлов, командир батальйону ВС РФ «Спарта», полковник і «герой ДНР», про те, хто ж саме почав бій у Харкові – перший бій російсько-української війни, у своєму інтерв'ю проросійському пропагандисту 14 березня 2015 року: «Сьогодні по бойовим діям сьогодні ювілей у мого підрозділу. Моя перша боєзіткнення сталося 14 березня 2014 року в місті Харкові на вулиці Римарській» (Ось відео). 

16 жовтня 2016 року Арсен Павлов був знищений невідомими мстителями в Донецьку. Ось як він незадовго до ліквідації описав деталі бою на Римарській в інтерв'ю виданню RT 6 липня 2016 року: «В результаті я вирішив поїхати до Харкова... Потрапив якраз, коли Леніна обороняли, в ту ніч...».

— То есть ты был на улице Рымарская, когда люди Белецкого забаррикадировались и убили из стрелкового оружия двух харьковских активистов.

— Да, был... На Рымарской Питеру попали в глаз, в надглазную кость.

— «Питер» — это позывной?

— Да, он в Славянске потом был и там пропал без вести… Питера ранило, и его место занял другой, местный милиционер. Его убили. И ещё убили одного нашего парня, Артёма. Я знаю, как он погиб. Мы заходили, там такая арка внутрь двора. И он когда появился, с первого этажа выстрелили из дробовика. Мы за ним шли цепочкой. Сзади стоял рекламный щит. Я щит взял и прикрывал, а ребята вытаскивали Артёма. Ему и в тело попало, и одна дробинка в шею, в артерию. Мы отошли с этого места, я смотрю боковым зрением — с ним дело плохо… Внутреннее кровотечение! Хороший парень был... Тогда ещё «Россия 24» меня там сняла, как я там корячусь. Лица не видно, но те люди, которые меня знали, схавали, что это я.

И я тогда, после гибели наших ребят, этим харьковским активистам говорю: «Вот человек, у него автомат. Чтобы у него автомат забрать, человека нужно убить. А для чего его нужно убить? Чтобы забрать автомат и убить другого человека, пока он не убил нас, и забрать ещё один автомат, для того чтобы захватить власть».

Дуже показово, що перший бій російсько-української війни в центрі Харкова був організований російським терористом. «Моторола» був закинутий в Україну, організував «підрозділ», здійснив спробу вбивства громадян України. І підвів під кулі набраних ним найманців, сам вперед не пішов.

Це важливе свідчення ключової ролі російських спецслужб в організації антиукраїнських виступів, у всіх смертях цієї війни.

«Моторола» ще деякий час командував операціями «Народного ополчення» в Харкові, і 16 березня він був зафіксований на мітингу в охороні одного з лідерів Антимайдану Єгора Логвинова (затриманий 8 квітня 2014 року бійцями полку Нацгвардії «Ягуар» при визволенні Харківської облдержадміністрації, наразі перебуває у тюрмі). Але в Харкові почався перелом — коли до спротиву добровольців додалися рішучі дії Нацгвардії та МВС, "Моторола" незабаром втік, проєкт "ХНР" зазнав краху.

Бій на Римарській став першим боєм російсько-української війни.

СПОГАД БІЛЕЦЬКОГО 

«Я провів у тюрмі за абсолютно фейковими звинуваченнями більше двох років — доступ до інформації був обмежений, мало що знав про Майдан і революцію. За рішенням парламенту про амністію політичним в'язням 25 лютого 2014 року я вийшов на волю. Мене зустрічала півсотні наших пацанів. Я їхав додому, мене переповнювало щастя, думав, що попереду свобода, можна розслабитися. Мене одразу почали просвічувати. Харківський Євромайдан 22 лютого зайняв будівлю облдержадміністрації, але ситуація була загрозливою. У Харкові були готові бойові загони проросійських бойовиків, добре організований Жиліним «Оплот». Жилін мав дуже тісні зв'язки з Москвою, під «кришою» ФСБ сидів на «обналі», працював і в Україні, і в Росії, у нього були обсяги в сотні мільйонів. Загроза російського вторгнення була реальною, автобуси з добре організованими, міцними хлопцями заїжджали і виїжджали з Бєлгорода до Харкова. Я зайшов додому, побачив родину... Але часу на родину, на жаль, не було, вирішувалася доля країни. Через дві години я поїхав на зустріч, щоб обговорити план дій.

26 лютого я вже виїхав на Майдан до Києва, щоби налагодити там взаємодію, зібрати підкріплення. Ми вирішили захопити базу «Оплоту», щоб показати, що у Харкові є серйозніша проукраїнська сила. На Майдані у Києві я зібрав групу добровольців, які вирішили їхати зі мною – їх було приблизно 50 людей. Думав знайти на Майдані зброю – на жаль, не вийшло. Також у самому Харкові ми потай зібрали ще близько 150 надійних рішучих хлопців.

Зараз я розумію, що росіяни мали тактику вторгнення схожу на стратегію Сунь-Цзи – вони прагнули просочитися куди можуть і «хитнути» ситуацію, дестабілізувати обстановку. Десь вийшло, причому у Харкові, Криму, Одесі, Донецьку, Луганську ситуація була приблизно однакова, там вони могли відірвати. Але у Харкові був на відміну від цих міст дуже активний Євромайдан. У частини хлопців Євромайдан одразу набув бойового характеру. «Оплотівці» били, калічили людей, вивозили людей у ​​ліс. Одного із координаторів Євромайдану Пилипця порізали ножами. Групу «ультрас», яка блокувала частину внутрішніх військ, дуже серйозно побили. Ті самі люди і в мене теж стріляли у 2011-му році з малокаліберного пістолета Марголіна калібру 5,6 мм – я отримав тоді дві кулі.

Росіяни швидко нарощували свої сили. Зараз важко уявити, але тоді на вокзалі Харкова ходили патрулі проросійських бойовиків у бронежилетах, перевіряли документи – такого ще в Донецьку не було.

У ніч на 1 березня наш загін раптово захопив базу бійцівського клубу «Оплот» поряд із іподромом, це був штаб бойовиків Жиліна. Охорона "Оплота" розбіглася без опору. Важко уявити, але наші хлопці пішли на цю першу операцію без жодної зброї, я шукав «стволи», але не міг знайти одразу, а не можна було втрачати жодного дня, треба було діяти. Так, у нас тієї ночі були тільки палиці та ножі. Але божевільна мотивація була щось робити.

За кілька годин уночі у нас стався перший вогневий контакт. Група бойовиків з боку іподрому обстріляли зайняту нами будівлю з вогнепальної зброї. Ми чекали, що нас штурмуватимуть. У хлопців був такий настрій, що навіть якщо в когось потраплять – решта голими руками зловить стрільців. Пам'ятаю, доброволець із позивним «Орфом» стояв біля колони, куля прямо поруч з ним потрапила в стіну – пощастило. Вперше до мене прийшло усвідомлення, що почалася війна.

Вдень 1 березня у всіх південно-східних областях України відбулися проросійські виступи, було зроблено перші заяви про «Харківську народну республіку».

Вдень 1 березня я взяв участь у подіях у Харківській облдержадміністрації. Заїхав туди випадково з кількома товаришами, коли розпочався штурм. Бачив дивовижне видовище. Як раптом по команді всі менти, хто стояв у оточенні, раптом розбіглися, і добре організований натовп пішов на захоплення будівлі. На правоохоронці розраховувати не доводилося. Там було справжнє побоїще, бійка, без зброї добре озброєним бойовикам неможливо було протистояти. Мені довелося покинути будівлю разом із майданівцями, одним із останніх. Я вийшов швидко, мені пощастило відразу розчинитись у натовпі. Я зрозумів, що противник у нас сильний, і зрозумів, що я нізащо не хочу потрапляти в полон – розумів, що вони вбиватимуть.

З 1 березня у Харкові по суті розпочалася жорстка партизанська війна. Нам довелося залишити базу «Оплоту» – ми поки що не знайшли зброю для оборони. Ми організували групи, котрі нападали на проросійські намети, громили їх, знищували агітацію. Ці зіткнення відбувалися майже щодня. У свою чергу, бойові групи «Оплота» почали полювання на нас, але їм ніяк не вдавалося нас вирахувати. Але перестрілок не було, людей не вбивали.

13 березня мені стало зрозуміло, що на Донбасі розпочалася війна. Мирну демонстрацію у Донецьку «За єдину Україну!» жорстоко розігнали проросійські бойовики. Десятки людей було побито та скалічено, а одного з активістів Євромайдану Дмитра Чернявського зарізали, він загинув. Безперечно, вони готували такий самий сценарій у Харкові. Подвиг Чернявського дав нам можливість підготуватись і здорово нас налаштував вступити в бій, щоб не втратити рідне місто. Події у Донецьку нам показали, що сподіватися на міліцію не можна, вона не врятує, у найкращому разі допоможе евакуації поранених та вбитих. І 13 березня ми твердо вирішили, що жертвами не станемо, дамо відсіч. До цього часу нам вдалося зібрати для самооборони кілька гладкоствольних рушниць.

Уранці 14 березня наша розвідка повідомила про підготовку нападу на нас. Ми постійно слухали їхні канали радіообміну в «Зелло», і в нас було кілька людей у ​​проросійських структурах, вони постійно давали інформацію. І ось один із ватажків харківських проросійських загонів Гнат Кромський – той самий, відомий бойовик Антимайдану, позивний «Топаз», заявив уранці, що «приїдуть гості, увечері йдемо курити нациків на Римарську».

Раніше до 2012-го року, коли почалися репресії, у цій будівлі на Римарській, 18 знаходився офіс «Просвіти». І ось після початку революції ми туди повернулися. Після отримання інформації щодо підготовки штурму будівлі, ми почали збирати сили. У будівлі чергувала група до двадцяти чоловік із кількома стволами мисливської зброї. Але інші хлопці підтягнутися не встигли. Ми помилилися з розрахунками, думали, що противник піде в атаку, коли стемніє, а вони почали раніше. Потім місто було оточене, і пройти до нас було неможливо. Ми не були якимось регулярним підрозділом, що поробиш.

Я заїхав на Римарську випадково буквально за півгодини до атаки. Там були чудові люди. Зараз з пам'яті згадаю якісь імена і позивні… Женя «Журналіст», Костя «Іслам», Сергій «Природжений», «Гал», «Вітус», «Орф», «Рембо» – він потім у «Правому секторі» здорово воював під аеропортом, Андрій «Блондін», якого, здається, представ. Там навіть був мій друг, директор Харківського заводу засобів індивідуального захисту, Тинкевич, позивний «Танк» - це вони роблять чудові бронежилети «Пластун». "Танк" заїхав випадково, ми друзі, він хотів привітати мене з виходом із в'язниці, а я постійно в якихось подіях щодня, немає жодної вільної хвилини. І ось він приїхав до офісу ще вдень, і вирішив мене там дочекатися. І ось дочекався – і одразу потрапив у «заміс»!

Ми мали два травматичні пістолети, які ми відібрали у проросійських бойовиків, один за тиждень до бою, інший, буквально за годину привезли. Ми купили до них сотню патронів із гумовими кулями.

Раптом близько 18 години наша будівля на Римарській була оточена машинами і мотоциклами байкерів, це було угруповання «Нічні вовки». Їх було кілька десятків людей. Було ще ясно. Перша бійка була із байкерами. До будівлі під'їжджала наша машина, вони спробували її блокувати, і один із байкерів зробив кілька пострілів у лобове скло. Наші пішли на допомогу. Одному з байкерів міцно дісталося. А травмат, з якого стріляли нашою машиною, забрали. Байкери тільки-но побачили, що тут бійка, їх б'ють, одразу роз'їхалися і розбіглися, хоча їх було більше за наших.

Але коли стемніло, підійшло підкріплення загін Антимайдану до 100 осіб із площі Свободи. Я так зрозумів, вони хотіли показово ліквідувати «гніздо нациків», тому взяли із собою знімальну групу російського «Лайфньюса». Спочатку спробували підпалити будівлю пляшками із запальною сумішшю. Ми також відповіли пляшками. Стрілянини не було.

Вони спробували прорватися до головного та до заднього входу, який із боку Сумської – там вузький прохід, вони спробували прорватися. На задньому дворі ми їх повністю розвалили, це був рукопашний бій. Вони кинулися тікати, наші хлопці спробували їх переслідувати. Але тут по них відкрили вогонь із травматів. Наші повернулися та забарикадувалися. Противник відкрив вогонь - і тут вони почали застосовувати вогнепальну стрільбу, бойову зброю. Кулі почали залітати у вікна.

Міліція блокувала район, але до нас на допомогу не прийшли, мабуть, чекали, що нас зачистять бойовики. Однак ми не стали жертвами. Загибель Чернявського напередодні в Донецьку стояла перед очима, і це позбавило нас вагань.

Близько 10 години розпочався справжній вогневий бій. Один із наших, «Півпліток», був єдиний у шоломі. Це був такий важкий інкасаторський шолом-сфера. Він перебігав з першого на другий поверх, а там сходи всі навпроти великого вікна, все видно з вулиці хто йде сходами. І ось йому до цього шолома прилетіла куля 7,62 мм – дивом врятувався.

І ми відкрили вогонь у відповідь. Чи стріляв я сам? Давайте на це питання я поки що ніяк не відповім. Ми захищалися як могли.

Ми мали дуже обмежений боєзапас, патрони буквально лічені. Було зрозуміло, що противник організований, це справді, як потім підтвердилося, були бойові групи з російськими командирами, «Моторола» сам розповідав про свою участь у бою. Коли в супротивника пішли втрати, коли з'явилися перші вбиті, поранені, вони зрозуміли, що легко не візьмеш нас. І ось тільки тоді бойовики розпочали відхід. І коли вони пішли, нашу будівлю оточила міліція, приїхав Кернес. У нас вже майже не було чим відбиватися, варіантів небагато. Міліція доповіла, що затримала близько 30 наших хлопців та дівчат. Це свідчить, що вони намагалися росіян не чіпати. Кілька годин були заворушення, нас намагалися штурмувати, і в результаті затримали не тих, хто нападав та обстрілював наш офіс, а нас, тих, хто відбивався. Мене вони не затримали – я пішов, зв'язався з Києвом, розповів, що харківська міліція підтримує проросійські бойові групи і не заважає їм влаштувати війну в центрі міста. Завдяки втручанню Авакова всіх наших хлопців незабаром відпустили. І всі вони гідно проявили себе наступні роки війни, як справжні воїни.

У ході бою у нас був один легко поранений. Противник зазнав серйозніших втрат, двоє було вбито, були тяжко поранені. Це був перший справжній бій у моєму житті, і, як зараз ми розуміємо, перший бій російсько-української війни. Вперше росіяни відкрили вогонь по українцям і вперше отримали справжню відсіч.

Для мене величезна честь, що саме цей день був справедливо названий Днем добровольця. Нам не потрібні були накази, щоби захищати Україну».