А судді хто??? (ще раз про стан української мови в Україні, і не тільки…)
Саме після підписання цього закону Президентом парламентська фракція «Свобода» вперше за існування Верховної Ради почала здійснювати гучну обструкцію депутатам, які нехтують українською мовою під час пленарних засідань, а об’єднані опозиціонери надали до розгляду новий законопроект про мови (Фаріон, Яворівского і Матіос).
В харківській газеті «Время» (12.03.2013 р.) надрукована стаття «Эксперты раскритиковали языковой законопроект оппозиции». В ній стверджується, що, по-перше, «даже если документ примут, его не будут выполнять», по-друге, що «законопроект Фарион, Яворивского и Матиос…дал повод говорить об искусственной украинизации». А відомий політолог В.Небоженко та директор Інституту філософії М.Попович декларують, що цей законопроект – «призыв из ХІХ века, и он связан НЕ с желанием помочь стране овладеть культурой, а с борьбой за власть», що цей законопроект «настолько далек от здравого смысла, что даже не подлежит обсуждению»… У відповідності до цього законопроекту «любой другой язык, кроме украинского, … для целей данного закона является иностранным языком».
Після прочитання цієї статті, цілком природно, виникає запитання: «А судді хто?». Політологи та філософи? А де експерти-мовознавці? А де думка українського народу? А чому «этот законопроект настолько далек от здравого смысла, что даже не подлежит обсуждению»? А чому цей законопроект – «призыв из ХІХ века»? А якою культурою заважає опанувати цей законопроект: українською чи російською? А яку мову в Україні слід вважати мовою титульної нації і яку іноземною? Відповідей на ці запитання у статті немає!
А ось є переконання лідера фракції регіонів О.Єфремова: «У нас нет в парламенте 300 голосов, которые были бы отданы за поддержку данного законопроекта (о введении второго государственного языка – русского). И только в связи с этим этот вопрос не решается… В Украине довольно большое количество людей, которые являются противниками данного вопроса (!!!), поэтому вносить его сейчас и “ломать через колено” означает дестабили-зировать положение дел в государстве, с чем мы не можем не считаться».
Цей вислів О.Єфремова відкрито декларує: якби у Верховній Раді не було б опозиції, а було б більш як 300 голосів регіоналів та комуністів, то, не рахуючись з думкою народу, з думкою експертів (юристів, лінгвістів, економістів!) було б прийнято закон про надання російській мові статусу другої державної.
Боячись підсилення впливу опозиции, 4 червня 2012 року, грубо порушуючи Конституцію, Верховна Рада прийняла закон «Про засади мовної політики», що ініційований партією регіонів. «Мы сделали их, как котят», – висловився з цього приводу М.Чечетов. У законі встановлено, що в місцях компактного проживання національних меншин може функціонувати так звана «регіональна» мова. 8 серпня Президент В.Янукович підписав цей закон. 10 серпня 2012 року закон набув сили. Тепер ми маємо офіційну двомовність у регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. Наприклад, у Харківській області регіональною визнано російську мову. Але чомусь в Одеській області регіональною визнано лише російську мову, хоча там компактно проживає більш як 10% болгарів.
Я би не хотів, щоб читач думав, що я проти російської мови. Я – етнічний росіянин, поважаю російську мову, російську культуру, але я народився в Харкові, я є свідомим громадянином України, а тому мене дуже турбує стан української мови в Україні.
Коли створювався законопроект регіоналів, запропонований геть не мовознавцями (Ківаловим та Колісніченком), він пройшов експертизу лінгвістів, юристів, фінансистів, усіх підкомісій Верховної Ради, але не отримав схвалення. Лінгвісти встановили, що він призведе до нового витку тотальної русифікації; юристи встановили, що законопроект протирічить Конституції України; фінансисти підрахували, що для запровадження цього закону знадобиться 12 міліардів гривень. Але… грубо порушуючи регламент Верховної Ради, закон без будь-якого обговорення було прийнято кількома десятками голосів, хоча на табло висвічувалась цифра, яка була цілком достатньою для прийняття закону, бо депутати, як завжди, голосували чужими картками по кілька разів!
www.unian.net
«Нашу владу не цікавлять ні аргументи, ні право захищати українську мову, – говорить доктор юридичних наук В.Василенко. – Завдання її керівникам чітко встановлені у Кремлі – зруйнувати національну державу шляхом знищення української мови». Ведуться намагання перетворити Україну на частину «Рускава міра». І досягнути цього можна шляхом надання російській мові статусу другої державної, особливо в освіті. Звідси й закриття українських шкіл (так звана «оптимізація» імені товариша Табачника), запровадження в українських школах вивчення російської мови (ініціатива товариша Табачника), преважне навчання студентів українських вишів російською мовою (імперська традиція), комуністична топоніміка, надзвичайна кількість монументів Леніну та іншим діячам комуністичної партії (політика радянської влади)перскаяшая традиция)Табачника)вратить украинцам те льтурой, культурой национальной, ане .
Як багаторазово заявляла відомий мовознавець І.Фаріон, «Табачники посягають на духовну основу української незалежності: мову як спосіб мислення та історію як її свідомість і пам’ять. Без цих двох фундаментальних опор освіти й науки неможливий розвиток і побудова національної держави. Діяльність Табачника свідчить про оголошену в державі війну з мовою титульної нації – українською».
А далі намагатимемось дати відповіді на питання, котрі згадані вище. Для цього скористаємось відомими фактами, які надруковані в українських газетах журналах та книжках.
Чому «даже если документ примут, его не будут выполнять». Така заява виходить з того, що Президент України та партії регіонів і комуністів звикли НЕ рахуватись з Конституцією України, НЕ виконувати її положення, а депутати – члени партії регіонів, – усупереч здоровому глузду звикли голосувати за усі закони виключно за помахом руки М.Чечетова. Голосували «піаністи» (один член партії регіонів одночасно за 5…10 депутатів!). Після того на вимогу опозиції усі депутати змушені були додержуватись Конституції і голосувати поіменно. Крім того, на вимогу опозиції майже усіх депутатів Верховної Ради змусили виступати з трибуни, послуговуючись українською мовою. Навіть М.Азаров намагається висловлюватись українською мовою. Але і О.Єфремов, і М.Чечетов, і О.Бондаренко, і деякі інші регіонали й комуністи принципово продовжують виступати російською, що принижує українців. У відповідь на справедливу вимогу послуговуватись на пленарних засіданнях ВР державною мовою, депутати-регіонали та комуністи стали називати «Свободівців» «фашистами» (хоч це свідчить про політичну та історичну неграмотність членів партії регіонів). Незважаючи на шалений опір з боку регіоналів і комуністів, опозиціонери все ж домагаються виконання Конституції. Так, глава підкомітету Верховної Ради, член партії «Свобода» І.Фаріон підготувала судовий позив проти депутата-комуніста О.Зубчевського, який під час засідання комітету з питань науки і освіти відмовився висловлюватись державною мовою, а 6 лютого 2013 року під час засідання Комітету І.Фаріон звернулась до глави Апарату ВР з вимогою забезпечити їй переклад на державну мову висловлювань російською мовою депутатів О.Зубчевского і А.Дорохова.
Зараз регіонали та комуністи почали остерігатись об’єднаної опозиції, а тому намагаються її дискредитувати. Так, 26 червня цього року газета Р.Ахметова «Сегодня» друкує сенсаційну інформацію: начебто свободівцям О.Тягнибоку та І.Мірошниченко заборонено перебування у США через їхні недемократичні висловлювання. Газета розповідає, що про це її повідомив достовірний «анонимный источник в дипломатических кругах». Коли будь-яке офіційне видання оприлюднює інформацію, яка компрометує відомих та впливових політичних персон, то вона (інформація) має бути ретельно перевірена, її достовірність має бути на сто відсотків підтверджена. Але неправдиву інформацію оприлюднюють свідомо. Три дні ця «качка» гуляла в Інтернеті, на радіо та телебаченні, до неї додавали коментарі та вражаючі припущення. Лишень на третій день інформагентство «УНІАН» повідомляє правду: «Посольство США заборони на видачу віз для депутатів «Свободи» не має». От і все. «Качка» здохла!.. Але правду друкують далеко не всі видання, яки ширили брехню. Чи попросить хто вибачення за розповсюдження неперевіреної і неправдивої інформації? Звісно, що ні.
Очевидно, той, хто запускав «качку» про невиїзд до США «Свободівців», мав на меті не тільки оббрехати «Свободу», але й відвернути увагу від беззаконня, на яке перетворилась Україна, від того жалюгідного становища, у якому опинився український народ після приходу до влади В.Януковича. Точнісінько такими ж методами сьогодні намагаються дискредитувати і партію «УДАР».
В чому ж причина таких брудних маніпуляцій? Справа в тому, що перетворення партій «Свобода» і «УДАР» на впливові парламентські політичні сили суттєво звузило можливості створення різних міфів. Сьогодні ані регіонал Колесніченко, ані комуніст Симоненко вже не можуть, як вони це робили раніше, залізти на трибуну, наплести, все, що їм заманеться, і сказати, немов таке заявляла «Свобода» або «УДАР».
Чому законопроект Фаріон, Яворівського, Матіос…дав підставу говорити про штучну українізацію? Вивчення правдивої історії України, зокрема, історії Слобожанщини (на-приклад, робіт таких авторитетних істориків, як М.Аркас, Д.Багалій, М.Костомаров, Д.Міллер, О.Субтельний, П.Толочко, а також літераторів і політичних діячів Г.Алтуняна, І.Багряного, М.Бердяєва, Б, Грінченка, М.Драгоманова, Н.Дукіної, О.Забужко, М.Руденка, Л.Українки, Ю.Шевельова, Т.Шевченка та багатьох інших) свідчить про те, що Росія завжди проявляла імперське ставлення до України, що українці завжди зазнавали утисків, що на початку ХІХ століття в Харківській області українське населення складало майже 90%. Харків був цілком українським містом, а Слобожанщина розмовляла українською мовою. Щоб у цьому переконатись, достатньо уважно почитати нашого видатного історика-харків’янина академіка Д.І.Багалія: «Мабуть те, що ми оповідаємо зараз про національний український склад харківського населення, буде вдивовижу для його теперішніх мешканців, особливо для тих, хто, не цікавлючися місцевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харків і ніколи не був українським містом. Але все це підтримується документальними свідоцтвами, які розшукані мною в ріжних архівах… Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці пам’ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі той український народ, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав її своїм трудовим потом».
Сьогодні в Харківській області більш як 10% росіян. Крім росіян, в Харкові проживає багато представників інших національностей. Багато хто з них сприйняв українську мову, українську культуру, українські традиції. Але є ще, на жаль, багато тих, хто «бореться за свої права», наполягає на введенні другої державної мови, мотивуючи це тим, що в Україні є багато російськомовних, права яких «грубо порушуються». І коли мова йде про введення другої державної мови (російської!), ця меншина (переважно російськомовна) каже: «Так сложілось історіческі». Зовсім ні! Русифікація проходила під гаслом імперської політики. У 1922…37 роках заморили голодом, розстріляли або знищили у ГУЛАГах майже всю українську еліту. Про це дуже яскраво написано В.Кулішем та Н. Дукіною.
Голодомор як геноцид українців і досі не визнаний урядом України. Тема голодомору в СРСР була заборонена. І лише зараз потроху з’являються матеріали про цей страшний час. Згадує видатний український журналіст С.Колесник: «Це якраз було у ту страшну голодовку на весні 1923 року, у Менському районі на Чернігівщині у селі Бірківка. У сім’ї Боюн пропав батько. Тоді селами котилися страшні чутки про людожерство – голод допік до такого безумства. Вкрай наполохані доньки Марійка та Оля пішли тата шукати. Нишпорили під кожним кущем, під кожним деревом… І раптом Оля як закричить: «Тато пасуться! Он наш тато пасуться!». «Це якраз було навесні, коли на березі Десни перша травичка пробилась. Тато стояв навкарачки і траву ротом пас. Попаслись тато вранці, а ввечері вмерли…» – розповідає донька Павла Боюна Марія Павлівна,– «А втікати від голоду можливості не було, бо район був щільно оточений кінною міліцією. Хто тільки потикався, отримував нагаїв, або був заарештований».
У 1937 році «в ознаменование 20-й годовщини Великой Октябрьской Революции» в Карелії в урочищі Сандормох було розстріляно 1111 осіб, серед яких були такі видатні діячі української культури, як Лесь Курбас, Микола Куліш, Дмитро (???) Яворницький…
Куркулів було депортовано з України до Сибіру та Далекого Сходу, а у їхні домівки та обійстя привезли з Росії бідняків. Кращих випускників українських вишів розподіляли до РСФСР, Казахстану, Азербайджану та інших республік СРСР, а на їхні місця з РСФСР спрямовували російськомовних випускників московських, ленінградських, свердловських та інших вишів держави. Так в Україні з’явилась російська діаспора, котра тепер домагається «своїх» прав.
З 1935 року за активної підтримки Москви в Україні почалась посилена русифікація. За роки радянської влади з української мови було силоміць вилучено майже 14 тисяч питомо українських слів. Наприклад, були заборонені цензурою такі слова, як відсотки, панщина, кучугура та багато-багато інших. Замість них були «рекомендовані» такі: проценти, відробітки, бархани… Наприклад «кучугура снігу» мала бути перекладена як «бархан снігу». Такий переклад призводив до знущання з української мови. А хіба не знущанням був «переклад» початку арії Ленського: «Чи я впаду дрючком пропертий, чи мимо пролетить цей дрюк…». Робилось усе, щоб зблизити тезаурус український із тезаурусом російським, а тоді заявити: «українська мова практично не відрізняється від російської, так для чого ж тоді вивчати українську!». Вчителям російської мови доплачували 15% від зарплатні вчителів інших предметів. Батькам школярів України (!) дозволили звільнити своїх дітей від вивчення української (!!) мови: для цього достатньо було написати лише заяву і зовсім не посилатись на причини такого рішення. На весь Харків – першу столицю радянської України – було усього дві українські школи (де навчання усім дисциплінам було тільки українською мовою). Не було жодного вишу з українською мовою навчання! Людина, яка спілкувалась українською мовою, не мала жодних перспектив для професійного зростання. Ось чому сьогодні частина навіть етнічних українців послуговується російською мовою.
Проте вже спостерігаються суттєві зміни. Сьогодні лише 28% громадян України ЗА надання другій мові статусу державної проти недавніх 40%; лише 3% абітурієнтів цього року вибрали для написання тестів недержавну мову.
В Україні виник рух «Русскоязычные украинские националисты» (РУН). Його учасники – це переважно жителі сходу та півдня держави. Лідер РУН Сергій Замілюхін в інтерв’ю виданню «Цензор» розповів, що поява цього руху пов’язана у значній мірі з тим, що за роки незалежності України стали відомі факти правдивої історії України. Російськомовні націоналісти дотримуються ідеології традиційного українського націоналізму. Російську мову Замілюхін називає імперським інструментом асиміляції. «Тому для російськомовного українського націоналіста рідна мова – це мова його нації, тобто українська, навіть якщо зараз він нею не говорить щодня. Але наші діти будуть україномовними! Тому РУН однозначно виступає за єдину державну мову – українську».
На нараді Комітету з питань науки і освіти ВР України 06.02.2013 року голова Л.Гриневич розпорядилася забезпечити переклад на українську виступів деяких членів Комітету російською мовою, що було зроблено беззаперечно.
Один з віртуальних фан-клубів дніпропетровського футбольного клубу «Дніпро» обрав мовою спілкування в Інтернеті українську.На форумі «Жінки-підприємці: наступна рушійна сила української економіки?» Міністр соціальної політики і праці України Н. Королівська свій виступ розпочала російською, але присутні на форумі жінки-підприємці змусили її продовжувати своє привітання українською мовою.
В першій столиці України вже давно існує осередок, в якому кожного місяця збираються шанувальники української мови, слухають цікаві виступи, пісні і спілкуються державною мовою. Є і форум, на якому шанувальники української мови через Скайп спілкуються з різними містами України.
В статті, яка надрукована в газеті «Время», говориться, що законопроект опозиції – «призыв из ХІХ века, и он связан НЕ с желанием помочь стране овладеть культурой, а с борьбой за власть»?
Одна з центральних вулиць Луганська
Так, дійсно! Цей законопроект з ХІХ століття, століття, коли уся Україна говорила українською мовою! Проте цей законопроект тісно пов’язаний із бажанням допомогти українцям оволодіти культурою, культурою національною, а не культурою, яка нав’язується нам ззовні (з Росії – «Рускій мір», з Європи – геї та лесбіянки, з Америки – життя в кредит тощо).
Коли до будь-якої держави приїздить людина з іншої держави, то найперше, що вона робить, – вивчає мову цього народу, хоч частково асимілює культуру цієї держави. Так було з поляками, які приїхали до Канади, так було з японцями, які приїхали до США, так було з українцями, які приїхали до Італії, частково так було з турками, які приїхали до Німеччини та багатьма іншими національними меншинами. Звичайно, вони намагались і намагаються зараз зберігати свою культуру, свою мову, свої традиції. І лише руські не визнають цього положення. Вони почувають себе представниками імперії усюди, вони вимагають від усіх, окрім себе, поважати права людини. Мимоволі згадується епізод про російську емігрантку в Америці: на Брайтон Біч, де живе ця росіянка, прийшов полісмен и почав її про щось питати. А вона йому у відповідь: «Господин полицейский, вы уже пятый год приходите ко мне и задаете дурацкие вопросы, но никак не хотите выучить русский язык!»
«Людина, яка не знає і не поважає мови тієї країни, де вона живе, є або гість, або найманець, або окупант» – ці слова приписують багатьом відомими особистостям, по-чинаючи з древніх греків і закінчуючи Карлом Марксом. Оскільки російськомовні громадяни України наполягають на введенні другої державної мови (російської), то я вбачаю у цьому прояви окупаційних настроїв. Починаючи з Петра І, було видано понад сто законів, які в Україні забороняли українську мову! Хіба це не свідчило про мовну окупацію?
У законопроекті, що запропонований опозицією, мова йде про повернення українцям тих 14 тисяч питомо українських слів, які були заборонені радянською цензурою і вилучені з мови (єдиний унікальний випадок, коли держава (!) забороняла використання окремих слів національної (!!) мови). У законопроекті йде мова про те, щоб у державі Україна єдиною державною мовою стала українська мова, щоб у державних установах (в тому числі й у Верховній Раді!) послуговувались державною мовою, а не будь-якою іноземною, щоб за нехтування державної мови громадянин України ніс відповідальність.
Так, цей законопроект – «призыв из ХІХ века», тому що він протистоїть сучасному способу русифікації України. 3 грудня 2012 року Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України видало наказ про проведення Всеукраїнського конкурсу з російської мови «Лукоморье» серед учнів 2…11 класів. Саме сьогодні, коли українська мова, ЗМІ, кіно, культура, книговидавництво перебувають у загрозливому стані, коли має місце наплив агресивного російського друкованого продукту, коли на півдні та сході україномовної газети не знайдеш у кіосках, коли відмінено обов’язковий дубляж кінофільмів українською мовою, коли діє закон Ківалова-Колесніченка, українофоб Табачник продовжує свою послідовну антиукраїнську діяльність, реалізуючи сценарій русифікації України. І основний удар цей промосковський міністр русифікації української свідомості спрямував на молодь.
Між тим, жодних ініціатив, спрямованих на підтримку й утвердження української мови, з боку Міністерства освіти (!), яке очолює недолугий міністр Табачник, немає. Навпаки, 25 жовтня 2010 року Табачник підписав указ, яким фактично позбавив будь-якої державної підтримки міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Під грифом «другої іноземної мови» відомство Табачника нав’язує чужу для нас мову.
Між іншим, конкурс з української мови проводиться в Україні (вже 13-тий раз) виключно за гроші меценатів (а не за бюджетні кошти!), а за перемогу в конкурсі державної мови від меценатів (а не держави!) встановлено премії у кілька тисяч гривень. А ось конкурс з російської мови «Лукоморье» фінансується з бюджету України. Але замість премії кожен учасник має переслати оргкомітету по 14 гривень.
У липні 2013 року уряд Росії ухвалив нову стратегію національної політики, яка передбачає, в тому числі, й створення в Україні (!) центрів з просування російської мови і культури. В Україні популяризацією російської мови й культури вже займається фонд «Русский мир», що створений за вказівкою російського президента РФ Путіна. Нині в Україні вже діє 11 фінансованих ним російських центрів. Новостворювані центри не тільки поширюватимуть російську культур, але й нав’язуватимуть українцям стереотип про вищість цієї культури (!!) та неминучість політичного домінування Москви. Чи свідчить це про нашу незалежність від Росії і її імперських намірів ??
Згідно з комуністичною логікою, в історії не можна чіпати нічого, що історію не можна переписувати. Але під шумок усюди лишились радянські традиції, назви, та головне – пам’ятники-істукани тому, хто вважався «живєє всєх живих». І, думаєте, сутність того людиноненависника від марксизму, перевтілившись у цемент, гіпс, камінь, граніт, чавун, сталь і бронзу, не впливає на нас сьогодні? Ще й як упливає! Тож і наші українські справи такі кепські. І навряд чи щось вдасться нам, поки не приберемо геть із очей оті набридливі монументи. Не з історії приберемо, у жодному разі, а зі своїх очей.
Сучасні більшовики-ленінці ратують «не чіпати минулого», а що ж чинили їхні «попередники» вже впродовж перших місяців після жовтневого перевороту? Поскидали пам’ятники царям, пограбували та позакривали церкви, бо знали і знають, що таке наочна агітація і як вона впливає на свідомість, а ще більше на підсвідомість обивателя.
Перейменували міста, вулиці, площі. Вигадали нові, ідеологічно витримані, назви. Ні в кого не питаючи на те згоди і зовсім не цікавлячись, не переймаючись, а як же воно «сложилось історіческі», бо знали, що роблять. Знали! А зараз кажуть, що для перейменування бракує грошей. Багато про що здатні повідати назви населених пунктів. Скажімо, Степне і Лісне. Звідки взялися? Акурат вигулькнули одразу після проголошення Незалежності. Квапилися перекласти державною мовою, у дусі поточного моменту, от і виплодили ні Богові свічка, ні дідькові кочерга. Хіба не було кому підказати, що ті назви – жахливий мовний покруч. Ні в російській, ні в українській мові таких назв немає, бо згідно з російською назви мають читатися і звучати відповідно як Степное і Лесное, а українською – Степове і Лісове. Тільки так, і жодних відхилень допускати не можна!
На 22-му році української незалежності у назвах населених пунктів, центральних вулиць, площ радянської топоніміки у двадцять разів більше, ніж у назвах сучасних (вул. Грушевського, площа Незалежності тощо). «А ось у Луганську є і зовсім екзотичний, як для демократичної держави, топонім – вулиця ОСО», – пише І.Магрицька з Луганська. – «Спілкуючись нещодавно з однією жінкою, я дізналась, що вона живе саме на цій вулиці, і поцікавилась, чи знає вона, що означає ця назва. Вона відповіла: «Гарна була людина ОСО!». У дійсності ж в СРСР 1922-1953 рр. при НКВС, ОГПУ и МВС існував орган, який звався «Особое совещание» (ОСО). Він виносив вироки про тюремне ув’язнення, заслання, або смертну кару тисячам невинних людей. На початку 90-х років український патріот доктор Ю.Єненко (депутат Луганської міськради) наполягав на перейменуванні вулиці ОСО. Однак Луганські депутати навіть і не думали ліквідувати цей та інші тоталітарні топоніми. На усі запити депутатів-опозиціонерів заступник міського голови О.Ткаченко відповідав, що на перейменування у міському бюджеті грошей немає. Однак при цьому він не сказав, що на розвиток російської мови в Луганську з того ж таки бюджету щорічно передбачають мільйонні суми.
А у 2002 році луганські депутати сотворили справжню топонімічну революцію! Всупереч нормам українського правопису, яких притримувались навіть радянські чиновники, вони затвердили рішення, котрим встановлювалось написання назв вулиць, площ тощо, транслітерованих на російський манер. В результаті замість орфографічно правильних назв з’явились абсурдні «регіональні» найменування-покручі: «вул. Лєсі Українкі, 30-лєтія Побєди, Остапа Вішні, Звьєздная» тощо. Цікаво, з якими філологами радились депутати, коли змінювали топоніми Луганська таким чином? І це їхнє рішення виконувалось бездоганно і послідовно. І гроші на це віднайшлися!!» [Варто зазначити, що на картах міста в Інтернеті все ж таки вживається український, а не "луганський" правопис].
Кажете, не має значення? Не скажіть. У назві, як і в імені закодована доля населеного пункту, вулиці чи живого створіння. Невипадково існує повір’я: як кораблик назвуть, так він і попливе.
Згадаємо відомі факти про Швейцарію, яка може слугувати прикладом демократичної держави, де говорять чотирма державними мовами (німецькою, французькою, італійською, ретороманською). Тут дійсно так історично склалось. Швейцарія утворилась з кількох десятків кантонів – областей з дуже компактним проживанням громадян, які говорять тією ж самою мовою, що і інші: на півночі та північному заході розмовляють виключно німецькою, на заході – французькою, на півдні – італійською, на сході – ретороманською. Але, наприклад, франкомовному громадянину Швейцарії знайти роботу у німецькомовному кантоні практично неможливо – бо спочатку треба опанувати німецьку мову. Тому успішним у Швейцарії може бути людина, яка знає не лише чотири державних мови, а ще й англійську, як мову Інтернету, мову міжнародну. Звернімо увагу на Туреччину, Грецію, Кіпр та багато інших держав, у яких значною складовою бюджету є прибутки від туризму. Там більшість населення володіє кількома іноземними мовами, але там ніхто навіть не думає про введення інших державних мов, як це має місце в Україні.
Чому «этот законопроект настолько далек от здравого смысла, что даже не подлежит обсуждению»? В нашій державі, яку називають демократичною, допустимо висловлювати будь-яку думку. Вона (думка) може бути й помилковою, однак, її розумне обговорення може довести її правильність або помилковість. У будь-якому разі обговорювати треба. Невже це не відомо директору Інституту філософії М.Поповичу??? Тим більш, якщо думка помилкова, довести це таким професіоналам, як М.Попович і В.Небоженко, досить-таки просто.
Чому «любой другой язык, кроме украинского, для целей данного закона является иностранным языком»? Та тому, що міністр освіти України товариш Табачник вважає російську мову іноземною і усіма доступними способами намагається запровадити її в Україні. В українських школах гряде обов’язкове вивчення російської мови як другої іноземної. Таким чином відомство Д.Табачника нав’язує іноземну мову, як другу державну мову в Україні.
А як же виглядають справи в інших державах?
Наприклад, у Російській Федерації українських шкіл з державним фінансуванням взагалі немає: РФ фінансує з власного бюджету лише навчання російською мовою. А ось в Україні російською мовою дітей навчають в школах за бюджетні гроші. Не зрозуміло, де ж симетрія зобов’язань держав?
У Латвії робітники Центру державної мови (в Латвії є і такий Центр!) періодично перевіряють рівень знань державної мови у чиновників і депутатів місцевого самовряду-вання. Латвійське законодавство передбачає: якщо депутат не володіє державною мовою і не вивчив її за 6 місяців після обрання на посаду, то його мандат може бути анульовано окружним судом. У 2012 році в Латвії за порушення мовних норм притягнуто до відповідальності 1041 особу. Керівник Центру державної мови А.Курситис відзначив, що 53% порушень – це нехтування державною мовою на робочих місцях. Нагадаємо, що у 2011 році Сейм Латвії затвердив доповнення до адміністративного кодексу, які суттєво підвищили штрафи за порушення мовного закону (від 100 до 400 доларів).
Естонія повністю обмежила викладання російською мовою у приватних школах. Грузія, Вірменія, Азербайджан ведуть навчання у школах і вишах переважно державною мовою. Казахстан та Узбекистан також обмежили навчання російською мовою.
Як бачимо, в усіх державах колишнього Радянського Союзу пошана до державної мови (мови титульної нації!) поступово зростає. Виключенням слугує лише Україна. Чи не тому, що мовні закони у ній розробляють зовсім не мовознавці, а оцінюють їх судді, які не мають на те підстав?
Автор – член осередку № 1 Київського району міста Харків Обласного об’єднання «Просвіти» ім. Т.Г.Шевченка, доктор технічних наук, професор, академік УАН
25.08.2013
